Звір.

Мирон довго дивився на корову.

​Не на всю — оглядати всю вже не мало жодного сенсу, бо від худобини лишилася тільки передня половина, брудно притиснута боком до переритої, мокрої землі. Задніх ніг не було зовсім, черево виявилося розгачене геть до пахвин, а зламані ребра випирали назовні сухими білими дугами, схожими на шпангоути гнилого човна. Над ще гарячою тушею клубочилася прозора вранішня пара, а прим’ята, пошматована трава довкола встигла густо почорніти від запеклої юшки.

​Ніч видалася суха й кістлява. На гострих кінчиках бур’яну міцно трималася важка роса, і лише довкола понівеченої корови земля залишалася неприродно теплою, липкою й розмоклою.

​За спиною Мирона тулилися й мовчали люди. Тіснилися плече до плеча, дихали в потилиці одне одному, але підходити ближче аніж на п’ять кроків ніхто з них не квапився.

​— Ну? — нарешті не витримав Лука. Голос у старости був сиплий, прокурений і переляканий.

​Мирон важко присів на навпочіпки. Його старі коліна хруснули в ранковій тиші так сухо й гучно, що хтось у натовпі позаду зморозив дрібний хрест.

​— То я, — кинув Мирон, навіть не обертаючись.

​— Що ти?

​— Хруснув. Не воно.

​Хтось у задніх рядах тихо, нервово форкнув.

​Лука не засміявся. Він стояв у доброму вовняному плащі, накинутому просто на нічну сорочку із засаленим коміром, бо хлопчисько-пастушок прибіг по нього ще затьма, до світанку. Нерозчесане сиве волосся старости кучмилося на потилиці, а чоботи виглядали комічно: один був сумлінно застебнутий на всі пряжки, другий — розхристаний, з висунутим шкіряним язиком.

​— Мироне.

​— Що?

​— Подивився?

​— Дивлюся.

​— І що там?

​Мирон обережно провів шорсткими пальцями по звивистому краю розриву. Потім витер закривавлену долоню об холодну росяну траву, повільно підвівся на ноги й перейшов до шиї.

​Там усе виглядало куди гірше.

​Жорстка шкіра була пробита наскрізь у чотирьох місцях. Не рівно й вузько, як буває від залізних вил, і не рвано, як від тупих вовчих ікол. Дві глибокі, темно-червоні ями темніли ближче до горла, ще дві — ледь вище, під самою щелепою. Що найдивніше — довкола цих отворів майже не було крові, ніби її висмоктали ще до того, як роздерти черево.

​Мирон приклав великого пальця між дірами, міряючи відстань. Потім знову подивився на власну широку долоню.

​— Це не наше.

​Лука онімів. Позаду хтось сипло кашлянув у кулак.

​— Що значить — не наше? — сухо перепитав староста, зсунувши сиві брови.

​Мирон нарешті випростався у повний зріст. Йому минав п’ятдесят п’ятий рік. Невисокий, кряжистий, кришовануватий у плечах, із короткою, як щітка, сивою бородою. Руки мав такі важкі й лопатуваті, що в одній його долоні легко ховалася добра половина людського обличчя. За тридцять років праці на селі він перерізав стільки худоби, що давно не відвертав очей ні від гарячої юшки, ні від смердючих нутрощів, ні від того, що міщани звикли величати жахом.

​Зате людську дурість він терпіти не міг біологічно.

​— Те й значить. Не наше це.

​— А чиє тоді?

​— Звідки я знаю? Я що, йому хрещений батько?

​Лука дико озирнувся на людей. За його спиною тислися Павло-корчмар у батистовій хустці на шиї, коваль Савка із засадженими сажею нігтями, двоє малолітніх пастухів та господар корови — худий як тичка Ілько, який від самого ранку не зродив жодного слова і лише блідав, дивився собі під ноги.

​— Може, це Павло? — раптом припустив Лука, тицьнувши пальцем у корчмаря.

​Павло аж подався вперед, обурено надувши щоки:

​— А я тут до чого?! Ви здуріли чи що?

​Мирон байдужо глянув на нього сподлоба:

​— Ти минулого року робив кобилу для тих купців із півдня.

​— Раз було!

​— Тричі.

​— Ну, три! І що з того?

​— Ти ріжеш рівно, — спокійно карбував Мирон. — Без задирок.

​— Бо в мене рука добра й ніж гострий!

​— Ні. Бо ти дурний і понад усе боїшся кров’ю заляпатися.

​Павло ображено зсунув густо насурмлені брови йсмикнув жилета:

​— Я корчмар, а не якісь там різник!

​— От і не ліз би не у свої справи.

​Лука владно підняв суху долоню:

​— Досить! Мироне, скажи людською мовою. Це не хтось із наших зробив? Чиясь примха? Злочин?

​— Ні.

​— Точно?

​Мирон ще раз важко окинув оком знівечену тушу. Потім перевів погляд на похмуру стіну старого лісу, що замерла й темніла одразу за луками.

​— Точно.

​Холодний ранішній вітер ворухнув верхівки чорних вільх.

​Ілько нарешті проковтнув слину й озвався низьким, надтріснутим голосом:

​— А хто тоді?..

​Ніхто йому не відповів.

​У Кам’яному Броді чудовисько благополучно жило вже сорок один рік.

​Принаймні саме такий поважний вік був неохайно виведений вугіллям та смолою на дубовій дошці при самому в’їзді до містечка:

​«Кам’яний Брід. Земля Чорного Звіра».

​Трохи нижче хтось подрібніше й дріб’язковіше додав:

​«Вночі з дороги не сходити. Худобу не залишати».

​А ще нижче — вже зовсім свіжою, яскравою суриковою фарбою, яка ще навіть не встигла добре висохнути:

​«Корчма “У Звіра” — сто кроків праворуч. Теплий ель, м’яка постіль, живі історії».

​Насправді ж ніякого Звіра в околицях ніколи не водилося.

​Почалося все із дурнуватого й п’яного мельника. Сорок один рік тому він повертався пізно ввечері з ярмарку, сторч головою впав у придорожній рів, загубив там ликовий чобіт і залізне кресало, а вранці, аби не признаватися дружині про пропиті гроші, розповів усій громаді, ніби в чагарниках за ним гналося щось чорне, волохате, завбільшки з хату й неодмінно рогате.

​Спочатку йому не повірили й просто підняли на сміх.

​Через тиждень повірили вже трохи більше, коли біля лісової дороги знайшли роздерту вівцю. Щоправда, вівцю тоді банально роздерли голодні вовки — про це точно знали тільки Миронів батько, який брав участь у підрахунку збитків, та тогочасний староста. Але правду замокнули.

​За місяць у місцевій шинковій вже щосили продавали міцну «Звірину настоянку» на бруньках і ялівці.

​Через рік при дорозі урочисто поставили перший дерев’яний знак.

​Ще через три роки в описах з’явилася печера, у якій Звір нібито перечікував зимову лють і спав від сонцестояння до весни.

​Печера була справжнісінька — природна, вимита водою в вапняку. Звір — ні.

​Дітей із Кам’яного Броду змалечку строго вчили двох речей: не плювати в криницю й за жодних обставин не казати чужинцям та заїжджим купцям, що печера закінчується рівно за двадцять кроків від входу, і там просто лежить стара, прогнила бочка з-під солонини.

​З роками легенда обростала дедалі соковитішими подробицями. Звір спочатку став вугільно-чорним. Потім — бараньо-рогатим. Потім у нього виросли палаючі червоні очі, які бачили крізь стіни. Одного року до містечка приблукав мандрівний співець із лютнею й у пісні додав тварюці лускатий хвіст. Село порадилося на зборах і вирішило хвіст залишити: він надзвичайно добре продавався на малюнках і вишивках.

​Найбільше на Звірі заробляв, звісно ж, Павло. Його хитрий дід назвав корчму «У Звіра» ще тоді, коли це здавалося просто вдалим жартом. Тепер же у головній залі під стелею урочисто висіли три «справжні пазурі», два «ікла Звіра» та величезний шматок жорсткої чорної шкури на стіні.

​Пазурі Мирон особисто вирізав за вечір із старого бичачого рогу за допомогою ковальського напилка. Зуби колись належали здохлій кобилі. А шкуру Павлів батько за безцінь купив у мандрівного торговця хутром, щедро пофарбував сажею зі смолою й до самого скону запевняв усіх довкола, що сам зняв її із забитого чудовиська.

​Щоправда, перед самою смертю батько зізнався Павлові в ошуканстві. Павло тоді гірко плакав. Але не через провину чи брехню перед людьми — а через те, що батько так і не згадав, з якої саме тварини була та клята шкура.

​Того ранку вони зібралися в світлиці старости.

​Лука власноруч зачинив важкі дубові двері. Потім наглухо прибив віконниці засовами. Потім ще раз повернувся й смикнув клямку на дверях.

​— Ти від людей ховаєшся чи від Звіра? — спитав Мирон, мовчки спостерігаючи за цією метушнею.

​— Від язиків, — відрізав Лука.

​— То віконниці тут не поможуть. Язики крізь дранку пролазять.

​Павло вже вагом сидів за столом. Прийшов чистий, гладко поголений, пахнучий гвоздичним милом і в новому оксамитовому жилеті — ніби вони не про пошматовану корову зібралися радитися, а як мінімум за дочку старости свататися. Савка-коваль мовчки тулився спиною біля теплої печі, похмуро розглядаючи свої мозолясті долоні.

​Отець Саватій прийшов останнім. Він був високий, сухорлявий, із довгим, як у чаплі, носом і давньою звичкою дивитися на парафіян так, ніби вони щойно кричущо збрехали — навіть коли ті просто мовчали.

​— Починайте, — кинув священник, не розстібаючи ряси.

​Лука сів на чільне місце.

​— Маємо клопіт. І чималий.

​— Корову з’їли, — коротко рубнув Павло.

​— Половину, — точно поправив Мирон.

​— Це щось суттєво міняє?

​— Для суті справи — ні. Для корови — тим паче.

​Савка біля печі коротко хмикнув у вус. Лука роздратовано постукав пальцями по дубовому столу:

​— Я з вами серйозно балакаю!

​— Ми теж, — сказав Мирон, зсунувши важкі брови.

​— Якщо хтось дізнається...

​Павло одразу подався всім тулубом уперед:

​— От! Оце й є найголовніше!

​Мирон поволі перевів на нього важкий погляд:

​— Найголовніше?

​— Звісно!

​— Корову щось з’їло, Павле. Живу худобину.

​— Корову можна купити за збір! Грішми скинемося!

​— А якщо завтра воно перебереться на людину?

​Павло роздратовано відмахнувся долонею:

​— Та не починай ти знов!

​— Що не починати?

​— Оце твоє вечірнє!

​— Яке це «моє»?

​— Коли ти кажеш усе так, ніби ми тут зібралися самі дурні та невігласи, а ти один розумний!

​Мирон довго й мовчки дивився на корчмаря.

​— А ви просто не давайте мені приводу так думати.

​Отець Саватій повільно випростався й сів навпроти старости:

​— Нам треба сказати людям.

​Лука аж сіпнувся на стільці, ніби його вкололи шилом:

​— Що саме?!

​— Правду.

​Глуха, важка тиша запанувала в кімнаті. Вона тривала рівно дві секунди. Потім Павло криво й тонко засміявся:

​— Яку саме з них, отче?

​Священник поволі, вкрай важко повернув до нього голову:

​— Є тільки одна правда.

​— Це в вас у Біблії вона одна, — відрізав Павло. — А в містечку — як мінімум три.

​— Павле...

​— Я просто уточнюю!

​Лука тяжко зітхнув і схопився за голову:

​— Якщо ми зараз вийдемо й оголосимо на майдані, що в околицях з’явилося справжнє чудовисько, люди негайно викличуть королівських мисливців із гарнізоном!

​— І правильно зроблять! — твердо мовив Саватій.

​— І що ті мисливці тут побачать?! — майже закричав Лука.

​Ніхто йому не відповів. Староста почав роздратовано загинати короткі, засмальцьовані пальці на руці:

​— Перше: облаштовану печеру з табличками.

​Другий палець.

​— Друге: фальшиві сліди, розмальовані сажею.

​Третій.

​— Третє: кістки з різниці, розкидані для туристів.

​Четвертий палець.

​— Четверте: жертовний камінь.

​Мирон гостро глянув на Павла:

​— Який ще, к бісу, жертовний камінь?

​Павло метушливо відвів очі в куток:

​— Новий...

​— Коли ти його туди виволік?

​— Весною.

​— Я ж тобі, йолопе, казав: нічого нового від себе не вигадувати!

​— Туристи дуже просили! — почав виправдовуватися корчмар.

​— Туристи просили жертовний камінь?!

​— Ну не прямо так...

​— А як?

​— Питали, де ми зазвичай приносимо жертви, щоб Звір не чіпав дівок!

​— І ти зробив це місце?

​— А що я мав їм сказати?! Що ми ніде нічого не приносимо і взагалі тут усі чесні християни?!

​Мирон важко потер спітнілого лоба долонею.

​Лука тим часом продовжив загинати пальці:

​— А ще в нас у канцелярії є одинадцять офіційно засвідчених печатками нападів Звіра за останні три роки!

​— Дванадцять, — подав голос Савка від печі.

​— Одинадцять!

​— А Гнатова кобила?

​— То була блискавка! Перебило хребет деревом!

​— Але в книгу записали як Звіра, щоб Гнат податок не платив!

​Лука заплющив очі й притиснув пальці до скронь:

​— Добре. Дванадцять.

​Отець Саватій дивився на них усіх із дедалі більшим, майже молитовним сумом:

​— Ви хоч трохи розумієте, що саме зараз обговорюєте? Людина загинути може, а ви...

​Павло діловито кивнув:

​— Розуміємо. Найголовніше зараз — не допустити королівської перевірки.

​— Найголовніше — не допустити нової смерті!

​— Ну, це теж, само собою. Другим пунктом.

​Священник різко підвівся з місця, аж стілець жалібно скрипнув:

​— Я в цьому гріху участі не братиму. Покличу людей до молитви.

​Мирон спідлоба глянув на нього:

​— Братимеш, отче. Куди ти дінешся.

​— Це чому ще?

​— Бо в тебе в храмі над вівтарем висить «ребро Звіра».

​Саватій занімів на півкроку:

​— Це не я його туди повісив! Це ще мій попередник...

​— Але гроші за свічки, які ставлять біля того ребра, ти справно береш щонеділі.

​— Це пожертви на храм!

​Павло дуже серйозно й солідарно кивнув головою:

​— Зовсім інша справа. Духовна фінансова стаття.

​Священник спопеляючим поглядом подивився на корчмаря:

​— Тебе, Павле, я особисто колись поховаю. Без співу, без дзвонів і за огорожею.

​— Головне, отче, щоб це сталося не скоро.

​Вирішили мовчати.

​До вечора про пошматовану корову знало вже абсолютно все містечко.

​У Кам’яному Броді таємниця вважалася ідеально збереженою лише в тому разі, якщо до сусіднього села чутка доходила не раніше ніж наступного дня пообіді.

​Лука особисто ходив від хати до хати, витирав піт і переконливо пояснював господаркам, що корову вщент загризли голодні лісові вовки.

​У відповідь селяни покірно кивали, а потім згадували:

​— А чого ж ті вовки геть усю кров із неї випили, старосто?

​Лука відповідав:

​— Не випили.

​— А де ж вона ділася?

​— У землю пішла.

​— Так земля ж на луках суха, як камінь.

​— Ідіть додому й не мудруйте тут!

​До ночі серед людських язиків зродилася друга, куди більш вірогідна версія: на Ількову корову напав оскаженілий ведмідь-шатун. До півночі той ведмідь у розповідях п’яничок вже мав два хвости й залізні пазурі.

​А вже на світанку Павло особисто шепнув першому заїжджому купцеві з валкою:

​— У лісі щось знову прокинулося... Злого духу не стримати.

​Мирон почув про цю розмову біля міської криниці. Одного погляду на вираз обличчя купця йому вистачило. Він промовчав, але одразу рушив до корчми. Знайшов Павла за стійкою.

​— Ти зовсім здурів, шкура продажна?

​— Тихо ти! Чого кричиш?

​— Я тобі зараз так тихо дам, що власні зуби в кишені збиратимеш.

​Павло як ні в чому не бувало витер масний кухоль полотниною:

​— Людей треба заздалегідь попередити про небезпеку.

​— Ще вчора ти на раді волав, що треба мовчати й крити все шапкою!

​— Вночі я передумав. Уважно все зважив.

​— Ти?! Чим ти там важив?

​— А що? Я теж про громаду дбаю!

​Павло поклав кухоль на стійку й зробив поважне обличчя:

​— Якщо воно справжнє, люди мають право знати й готуватися.

​Мирон довго й мовчки дивився в його ситі, масні очі:

​— Скільки?

​— Що — скільки?

​— Скільки ти вже взяв за кімнати на вихідні?

​Павло аж образився, приклавши руку до жилета:

​— До чого тут гроші?!

​— Скільки, питаю?

​— Усі кімнати зайняті! І навіть сінник!

​— Павле...

​— А що я зроблю?! Люди самі почули!

​— Від тебе почули!

​— Я не можу заборонити подорожнім цікавитися смертельною небезпекою! Це туризм!

​Мирон поволі розвернувся й рушив до виходу. У самих дверях зупинився й застеріг:

​— Якщо воно колись прийде в місто, я особисто першим відчиню йому двері до твоєї кімнати.

​Павло щиро й самовпевнено посміхнувся:

​— До моєї не вийде.

​— Це ще чому?

​— Я живу на другому поверсі. А звірі по сходах не ходять.

​Другу тварину знайшли за три дні.

​Цього разу це було молоде теля. Воно лежало в яблуневому саду якраз за хатою вдови Марти. Вікно її спальні виходило просто на цей загін. Марта божилася, що серед ночі не чула жодного звуку — ані мукання, ані тріску. Лише під самий ранок прокинулася від того, що її старий дворовий пес пронизливо й безперервно скавулів під ліжком.

​Пес, до речі, не виходив звідти й досі, скільки його не виманювали шматками сало.

​Мирон уважно оглянув теля. Ті самі чотири глибокі, безкровні отвори на шиї. Тільки тепер він помітив ще дещо нове: на волохатій шкірі біля хребта виразно чорніли довгі, рівні подряпини. Чотири смуги. Не надто глибокі. Наче щось велетенське й важке просто легенько притримувало здобич лапою, поки пило кров.

​Мирон приклав свою широку долоню до слідів. Відстань між крайніми пазурями виявилася суттєво більшою за ширину його розчепіреної руки.

​— Ну? — стиха прошепотів Лука, який стояв за плечем і дрібно тремтів.

​— Росте, — так само стиха мовив Мирон.

​— Що росте?

​— Нічого.

​Мирон підвівся. У саду зібралося вже двадцять чи тридцять селян. І всі вони вражаючо мовчали. Це було геть незвично для Кам’яного Броду. Зазвичай, коли траплялося щось лихе чи незрозуміле, люди починали репетувати й сперечатися ще до того, як взагалі розбиралися в суті проблеми.

​Тепер не говорив ніхто.

​Бо в розмоклій землі саду виразно карбувалися сліди.

​Вони починалися біля самих жердин загону. Йшли через мокру, чорну землю. Чотири довгі пальці. Кожен закінчувався вузькою, глибокою ямкою від вигнутого кігтя. Сліди впевнено тягнулися до високого дерев’яного плоту — і там раптово обривалися.

​На верхній затесаній жердині плоту висів клапоть закривавленої шерсті теляти. А далі — ані збитої трави, ані сліду.

​Наче те, що щойно стояло біля загону, просто взяло й переступило через двометру огорожу, навіть не торкнувшись землі по той бік.

​Лука ледь чутно прошепотів:

​— Це вже точно не вовк...

​І цього разу ніхто навіть не спробував пожартувати.

​Того ж вечора в корчмі було яблуку ніде впасти. І зібралися не заїжджі чужинці, а свої — місцеві.

​Павло наглухо зачинив вхідні двері на засов. Віконниці теж.

​Мирон похмуро сидів біля печі, крутячи в руках порожній кухоль. Навпроти нього кряжився Лука. Отець Саватій тихо стояв біля бревенчатої стіни й безперервно крутив у жилавих пальцях невеликий дерев’яний хрестик.

​— Треба негайно посилати по королівських мисливців, — вкотре повторив священник.

​— Ні, — одразу й твердо зрізав Лука.

​— Лука, схаменися!

​— Я сказав — ні.

​— Це вже друга тварина за тиждень!

​— Тварина! Бачиш — тварина! Худоба!

​— А коли наступною буде людина?!

​Павло важко поставив на стіл глиняний глечик із вином:

​— Не буде жодної людини.

​Мирон повільно перевів на нього важкий погляд:

​— Ти що, персонально з ним домовився?

​Павло насупився:

​— Я кажу: не треба наперед накаркувати біду!

​— Добре, — кивнув Мирон. — Наступного разу воно спершу чемно стукає у віконницю й питає дозволу.

​Павло щедро налив собі в чашу:

​— Якщо приїдуть королівські мисливці з солдатами, вони вмить усе закриють! Закаркають усе містечко!

​— Що — «все»?

​— Ліс. Торгівлю. Ярмарок. Корчму!

​— А-а. Тепер усе стало остаточно зрозуміло.

​Лука з усієї сили вдарив долонею по дубовому столу:

​— Досить!

​Він не спав вже третю ніч поспіль. Під очима залягли темно-фіолетові кола, сива борода стирчала кущами в різні боки.

​— Ми самі з цим розберемося.

​— Як саме? — знову спитав Саватій.

​— Нічна варта.

​— Де?

​— Біля загонів та на в’їздах.

​— Скільки людей треба?

​Лука на мить задумався, рахуючи в голові:

​— Дванадцять дорослих чоловіків.

​Савка-коваль, який мовчки сидів у кутку, одразу підняв голову:

​— Чого це раптом дванадцять?

​— Бо стільки достатньо, щоб перекрити периметр!

​— А чого не двадцять?

​— Бо двадцять просто не підуть!

​— А дванадцять, думаєш, підуть?

​Лука повільно оглянув присутніх у корчмі чоловіків. Жоден із них не наважився зустрітися з ним поглядом. Усі раптово почали роздивлятися свої чоботи або стелю.

​— От бачиш, — тихо підсумував Савка.

​На варту в результаті вийшло всього дев’ятеро.

​Троє занедужали ще до заходу сонця. Один раптово поскаржився на коліки в животі, другий — на крижі, а третій без зайвих сором’язливостей повідомив, що його просто не пустила молода дружина.

​Мирон стояв разом із рештою біля дощатого хліва Савки. Ніч видалася тиха, густа й глуха. Над темними дахами хат висів тонкий, вигнутий місяць. Від річки поволі тягнувся сирий туман, зсуваючись у низини. У цьому тумані паркани здавалися значно нижчими, дерева — неприродно довгими, а знайомі з дитинства стежки зникали вже за кілька кроків.

​Усі вартові мали при собі смолоскипи. Тільки ніхто їх чомусь не запалював. Бо тоді, як авторитетно пояснив Лука, вони бачитимуть лише коло світла під ногами, а темрява навколо стане ще щільнішою.

​Правда була значно простішою: жоден із дев’яти чоловіків не бажав ставати найяскравішою й найвидимішою ціллю посеред нічного туману.

​Павло приніс у карафці вино:

​— Для хоробрості, хлопці.

​Мирон підозріло понюхав чашу:

​— Це те шмурдяччя, що ти дурним туристам продаєш по два мідяки?

​— Ні, це з мого власного льоху.

​— Тоді давай.

​Після другої чаші Савка-коваль переступив з ноги на ногу й мовив:

​— Та може, його взагалі нема, того Звіра?

​Ніхто йому не відповів.

​— Ні, ну серйозно! Корова могла просто сама заплутатися в колючках, а теля...

​Десь глибоко в тумані, за парканом, виразно хруснула товста гілка.

​Савка миттєво замовк на півслові. Усі дев’ятеро розвернули голови в бік звуку.

​Тиша.

​Потім догорів ще один звук. Ніби щось надзвичайно важке повільно й упевнено ступило в мокру, розкислу траву.

​Хрусь.

​Пауза.

​Хрусь.

​Мирон відчув, як у нього по хребту зашпортався липкий, крижаний холод. Це був навіть не страх — щось куди старіше, дикіше. Те, що людське тіло розуміє й відчуває значно раніше за голову.

​Поруч хтось із хлопців дуже тихо, перелякано прошепотів:

​— Матір Божа...

​Із глибини туману донеслося сопіння. Глибоке. Вологе. Гаряче. Дещо схоже на подих великої худобини, але надто повільне й ритмічне.

​Мирон міцніше стиснув топорище сокири:

​— Не рухайтесь. Жоден.

​Павло прошепотів з-за його спини:

​— Я й не збирався...

​Зліва щось голосно затріщало. Один із молодих хлопців не втримав нервів і все ж креснув кресалом, запаливши смолоскип. Смоляне полум’я з ревом вирвалося вгору.

​На мить усі від несподіванки осліпли. А в наступну секунду за плотом щось рухнуло.

​Швидко. Настільки швидко, що Мирон встиг помітити лише темну, лисніючу спину, значно вищу за дерев’яну жердину, і щось довге й гнучке, що безшумно ковзнуло слідом.

​Хтось закричав не людським голосом. Савка, не тямлячи себе від жаху, з усієї сили жбурнув за паркан залізного списа. Спис із глухим шумом зник у тумані.

​За мить звідти долинув такий звук, що всі дев’ятеро оніміли й затамували подих.

​Це був не рев і не вовче виття. Це було так, ніби дуже велика, важка тварина спробувала на повні легені видихнути повітря крізь горло, вщент запливле густою кров’ю.

​Потім щось важко побігло геть. Земля під чоботами вартових ледь помітно тремтіла.

​Туман трохи розійшовся від пориву вітру. І все миттєво стихло.

​Павло першим витер спітнівше чоло й здолав німоту:

​— Попав...

​Савка заворожено дивився в суцільну темряву за плотом:

​— Не знаю...

​— Чув же! Руб за рубіж — попав!

​— Чув...

​— Значить, точно попав!

​Мирон повільно підійшов до дерев’яного плоту. На верхній жердині в світлі смолоскипа щось темне й липке блікувало. Він провів пальцем, підніс до носа. Понюхав.

​Кров. Гаряча, смердюча кров.

​— Попав, — ствердно мовив Мирон.

​Савка важко видихнув, опустивши руки:

​— Ну от... Слава Богу.

​— І що — «ну от»?

​— Поранене ж тепер!

​Мирон похмуро подивився на коваля:

​— Саме це мене понад усе й непокоїть.

​Уранці вони знайшли той спис.

​Він лежав у багнюці за триста кроків від межі села. Товсте дубове древко було переламане навпіл, ніби суха гілочка. Залізного наконечника не було взагалі.

​Темна кров виразними краплями тягнулася ще далі — просто вглиб темного лісу.

​Лука дивився на ці сліди із кволою надією:

​— Може, там десь і здохне?

​Мирон похитав головою:

​— Ні. Не здохне.

​— Звідки ти знаєш?

​— Бо якби воно здихало від такої рани, воно б лягло ще біля річки. А воно йде впевнено.

​— Може, лягло далі!

​— То йди й подивися.

​Лука мовчав, переступаючи з ноги на ногу.

​— От і я про те саме, — відрізав Мирон.

​Того ж дня пообіді Павло урочисто вивісив біля входу до корчми нову свіжопофарбовану дошку:

​«Сьогодні ввечері: розповідь очевидців про справжню нічну варту й кривавий бій проти Звіра!»

​Мирон побачив цей напис увечері, коли повертався з різниці. Зайшов у корчму. Павло як ні в чому не бувало стояв за прилавком і натирав склянки.

​— Зніми, — коротко сказав Мирон.

​— Що?

​— Дошку зніми.

​— Це ще чого?

​— Бо я тебе зараз дуже не хочу бити. А доведеться.

​— Це погроза?!

​— Ні. Це просто дружнє попередження.

​Павло впевнено сперся руками об дубову стійку:

​— Мироне, схаменися й послухай мене! Люди в навколишніх селах уже все знають.

​— І?

​— До мене вже приїхали шестеро купців із Ясенова!

​— На що вони приїхали?

​— Подивитися!

​Мирон кілька секунд мовчав, важко дихаючи:

​— На що подивитися?!

​Павло теж на мить завагався:

​— Ну... На нас. На сліди.

​— Воно вчора мало не зжерло Савку! І твого списа переломило!

​— Не зжерло ж! Савка он у ковальні сидить, цілий!

​— Це такий твій детальний план?

​— Який ще план?

​— Чекати, поки воно зжеркає когось біднішого й не такого потрібного громаді?

​Павло насупився:

​— Не перекручуй мої слова!

​— Я ще навіть не починав перекручувати.

​До них вагним кроком підійшов Лука. Виглядав староста геть кепсько: обличчя сіре, очі червоні.

​— Дошку лиши, Мироне.

​Мирон повільно розвернувся до нього:

​— Ти теж із ним заодно?

​— Уже пізно щось ховати, — тихо мовив Лука.

​— Учора було не пізно!

​— Учора не було сторонніх свідків.

​— Нас було дев’ятеро чоловіків!

​— Я маю на увазі чужих людей із грошима.

​Мирон почергово дивився то на старосту, то на корчмаря.

​— Ви двоє зовсім глузд утратили.

​Лука тихо й безневинно відповів:

​— Можливо. Але якщо королівські чиновники дізнаються, що Звір насправді існує, а ми сорок років поспіль збирали податки й заробляли на вигаданому...

​— То тепер він не вигаданий! — втрутився Павло й самовдоволено посміхнувся.

​Мирон повернувся до корчмаря:

​— Тільки скажи.

​— Що сказати?

​— Я ж бачу, що в тебе на язиці крутиться. Скажи.

​Павло не втримався й розплився в посмішці:

​— Виходить, усі ці сорок років ми людям жодного разу не брехали!

​Мирон мовчав, важко дихаючи.

​— Ну... трохи поспішили з рекламою, хіба що, — додав Павло.

​Мирон повільно взяв зі стійки важкий дубовий кухоль. Павло миттєво відступив на два кроки назад.

​— Не треба, Мироне...

​— Я тільки думаю.

​— Постав кухоль на місце.

​— Думаю, куди тобі краще ним поцілити.

​Першу людську жертву Звір забрав через два тижні.

​Це був старий, напівсліпий Данило. І саме цей вибір здивував усе містечко.

​Не тому, що Данила не було шкода — шкода було старого. Просто Данило був настільки худий, кістлявий і висушений віком, що навіть Павло в корчмі щиро здивувався:

​— Дивний вибір для такого велетня...

​Мирон спідлоба глянув на нього:

​— Ти тепер йому ще й раціон складаєш, скотино?

​— Я просто факт констатую!

​Данила знайшли біля річкового очерету. Точніше, спочатку знайшли його дірявий чобіт. Потім руку. Потім ще дещо, що Мирон одразу наказав накрити плащем і не показувати бабам.

​Лука стояв поруч білий як полотно. Отець Саватій безперервно молився, хрестячись. Павло мовчав. Цього разу вперше мовчав навіть він.

​На землі темніли ті самі сліди з чотирма кігтями. Тільки тепер вони стали ще більшими.

​Мирон довго дивився вглиб густого очерету. Там, за п’ятдесят кроків, щось повільно ворухнулося. Не від вітру.

​Він повільно підняв сокиру. Очерет миттєво заспокоївся й зник.

​— Бачив? — прошепотів Лука, схопивши Мирона за рукав.

​— Бачив.

​— Що то було?!

​Мирон не відповів. Бо сам точно не знав. У темряві між стеблами йому на мить здалося щось абсолютно біле й гладке. Наче людське обличчя. Але воно висіло занадто високо над землею — там, де в нормальних істот мала б бути спина.

​На похорон старого Данила до Кам’яного Броду приїхало безліч чужинців. Чутка остаточно розлетілася головним шляхом.

​Уперше за сорок років люди приїжджали сюди не для того, щоб послухати байки про легендарного Звіра за кухлем елю. Вони приїжджали, бо Звір був справжнім і він почав їсти людей.

​Павлова корчма вже не вміщала всіх бажаючих. У дворі терміново поставили довгі дубові столи. Коваль Савка за три дні викував першу партію «справжніх залізних амулетів від Звіра».

​Отець Саватій освячувати їх на відріз відмовився. Тоді Савка без сорому написав на дошці поруч: «Виготовлено за церковним зразком».

​Священник побачив цей напис, прочитав, мовчки зняв дошку й кинув у піч.

​Наступного ранку Савка повісив нову: «Церква не заперечує».

​Саватій прийшов до ковальні особисто:

​— Савко.

​— Отче?

​— Я тебе коли-небудь точно вб’ю.

​— Вам же не можна за заповіддю!

​— Я знаю. Тому й кажу заздалегідь, щоб ти встиг покаятися.

​Увечері після похорону Данила вони знову зібралися в світлиці старости. Тепер ніхто вже не сперечався про те, чи існує загроза і чи треба щось робити. Сперечалися про інше — що саме робити.

​— Пишемо королю, — твердо мовив Саватій. — Негайно.

​Лука мовчав, опустивши голову.

​— Лука!

​— Я чую тебе, отче.

​— Пишемо лист і відправляємо гінця!

​Павло сидів біля зачиненого вікна й крутив у руках срібну монету:

​— Якщо ми напишемо королю, сюди прийде гарнізон і вони його просто вб’ють.

​Мирон повільно повернув до нього важку голову:

​— Це взагалі-то і є основний задум.

​— А далі що?

​— Що — «далі»?

​— Що далі буде з нашим містечком?

​Саватій витріщився на корчмаря як на божевільного:

​— Люди перестануть помирати! Ось що буде!

​— Я не про це.

​У кімнаті знову запанувала глуха тиша. Павло повільно обвів усіх присутніх поглядом:

​— Ви ж усі зараз думаєте про те саме, що й я.

​— Ні, — відрізав Мирон.

​— Думаєте. Я ж бачу по очах.

​— Ні.

​— Тоді чого ви всі мовчите?!

​Лука втомлено відкинувся на спинку стільця й потер скроні:

​— Скільки чужинців зараз у місті, Павле?

​Корчмар відповів миттєво, навіть не замислюючись:

​— Близько ста двадцяти чоловік. Заповнені всі заїзди й стайні.

​— Минулої осені було двадцять.

​— Отож.

​— За один цей тиждень ми зібрали мита й плати за проїзд більше, ніж за весь минулий місяць.

​Отець Саватій дивився на них обох із таким виразом обличчя, ніби тільки зараз усвідомив, поруч із якими потворами прожив усе своє життя:

​— Ви серйозно... ви зараз рахуєте срібло одразу після похорону шматованої людини?!

​Лука витер спітнівше чоло:

​— Отче, я рахую все. Бо я староста.

​— Людину з’їли!

​— І саме тому я зараз думають над тим, як зробити так, щоб більше нікого не з’їли!

​Павло тихо, але виразно мовив:

​— Його можна просто годувати.

​Усі присутні миттєво розвернулися до нього.

​— Що? — перепитав Мирон.

​— Годувати худобою. Регулярно.

​— Павле, ти зовсім з глузду зсунувся?!

​— Почекайте й послухайте! Воно два тижні поспіль брало тільки худобу! Людину воно взяло лише після того, як Савка його поранив списом і розлютив!

​Савка біля печі одразу випростався:

​— То це я тепер у усьому винен?!

​— Я цього не казав!

​— Ти саме це й сказав!

​— Я сказав, що людина була ПОСЛІ того!

​— Це те саме!

​— Ні, це зовсім інше!

​Мирон з усієї сили вліпив долонею по столу. Дерево тріснуло.

​— Замовкніть обидва!

​Усі миттєво стихли. Мирон важко подивився на корчмаря:

​— Ти пропонуєш системно підгодовувати клятого монстра?

​— Я пропоную зробити так, щоб воно більше ніколи не заходило в межі міста.

​— І що ти зібрався йому носити?

​— Туші.

​— Чиї туші?

​Павло замовк і відвів очі. Мирон розуміючо кивнув:

​— Оце вже значно цікавіше.

​Лука опустив очі в стіл:

​— Ми можемо централізовано купувати стару або хвору худобу в селян.

​— За чиї гроші?

​Знову запанувала тиша.

​Савка тихо подав голос із кутка:

​— З міської скарбниці...

​Лука різко підвів голову:

​— Це ще з якого дива зі скарбниці?!

​— Звір же наш, міський!

​— Він у лісі живе!

​— Ліс теж наш!

​— Не весь!

​— А чий тоді?

​— Королівський!

​Павло миттєво пожвавився й ляснув себе по стегнах:

​— То хай тоді король його й годує!

​Навіть Мирон у цей момент коротко засміявся. Сухо, без жодної краплі радості.

​Першу тушу винесли за межі села того ж тижня.

​Це була stara, шолудива коза, яку господар і так збирався різати на мило. Мирон особисто прив’язав її ликом до товстого дуба одразу за межею лісу.

​Прив’язав живою. Так вирішили на раді. Бо кров мала бути гарячою й пахнути страхом.

​Коза дивилася на Мирона своїми дивними, жовтими горизонтальними зіницями й тихо бекала. Він довго стояв поруч, дивлячись їй в очі. Потім скрушно вилаявся найчорнішими словами, вихопив ніж і сам перерізав їй горло.

​— Хоч чекати в жаху не будеш, дурна...

​За годину вони відійшли на безпечний пагорб. Мирон, Лука, Савка й ще двоє вартових з арбалетами. Дивилися вниз.

​Місяць остаточно сховався за темну хмару. Ліс перетворився на суцільну, глуху чорну стіну. Довго нічого не відбувалося.

​А потім коза просто зникла.

​Не поступово. Не так, що вони побачили, як якась тінь виходить із хащів чи наближається.

​Просто в одну мить біла туша кози виразно лежала під дубом. А в наступну — дуб є, а кози вже нема.

​Савка поруч затремтів і прошепотів:

​— Матір Божа свята...

​Мирон же не сказав нічого. Бо за секунду до того, як туша зникла, він почув звук.

​Це було не гарчання й не стукіт кігтів. Це був тихий, виразний шепіт прямо біля його власного вуха. Наче хтось у суцільній темряві чітко назвав його по імені.

​Після того випадку худоба в селі перестала пропадати. Люди — тим паче.

​Щотижня, суворо в один і той самий день, вони виносили й залишали за лісом одну тушу. У четвер. Чомусь саме четвер вибрав Лука — мабуть, вважав цей день найменш сприятливим для нечисті.

​Через місяць усі містяни остаточно звиклися з цим порядком. Навіть склали офіційний список господарств, хто й коли віддає тварину на спільну потребу.

​Цей список викликав у містечку значно більше сварок, бійок і прокльонів, ніж сам факт існування Звіра.

​— Чого це я маю віддавати дві кози, а Савка — тільки одну?!

​— Бо в тебе кіз дев’ять голів!

​— То й що зі того?! Я їх купував!

​— А в нього три!

​— То хай більше тримає, ледар!

​— Я коваль! — гримав Савка. — Навіщо мені кози?!

​— А Звіру яка різниця, чим ти в житті заробляєш?!

​Павло запропонував офіційно збирати гроші з усіх чужинців, які приїжджали до містечка. Лука з радістю погодився. Так у Кам’яному Броді з’явився новий податок — «збір на захист від Звіра».

​Ніхто з місцевих вже й не згадував, що точно такий самий збір вони брали з купців ще двадцять років тому, коли ніякого Звіра й близько не водилося. Тільки тепер ставка зросла рівно втричі.

​Навесні в Кам’яному Броді вперше у його історії офіційно провели «Справжню Ніч Звіра».

​На свято приїхала така сила-силенна люду з усього краю, що пізні гості спали просто в стайнях і на сіновалах. Павло за отримане срібло добудував до корчми величезну двоповерхову терасу. Савка найняв двох молодих підмайстрів, бо не встигав кувати амулети. Лука наказай вимостити каменем головну дорогу.

​Отець Саватій відмовився благословляти це язичницьке свято, але все ж особисто ходив між натовпу, щоб перевірити, аби люди «не чинили зовсім уже очевидних глупощів».

​Чинили.

​На центральній площі нарозхват продавали «справжні ікла й пазурі Звіра». Мирон купив один такий зуб за мідяк, довго крутив його у своїх лопатуватих пальцях, а потім підійшов до Павла:

​— Це ікло свині.

​— Дикого кабана!

​— Це ікло свійської свині, Павле.

​— Дикого лісового кабана!

​— У нього на основі висвердлена дірка під мотузку.

​Павло спритно забрав зуб із його долоні:

​— Не псуй людям свято, Мироне. Іди пива випий.

​Увечері на площі запалали величезні багаття. Музики заграли на сопілках та бубнах. Діти весело бігали в чорних дерев’яних масках із рогами.

​На вхідній брамі містечка висіла нова, розкішна дошка:

​«КАМ’ЯНИЙ БРІД — МІСТО ЧОРНОГО ЗВІРА»

​Нижче:

​«Побачити й вижити — три срібники».

​Мирон стояв осторонь, спираючись на пивну бочку з великим кухлем у руках. Поруч із ним зупинився чужинець — молодий, багатенько вдягнений панич, мабуть, із самої столиці.

​— Ви місцевий? — приязно спитав той.

​— На жаль, — відпив пива Мирон.

​Панич усміхнувся:

​— Скажіть мені чесно, чоловіче... Він справді існує? Чи це все просто вдала вигадка вашого старости?

​Мирон повільно подивився на площу.

​На Павла, який за гроші продав купцям місця на помості біля «справжнього сліду Звіра». На Савку, який торував захисними перснями. На Луку, який у кутку за столом самозабутньо рахував срібло зі збору. На отця Саватія, котрий гримав на двох п’яних туристів, що намагалися залізти на жертовний камінь.

​Потім перевів погляд за межі міста. Туди, де за останніми хатами починався чорний, безмежний ліс. Небо над ним було суцільно чорним, без жодної зірки.

​Мирон вже відкрив рота, щоб відповісти чужинцеві...

​І раптом почув.

​Далеко. Дуже далеко. Наче з-під самої землі.

​Повільний, важкий, глухий видих. А за ним одразу — другий.

​Столичний панич теж почув цей звук. Безтурботна посмішка миттєво зникла з його пещеного обличчя:

​— Це... це воно?!

​Мирон довго дивився в темряву за стіною.

​— Не знаю.

​— Як це не знаєте?! Ви ж тут живете!

​Мирон поволі відпив пива з кухля. На площі заграли ще голосніше й веселіше.

​— Я вже давно не знаю, про кого саме з них тут питають.

​У лісі щось голосно й виразно тріснуло. Цього разу значно ближче до брами.

​Мирон перестав пити й поставив кухоль.

​За міською стіною наодинці загавкали вартові собаки. Один. Другий. Третій.

​А потім усі вони раптово й одночасно замовкли.

​Над майданом усе ще лунала дзвінка музика. Люди сміялися, танцювали довкола багать. Хтось на помості п’яно вигукнув:

​— За Чорного Звіра! Хай живе!

​Десятки дерев’яних та олов’яних кухлів дружно піднялися над головами.

​Мирон повільно подивився на небо, згадуючи дні. Сьогодні був четвер.

​Він повільно поставив кухоль на край бочки.

​— Лука.

​Староста не почув крізь гамір.

​— Лука! — сильніше гукнув Мирон.

​Той озирнувся, витираючи спітнівше обличчя. Мирон підійшов упритул:

​— Ви віднесли сьогодні тушу за ліс?

​Лука миттєво перестав усміхатися. Кілька секунд він мовчки дивився на Мирона, кліпаючи очима. Потім налякано подивився на Павла. Павло — на Савку. Савка — кудись убік, на свої чоботи.

​— Я думав, ти відніс... — белькочучи, мовив Лука.

​Мирон не відповів.

​У лісі за стіною знову хруснула товста гілка. Тепер уже зовсім поруч із дерев’яною огорожею.

​Із-за міської стіни донеслося важке, вологе, оскаженіле сопіння.

​Музика на площі все ще грала. Ніхто в натовпі поки нічого не помітив.

​Павло миттєво зблід, як полотно:

​— Мироне...

​Мирон повільно витяг із чобота гострий різницький ніж:

​— Що?

​— У мене... у мене в льосі є свиня...

​— Жива?

​— Так!

​— Велика?

​Павло важко ковтнув суху слину:

​— Дуже велика. Вона на продаж ішла.

​Мирон похмуро кивнув:

​— Нарешті й від тебе буде якась користь громаді.

​І вони утрьох щодуху побігли в бік корчми, поки на сяючій вогнями площі сотня п’яних, веселих людей гучно співала пісню про те, як Чорний Звір боїться людського вогню й ніколи не наважиться підійти до міста.