За мовними межами (4)

Ми вчились і практикувались англійської.

Все було прекрасно.

Все було добре.

Все було так.

Поки препод не вирішив поспитати (можливо, сліпо й випадково) про найліпший (типу) спогад із часів середньої школи.

На цьому скажу, що я був сам у всьому винен, бо в голові в мене тоді крутилася незголосна маячня, з якої я намагався стулити себе на деяку подобу людини з наявного матеріалу. Що ти хочеш – 19-20 років…

Я розказав професору, що в нас на Восьме березня у школі (як то й було насправді) стулили «театральну п’єсу», де я зіграв мущину.

Пояснюю (вам, а на жаль, не прохвесору).

«Театральна п’єса» була схожа на німий фільм початку ХХ століття. Однокласник з великою картонкою в руках, де написані "субтитри" пояснення, поволі дибав від куліси до куліси (на сцені, де на тлі так на тоді і стирчав невийнятий гіпсовий бюст Леніна, якого не винесли, що, може, додавало мимоволі присмаку), інший типу звіддаля цілував однокласницю, проходили "субтитри", з’являвся я - її законний чоловік, і, добачивши зраду, заламував руки, ми цілили пальцями, ніби стріляли, я гвинтово падав, бо в мене потрапила куля, та помирав. Проходили субтитри.

Кінець тому кіно.

Як я майстерно впав, народу сподобалося.

Професор, на жаль, із того зрозумів, що я був деякий актор.

На подвійчий жаль, він на той час шукав собі дійових осіб до англомовної постановки Absurd Person Singular.

Я мусив бути головним героєм. Солдат. Ветеран війни. Чоловік оскарженої дружини. PTSD в найвищому сюр-статусі.

Натомість, бачте, сюрчок, солодій, до дівки не годний, до мови дещо солодкий, але ні до сюру, ні до жмуру не здатен…

П’єсу таки зіграли, але таки без мене, славатобігосподи. Я досі не розумію, як можна було затовкмачити й запам’ятати стільки слів. Моя театралка почалась і закінчилася на: стріль-бац-упав. Правда, й натепер я намагаюся грати в актора, пишучи вірші та решту..

«Ви лишаєтеся в нас у золотому запасі», - сказав мені професор, коли намагався мене позбутися, зрозумівши свою помилку. Я, певно гадаю, що він досі там.

Тим більше, що його (насправді та власно) звуть Володимир Діброва.

А моя назва байдужа.