"Книжкова крамниця"

Сергій Костянтинович Петренко сидів за столом і сильно нервував. Він навіть не знав, куди подіти руки. Чи то запхати їх у кишені, чи то покласти на стіл, чи то скласти на грудях. Цього не могла не помітити жінка, яка сиділа навпроти, — Наталія Сергіївна Сабурова.

— Хвилюєтеся? — запитала вона його.

— Ні, — збрехав Сергій, витягнув із кишені носову хустинку й витер нею спітніле від напруження чоло. — А ви справді відьма?

— Що ви таке кажете? — обурилася Наталія. — Треба ж таке вигадати! Я провидиця.

— Хіба це не одне й те саме? Вибачте мене, заради Бога. Я не хотів вас образити. Просто я не розбираюся в усій цій нечисті, якою ви займаєтеся.

— Якій нечисті? Ви самі себе чуєте? Може, ви ще думаєте, що я на мітлі літаю?

— Хіба ні? Тоді на чому? На вінику?

— Не кажіть дурниць! Я ж вам кажу: я медіум, провидиця, екстрасенс.

— Та хоч роги собі відростіть із хоботом, мені на ваші відьомські штучки начхати! Вирішіть мою проблему!

— Ну, нарешті! — плеснувши в долоні, вигукнула Наталія. — Давайте перейдемо до суті. Що у вас за проблема?

— Розумієте, — зам’явся Сергій, — я власник невеликої книжкової крамниці. Уже багато років. І багато років поспіль я працюю практично без прибутку. Я вже й місце змінював, тричі відкривався в різних районах міста, але покупець до мене чомусь не йде.

— Може, асортимент змінити? — співчутливо запропонувала жінка.

— Послухайте, я бізнесмен у третьому поколінні! — роздратовано відповів клієнт. — Не треба мене вчити! Асортимент книжок у мене просто незрівнянний. Ось чому я тут.

— Вибачте, я не зрозуміла. Чому ви тут?

— Як чому? Я ж усе пояснив. Начаклуйте мені покупців.

— Ага! — багатозначно промовила Наталія. — Ось воно що! А ви до психолога не хочете записатися на прийом?

У цьому запитанні був явний натяк на розлад психіки через неадекватність запиту. Але чоловік цього не зрозумів. Тому навіть не образився.

— Ще чого! Усі психологи — суцільні шарлатани! Був я тут в одного. Так він сказав, що я ідіот! Це мені! Бізнесмену, в якого ціла книжкова крамниця!

— Він що, так і сказав? — здивувалася Наталія. Річ у тім, що вона сама була практикуючим психологом із докторським дипломом, але провіщення чомусь приносило більше доходів.

— Ні. Він сказав, що я людина, яка мислить нелогічно. Що, в принципі, одне й те саме! І здер із мене сотню баксів. От після цієї сотні я й справді відчув себе ідіотом.

«Який тактовний психолог трапився, я б не змогла так добирати вислови», — подумала провидиця, а вголос сказала:

— Зрозуміло. А сім’я у вас є?

— Була. Дружина сказала, що не хоче жити з невдахою. Для тих, хто не зрозумів, вона мала на увазі мене. Вона ж не знала, що я, крім цього, ще й ідіот. Як іще назвати чоловіка, який стільки років жив із такою невдячною жінкою?.. Стривайте, я дедалі частіше почуваюся ідіотом. Мені це не подобається. Так недовго й самооцінку втратити. Повірте мені, якщо продажі книжок не підуть угору... По-моєму, я надто вимогливий до долі. Якщо продажі хоч якось не підуть, я точно з’їду з глузду. Це я вам урочисто обіцяю. Ви не проти?

— Ну... а як ви собі уявляєте чаклунство в сучасному світі? Все-таки двадцять перше століття надворі.

— Так, я знаю про століття. Ви що, вважаєте мене ідіотом? Я що, маю вчити вас чаклувати? Візьміть зуб дракона, змішайте з жаб’ячою лапкою та кров’ю єдинорога... Ну що ви, це ж стандартна процедура. Я в книжках читав. І, до речі, скільки це коштуватиме?

— Коштуватиме що? — перепитала жінка.

— Ваше чаклунство. Щоб клієнти до крамниці пішли.

— Зовсім недорого. Але чаклунство це не моє, а наше. На жаль, у двадцять першому столітті чаклуни не всесильні. Я зроблю все, що зможу. Однак, щоб чаклунство здійснилося, необхідна одна дуже важлива умова. Завтра до полудня ваша крамниця має продати хоча б одну книжку. Якщо цього не станеться — чаклунство втратить силу.

— Ну, це простіше простого! — заусміхався Сергій. — Я можу сам купити у себе в крамниці книжку або послати для цього друзів.

— У жодному разі! Не можна допустити жодного підлогу! — суворо попередила Наталія. — Інакше чаклунство повністю втратить силу! Більше того! Жодного слова про те, що було в цих стінах, ви не повинні розголошувати нікому зі смертних, інакше буде лихо! Вам зрозуміло? А тепер давайте адресу крамниці й п’ятсот доларів.

— Що? П’ятсот доларів? — здивувався клієнт озвученій сумі гонорару, явно вважаючи її непомірно великою.

— І адресу крамниці.

---

Щойно клієнт вийшов, провидиця швидко перерахувала гроші й задоволено прицмокнула губами. Їй навіть здалося, що вона явно продешевила, запросивши таку незначну суму гонорару. Але назад дороги вже не було. Десь позаду почулися кроки, що наближалися, мабуть, з іншої кімнати.

— Олю! Це ти? — запитала Наташа, за кроками впізнаючи ходу доньки.

— Навіщо ти питаєш, мамо? — озвалася з-за прочинених дверей молода дівчина-підліток, голова якої вже визирала звідти. — Ти ж провидиця, мала б здогадатися, хто там ходить. Тим більше, що у квартирі, крім нас двох, нікого немає.

— Не зухваль матері! — суворо сказала Наталія, якій не сподобався сарказм. — Краще піди до комори й принеси мені зуб дракона, жаб’ячу лапку та кров єдинорога.

— Мамо, ти жартуєш? — здивовано перепитала її донька. — Який зуб дракона?

— Звичайний зуб найзвичайнісінького дракона! Триголового! Вогнедишного! — дуже роздратовано сказала Наталія. — Ти що, драконів ніколи не бачила?

— Мамо! Ти надто багато працюєш! — похитала головою Оля, вперши руки в боки. — Якщо в такому темпі гаруватимеш — у тебе зовсім дах поїде. Хіба ти забула, що в нас усі зуби дракона закінчилися? Ще минулого тижня! І кров єдинорога закінчується!

— Чорт! — спересердя кинула Наталія. — Справді, як же це в мене з голови вилетіло? От пам’ять куряча!

— Мамо, не чортихайся, будь ласка! — попросила донька. — А то, як минулого разу, випадково викличеш демонів із підземелля, сусідів налякаєш. Ти ж чаклунка!

— Не вчи матір жити! Я не навмисно їх викликала, і все обійшлося! Петров із п’ятої квартири навіть пити кинув. Так що твоя мама всюди сіє добро. А ти давай швидко тягни сюди інгредієнти й книгу заклинань. А зуб дракона в мене в гаманці десь завалявся. Зараз знайду... Так, мало не забула. Завтра підеш до нової книжкової крамниці й купиш там книжку.

— Яку книжку?

— Будь-яку!

---

Книжкова крамниця «Приголомшливі книги» відкривалася о дев’ятій ранку, але за годину до відкриття в ній уже давно працювала продавчиня Даша. Вона розкладала книжки. Даша була дуже сором’язливою дівчиною, і це був її перший досвід роботи продавчинею. Тому вона дуже хвилювалася й боялася зробити щось не так.

Крамниця була поділена на два приміщення. У дальньому розміщувалися стелажі з книжками, у ближньому стояла каса. У цьому відділі продавалися товари, ніяк не пов’язані з книжковою тематикою: пательні, масажери, китайські ліхтарики, картоплечистки, набори ножів, опариші для риболовлі та багато інших товарів, деякі з яких навіть не підлягали впізнанню.

— Які все-таки чудові в нас книжки! — пролунав голос Сергія Петренка, який увесь цей час повзав по підлозі, переписуючи назви книжок. — Ти так не вважаєш?

— Так, тату, — погодилася дівчина, але в її очах було якесь занепокоєння. — Тату, а навіщо ми продаємо пательні, масажери, рибальські сітки? Наша крамниця все-таки книжкова.

— Багато ти розумієш у книжковому бізнесі! Запам’ятай, Дашо, тато знає, що робить. Я придумав геніальну схему! Вона нас озолотить! Скоро ми з тобою просто грошима жбурлятимемося! Так багато їх у нас буде.

— Яку схему? — зацікавилася дівчина, повернувши до нього голову.

— Це стовідсотково виграшна схема! У нас же книжкова крамниця! Отже, сюди приходять купувати книжки! А для того, щоб пройти до книжкового відділу, покупці просто змушені пройти через зал, у якому продається безліч надзвичайно корисних у господарстві товарів! Дорогою до книжок або на зворотному шляху покупець обов’язково купить собі якийсь товар! Розумієш? Твоє завдання — обов’язково запропонувати їм цей товар. Ти повинна разом із книжкою продати якусь фігню. Ясно?

— Ясно.

Чесно кажучи, думки дівчини перебували десь за межами крамниці, окремо від неї. Тимчасово, звичайно. Тому більшу частину монологу вона благополучно прослухала, повернувшись до справжньої реальності на словах: «якусь фігню». З таким формулюванням питання заперечень у неї не виникло.

— І завжди усміхайся клієнтам, Дашо. А щоб ти здавалася розумною продавчинею, я купив тобі окуляри.

Дівчина взяла з рук батька окуляри вкрай незвичайного фасону (щоправда, будь-який байкер відірвав би їх із руками) й одягла їх. Мало того, що вони сиділи на ній абсолютно безглуздо, так окуляри ще й страшенно спотворювали зображення. Було навіть незрозуміло, збільшувальні чи зменшувальні лінзи вставили в оправу.

— Тату, в мене від них очі болять, — поскаржилася Даша.

— А ти спусти окуляри на ніс і дивися поверх оправи. А я все, йду. Дашо, донечко! Я тебе благаю! Продай до обіду хоча б одну книжку. Це дуже важливо!

---

Продавчиня поглянула на годинник — стрілки показували пів на десяту. З моменту відкриття крамниці минуло вже тридцять хвилин, а жоден відвідувач іще не прийшов. Даша важко зітхнула й оглянула крамницю. Точніше, ту її частину, в якій продавалася всяка фігня.

Чого тут тільки не було! Пелюшки для немовлят, ядро часів наполеонівських воєн, кухонний комбайн, що відрізав пальці, піратський прапор, шовкова жіноча білизна, черв’яки для риболовлі, які самовільно розповзлися по підлозі, японське кімоно, опудало крокодила в натуральну величину й багато-багато іншого. Залишалося лише гадати, під яким таким соусом усе це можна було продати покупцям книжкової крамниці. З доброї волі. Не приставляючи до їхньої скроні револьвер.

Дівчина підійшла до дзеркала й усміхнулася. Її усмішка виглядала моторошно неприродно. Вона невдоволено скривилася. Усміхатися чи все-таки не усміхатися? Незрозуміло. А ще ці дурнуваті окуляри. Та й ранок сьогодні зовсім дурнуватий. Чому ж ніхто не заходить? Може, містяни ще не прокинулися? Або нікому не потрібне опудало крокодила в натуральну величину?

До речі, про опудало. А що, як поставити його біля прилавка поруч із продавчинею? Це ж буде непоганий рекламний хід. Люди подумають, що бідній продавчині загрожує небезпека бути проковтнутою зубатою рептилією, і тут же кинуться на допомогу. У процесі надання вищезазначеної допомоги вони випадково зачитаються книжками з наступного залу й неодмінно щось куплять.

Хоча ні. Маячня якась.

Усе буде інакше. Покупці побачать, який гарний крокодил порівняно з переляканою продавчинею, тут же в нього закохаються й захочуть купити замучену тварину за будь-які гроші.

Ні. Це точно маячня.

Ага! Жалісливі борці за живу природу ломонуться сюди з мішком грошей, аби звільнити настраждалого крокодила з лап продавчині-живодерки. Яким же буде їхнє здивування, коли виявиться, що рептилія мертва вже років п’ятнадцять?..

Цікаво, кому ж усе-таки потрібен цей клятий крокодил? І де ці покупці, мисливці за крокодилячими душами? Книголюби де?

Даша підійшла до виходу й визирнула з-за дверей. Дивно, люди вулицею ходять. Їм що, блін, книжки не потрібні?

Тут погляд Даші ковзнув униз. На дверях висіла табличка «Зачинено».

«Чорт! Я ж забула поміняти табличку! — обпекла дівчину думка. — От дурепа! А я тут покупців чекаю, з крокодилом розмовляю!»

Зрозумівши свою помилку, Даша поміняла табличку «Зачинено» на «Відчинено» й повернулася до залу. Там вона взялася перебирати нові книжки, які слід було розкласти по полицях.

Несподівано задзеленчав дзвіночок над вхідними дверима. Дар’я здригнулася й обернулася. На порозі стояв перший відвідувач, точніше, відвідувачка. Це була дівчина-підліток у зеленій сукні й чорному капелюсі. Першою невинною жертвою, точніше, відвідувачкою виявилася дівчина на ім’я Оля, яка здивовано оглянула приміщення. Її здивування було викликане асортиментом товарів, що опинилися в цій крамниці.

«Що за фігня? Я ж зайшла до книжкової крамниці, — подумала Оля. — Може, я дверима помилилася?»

— Вам щось потрібно? — поспішно запитала Даша й тут же подумала: «Яке дурне запитання. Якщо вона сюди зайшла, значить, їй точно щось потрібно».

— Так, — невпевнено промовила Оля, розгублено озираючись. — Тут поблизу є книжкова крамниця?

Даша усміхнулася. Потім згадала, що її усмішка виглядає неприродно, й перестала усміхатися. Потім передумала й знову усміхнулася.

«То все-таки усміхатися чи ні?» — думала вона, весь час змінюючи своє рішення. Будучи людиною, позбавленою впевненості в собі, будь-яке самостійне рішення для неї було справжньою каторгою.

«Що з нею? У неї явно щось з обличчям, — подумала Оля. — Яка дивна продавчиня!»

«Чому вона запитала, де поблизу книжкова крамниця? — подумала Даша. — Хіба вона не бачила, куди заходить? Яка дивна відвідувачка!»

— Що ви сказали? — перепитала продавчиня, нарешті переставши усміхатися.

— Я кажу, де тут поблизу книжкова крамниця? — повторила Оля трохи голосніше.

— Є тут одна за площею, — навіщось зізналася продавчиня. — А ще одна за два квартали звідси. А ще одна просто тут.

— Де тут? — не зрозуміла покупчиня.

— Тут, — загадково промовила продавчиня, розвівши руками.

— Що? Це книжкова крамниця? — здивувалася Оля, знову озирнувшись.

Посуд, вудки для риболовлі, бензопили та інші товари, нільський крокодил... І тут вона звернула увагу на десяток книжок, що лежали перед продавчинею. Дівчина навіть не підозрювала про існування ще одного залу, вже з книжками.

— Так, це книжкова крамниця, — підтвердила Даша. — Але в нас, крім книжок, багато інших корисних товарів.

— Зрозуміло, — сказала Оля, розглядаючи полиці.

«Що їй зрозуміло?» — подумала Даша.

«Що мені зрозуміло? — подумала Оля. — Тут нічого не зрозуміло!»

Тут продавчиня згадала про окуляри, в яких мала здаватися розумнішою. Одягнувши окуляри, вона знову поглянула на відвідувачку. У цей бік окуляри сильно зменшували, внаслідок чого Даша побачила маленьку дівчинку розміром із ляльку.

«Йосип драний!» — здивовано подумала вона.

Зі зворотного боку окуляри сильно збільшували. Оля побачила в лінзах продавчині два величезні кліпаючі ока й мимоволі відсахнулася.

«Драний Йосип!» — мимоволі промайнуло в голові покупчині при вигляді цього неповторного видовища.

— Тобто книжки у вас усе-таки є, — сказала вона, трохи оговтавшись, а сама подумала: «Дуже дивна крамниця. Дуже дивна продавчиня. Ні, треба звідси звалювати».

— Звичайно, — сказала Даша й на підтвердження показала одну з книжок.

Тут вона помітила, що на початку книжки кілька аркушів склеїлися з краю. Таке іноді трапляється в друкарнях. Продавчиня взяла з набору великий ніж для м’яса — найбільший у крамниці, — щоб розрізати склеєні аркуші.

Оля з подивом побачила ніж, що блиснув у руках продавчині.

«Що за чорт! Що відбувається? — подумала вона. — Що вона збирається робити? Вона хоче мене вбити?»

Даша поглянула на відвідувачку.

«Що це з нею? Чому вона дивиться на мене так, ніби я хочу її з’їсти?»

Тут вона звернула увагу на ніж у своїх руках і здогадалася:

«Блін! Вона точно думає, що я хочу її вбити! Треба терміново виправити ситуацію!»

— А хочете купити цей ніж? — вигукнула Даша, піднісши його відвідувачці під самісінький ніс.

Лезо ножа було дуже гострим, сам ніж здавався досить небезпечною, навіть смертельною зброєю. Особливо коли він просто перед твоїми очима. А продавчиня — з явними ознаками душевного розладу...

У цей момент вхідні двері рипнули, над ними жалібно задзеленчав дзвіночок. Дівчата повернули голови на звук. До крамниці зайшла жінка, ведучи маленького сина за ручку. Вона підняла очі й побачила неоднозначну ситуацію. Продавчиня наставила ніж на покупчиню.

— Ой, я краще зайду іншим разом, — сказала вона й силоміць виштовхнула перед собою хлопчика, який нічого не розумів, а потім і сама хутко зникла за дверима.

Дівчата знову подивилися одна на одну. Вони дивилися очі в очі, не кліпаючи. Від нервового напруження губи пересохли. Тому дівчата майже одночасно облизнулися.

— Знаєте, мені не потрібен ніж, — нарешті промовила Оля, відводячи вказівним пальцем руку з ножем.

— Цікаво знати, чому? — запитала Даша з легким здивуванням у голосі. Але наполягати не стала. Лише повернула руку зі зброєю назад, спрямувавши її на суперницю.

«Справді, чому мені не потрібен ніж? — подумала Оля. — Ну, взяла б хоча б для самооборони. Хтозна, які нервові продавчині трапляються...»

«Щось пішло не так, — подумала Даша. — Не можу зрозуміти, що саме. Може, ніж для неї недостатньо великий?»

Виникла незручна пауза, яку довго не наважувалася порушити жодна з них.

— А хочете... — раптом заговорила Даша.

— Що? — перебила її Оля.

— Нічого... — передумала продовжувати продавчиня й важко зітхнула.

«Навіщо я її перебила? — подумала Оля. — Може, вона хотіла сказати щось важливе».

«Навіщо вона мене перебила? — подумала Даша й насупилася. — А якщо я хотіла сказати щось важливе?»

— А хочете, я запропоную вам сокиру? — повторила спробу продавчиня. — Це прекрасна сокира, зроблена зі сталі!

Демонструючи готовність піти назустріч недосвідченій покупчині, дівчина вихопила велику сокиру, замахнулася й пішла назустріч покупчині.

— Сокиру? — здивовано протягнула відвідувачка, задкуючи назад, і подумала: «Я що, схожа на людину, якій потрібна сокира? Це в книжковій крамниці-то!»

«Ага! Здається, вона зацікавилася! — подумала Даша. — По-моєму, вона дуже схожа на людину, якій терміново потрібна сокира!»

— Так, сокиру! Я бачу по очах, що сокира вам справді потрібна! — з ентузіазмом заговорила продавчиня. — Уявіть собі, що ви пішли на ринок і купили собі там свинячу голову.

«Навіщо мені свиняча голова? — подумала Оля. — Свиня-то тут до чого? У чому вона завинила?»

«Навіщо я сказала про свинячу голову? — подумала продавчиня. — А раптом вона не їсть свинини з релігійних причин? Як же все-таки складно продавати сокири!»

— Але навіщо вам свиняча голова? — продовжувала Даша. — Я маю на увазі, навіщо вам ціла свиняча голова? Її треба порубати. Ножем ви її не покромсаєте. Вам допоможе розправитися з головою ось ця сокира! Дивіться! Кладете свинячу голову на стіл, берете сокиру, замахуєтеся...

Показуючи, як треба поводитися із сокирою, продавчиня схопила її за ручку й замахнулася, високо піднявши над головою. Лезо сокири блиснуло, відбивши промені світла, що проникали крізь вітрину. Оля, наче в уповільненій зйомці, стежила поглядом за цим рухом і заціпеніла з відкритим ротом.

«Матір Божа! — подумала вона. — Це не продавчиня книжок, це Жанна д’Арк у вогні війни! Знищувачка свинячих голів! Сподіваюся, ця сокира не полетить мені в голову?»

Несподівано задзеленчав дзвіночок над вхідними дверима. До крамниці увійшли дві дівчинки-близнючки з альбомами для малювання й завмерли на вході, дивлячись на занесену продавчинею сокиру над головою покупчині.

— Упс! — сказала перша дівчинка. — Здається, ми невчасно. Не будемо вам заважати.

Не змовляючись, вони позадкували назад і зачинили за собою двері, які, зачепивши дзвіночок, жалібно дзенькнули.

«Так! Навіщо я це зробила? — подумки запитала себе Даша, здувши чубчик, що наліз на очі. — Ага! Згадала! Я хотіла продати сокиру!»

— Так, я зрозуміла! Сокира вас не цікавить, — продовжила вона, прибираючи сокиру під стелаж. — Але, може, вас цікавить риболовля?

— Яка риболовля? — запитала Оля й подумала: «Що з цією крамницею не так? Чим вони тут узагалі торгують і чому називаються “Приголомшливі книги”? Тепер іще й риболовля якась! Хоча... це все-таки набагато безпечніше за ніж і сокиру».

— Ви хочете знати, яка риболовля? — своєю чергою запитала Даша, намагаючись збагнути, як би відповісти на це запитання зрозуміліше. А якщо бути зовсім відвертою — збагнути, як у принципі на нього відповісти. — Рибна риболовля!

«Чорт! А риболовлі бувають нерибні? — промайнуло в голові Олі. — Як багато корисної інформації можна почерпнути в книжковій крамниці».

— Не можу сказати точно про всі види риболовлі, — зам’ялася продавчиня, намагаючись виплутатися із ситуації. — Але в нас є чудова сітка для ловлі риби! Дивіться!

І вона продемонструвала сітку, знявши її з верхньої полиці.

— Ні, мені не потрібна сітка, — сказала Оля, але тут же подумала, що її категорична відмова може образити продавчиню... а в неї все-таки є величезний ніж і гостра сокира! Може, не варто випробовувати долю й купити цю кляту сітку для рибної риболовлі?

— Тобто як, вам не потрібна сітка? — здивовано перепитала Даша. — Даремно ви так думаєте, просто ви ще не пробували нею ловити. Це робиться дуже просто. Берете сітку й накидаєте на зграю риб!

Демонструючи товар, продавчиня майстерно накинула сітку на покупчиню й усміхнулася.

«Чорт! От влипла, так влипла! — подумала Оля, з жахом дивлячись із пастки. — Треба було раніше звідси тікати!»

— А що ви будете робити, якщо вам у сітку потрапить справді велика риба? — запитала її Даша. — Наприклад, сом або минь?

— Який іще минь? — зовсім розгубилася Оля. — Навіщо він мені? Мені що, свинячої голови мало? Що мені з ним робити?

— Що завгодно, тільки не впадати у відчай! Тому що у вас із собою буде гарпунна рушниця! — із натхненням вигукнула Даша, вихопила зі стенда якусь довгу штуковину й наставила її на бідолашну покупчиню.

Знову задзеленчав дверний дзвіночок. Дівчата обернулися до дверей. Цього разу до крамниці зазирнула пенсіонерка. Уважно поглянувши на дівчат, вона явно запідозрила щось недобре.

— Діточки, а тут часом не аптека? — запитала старенька, хоча сама вже не сумнівалася, що це зовсім не аптека.

— Ні. Тут не аптека! Тут книжкова крамниця! — практично хором відповіли дівчата.

— Книжкова крамниця? — здивовано протягнула старенька. — А, ну так... ну так. Ну, піду аптеку шукати.

Двері зачинилися. Дівчата дивилися одна на одну, не кліпаючи. Раптом заряджена гарпунна рушниця вистрілила, і зубчасте лезо гарпуна врізалося в штукатурку стелі, утворивши хмарку пилу. Вони обидві поглянули на стелю із застряглим гарпуном, а потім одна на одну.

«А що, хороша штука цей гарпун, — подумала Оля, починаючи входити у смак усіх дивацтв цієї крамниці, а особливо продавчині».

Даша глибоко зітхнула. Вона була майже у відчаї. Але дівчина зібралася з духом і продовжила впарювати покупчині всяку фігню.

— Я бачу, ви не рибалка, — сказала вона трохи збентежено. — Мені здається, ви любите дерева, чи не так?

— Ну... в принципі так, — погодилася Оля, радіючи, що хоч якась спільна тема для них обох знайшлася. Щоправда, раділа вона зарано...

— У такому разі вам просто необхідна наша дивовижна шабельна пилка! — вигукнула продавчиня, вихопивши звідкись знизу інструмент із дзижчачим сталевим лезом. — Шабельна пилка чудово виконує всі роботи по дереву!

Пилка верещала досить голосно й не менш зловісно. Але її шум раптом почав перекривати якийсь наростаючий гуркіт, що долинав ззовні.

Просто на площі навпроти крамниці, шалено обертаючи гвинтами, приземлявся вертоліт із поліцейськими мигалками. Щойно він торкнувся землі, з нього, наче мурахи, посипалися вдягнені в камуфляж спецпризначенці з автоматами. Не гаючи часу, вони великими кроками стрімко наближалися до крамниці з назвою «Приголомшливі книги».

Перший зі спецпризначенців, здійснивши відчайдушний стрибок, із розбігу пробив головою — благо, вона була в касці — скляну вітрину крамниці й розпластався на підлозі. За ним у пробиту діру увірвалася решта групи захоплення.

Один із тих, хто вдерся всередину, перечепився через своїх колег і впав на нічого не підозрююче опудало крокодила. Щось хруснуло, і голова рептилії відділилася від тулуба. Той, хто впав, негайно схопився на ноги й голосно закричав:

— Стояти, не рухатися! Руки вгору! Це пограб... тьху! Це поліція!

Судячи з усього, це й був старший групи спецпризначенців.

Дівчата повільно обернулися й подивилися на безжально зруйнованого крокодила. У руках продавчині все ще дзижчала лезом шабельна пилка.

— Я прошу вас цього не робити! — сказав старший, наставивши пістолет. — Будьте розсудливою!

— Вибачте, чого не робити? — спантеличено запитала Даша.

— Не вбивати вашу заручницю!

Смутний здогад одночасно відвідав голови обох дівчат — їх явно приймають за когось іншого.

— Які ваші вимоги в обмін на життя жертви? — не вгамовувався старший із палаючими від збудження очима.

— А чому ви вирішили, що я збираюся її вбити? — намагаючись зберігати спокій, запитала Даша.

— А що тут думати? — нервово кинув старший. — Ви погрожуєте їй небезпечною зброєю!

Даша вимкнула пилку й поклала її на прилавок.

— Ось, будь ласка. Але ви явно помилилися. Я не збиралася нікого вбивати. Принаймні не сьогодні. І вже точно не зранку. З чого ви вирішили, що я вбивця?

— Послухайте, панночко, не треба робити з мене дурня! — сказав поліцейський, скорчивши на обличчі відповідну міну. — Я весь ранок спостерігаю за вами крізь вітрину. То ви накинулися на покупчиню з ножем, то хотіли зарубати сокирою, то накинули сітку й намагалися прикінчити її гарпунною рушницею, а тепер узялися за шабельну пилку! Ви що, хочете сказати, що просто продаєте тут книжки?

Даша глибоко зітхнула й ледь помітно кивнула головою. Її сповнений надії погляд зупинився на Олі.

— Нічого не розумію, — сказав старший поліцейський і перевів погляд на відвідувачку. — Ну, а ви, громадянко, хіба не стали жертвою нападу цієї... цієї... іншої громадянки?

— Ні, — відповіла Оля, знизавши плечима. — Я прийшла сюди по книжки.

— Ось бачите, — сказала Даша, непомітно запихаючи під стіл шабельну пилку. — Я ж вам казала! Ви звернули увагу на нашу вивіску? Це — книжкова крамниця! Ми несемо людям знання, а не насильство!

Старший невпевнено опустив пістолет. Він підозріло поглянув спочатку на одну дівчину, потім перевів погляд на іншу.

— Я знаю, що це таке! — несподівано заговорив напарник позаду. — Це стокгольмський синдром! Під впливом сильного переживання заручники починають співчувати своїм захоплювачам.

— Ага! Зрозуміло! — заявив старший поліцейський. — Отже, дівчата, хто з вас бував у Стокгольмі?

Його погляд зупинився на Даші. Та повільно похитала головою. Тоді погляд поліцейського перемістився на Олю. Дівчина безпорадно розвела руками.

Старший важко зітхнув. Йому теж стало очевидно, що сталася помилка.

— Гаразд, чорт із вами! — сказав він дещо грубувато, ховаючи пістолет у кобуру на ремені. — У нас тут справ по горло. Злочинність треба знижувати. Ніколи нам тут із вами ребуси розгадувати. Але запам’ятайте! Якщо захочете подорожувати — до Стокгольма ні ногою! Зрозуміло?

— Взагалі-то двері були відчинені, — обурилася Даша. — І розбивати вітрину не було жодної необхідності.

— А ще ви крокодила зламали, — додала Оля із солідарності.

— Крокодила? — перепитав старший дещо збентежено. — Ну, вибачте.

«Зате ми ледь не запобігли теракту», — подумав він, прямуючи до виходу й хрускаючи уламками скла, але вголос чомусь не сказав.

Жалібно дзенькнув дверний дзвіночок. Поліцейські вийшли, зачинивши за собою двері. Дівчата багатозначно поглянули одна на одну.

— Може, вам усе-таки книжки показати? — несподівано запропонувала Даша під гуркіт вертольота, що здіймався в небо.

— Було б непогано, — охоче погодилася Оля. Тим більше, що саме по це вона сюди й прийшла.

«Треба було одразу запропонувати їй книжки», — подумала Даша.

«Треба було одразу запропонувати мені книжки», — подумала Оля.

Дівчата пройшли до наступного залу. Перед їхніми очима відкрилися кілька рядів стелажів із книжками.

«Чорт! Це й справді книжкова крамниця! — подумала Оля, перебираючи книжки. — А я вже була втратила надію...»

Однак радість дівчини була передчасною. Причиною цього став досить незвичайний асортимент крамниці. Вона ніколи не чула про жодного автора, книжки яких були представлені на полицях.

Насамперед дівчина пройшлася назвами кількох невідомих їй детективів. «Кілер для мерця», «Лепетлива косплеєрка», «Банда плаксивих розгільдяїв», «Знайти дурного вбивцю розумного гусака» — усі ці назви зовсім не викликали в Олі інтересу. Особливо після побіжного ознайомлення зі змістом.

Розгорнувши книжку про «Банду плаксивих розгільдяїв», вона прочитала кілька рядків із першої сторінки:

«Ватажок банди, рослий чоловік із бородою та шрамом через усе зап’ястя, ніяк не міг угамувати тремтіння розчарування в життєвому відрізку часу. Розуміючи на підсвідомому рівні, що розгільдяйство не вада, він ніяк не міг позбутися бажання довести світові протилежне. Життя било його не раз, але він щоразу підводився з колін, стійко долаючи силу тяжіння планети. Просто тому, що більше жодних труднощів він подолати був просто не в змозі. Ні він, ні будь-хто з його розгільдяйської компанії. Навіть прийняття до банди перфекціоніста не дало відчутного поштовху вперед. Щоправда, перфекціоніст у банді розгільдяїв збожеволів не одразу, але мучився довго й іншим спокою не давав. Ватажок дедалі частіше переконувався, що людина походить від мавпи. Принаймні члени його банди. І, судячи з усього, зовсім недавно...»

Чесно кажучи, Оля цей твір могла б радше віднести до драми, ніж до детективу. Тоді вона взяла інший твір цього жанру з оригінальною назвою «Диво-детектив» і прочитала кілька початкових рядків:

«Крістофер Арістон був страшенно досвідченим детективом і чудово справлявся зі злочинністю. Щоправда, тверезим його ще ніхто не бачив, а до свого детективного агентства він завжди приповзав рачки, добряче вивалявшись у найближчій калюжі, із зворушливою усмішкою на вустах. Стійкий запах перегару не раз допомагав йому вибивати зізнання зі злочинців, які, замкнені з ним в одній кімнаті, відчували гостру потребу у свіжому повітрі...»

Чомусь і цей детектив не зміг зацікавити дівчину. Це одразу помітила продавчиня.

— Мені здається, детектив — це не ваш жанр, — сказала вона. — Спробуйте щось із пригод.

У відділі пригодницької літератури справи були набагато гірші. «Подорож на печінку тріски», «Пригоди гладенького віника», «Занурення в безодню п’яного лицаря», «Не треба гладити гладіатора» змусили дівчину терміново перейти до наступного розділу — фентезі.

«Золоте кільце драконячого голосу», «Перцеві русалки, що грають у більярд», «Чарівник забитих цвяхів» — ці книжки теж не затрималися в руках читачки Олі. Але й розділ фантастики не порадував. «Огидний бруд сміховинного астероїда», «Собачий вальс планет», «Борода інопланетного розуму зігріває термос із чаєм» — ці назви говорили самі за себе.

Оля все ж ризикнула відкрити одну з книжок. Це був «Щоденник мандрівного астронавта»:

«День перший. За день до відльоту мені обіцяють, що подорож буде надзвичайно цікавою. Це добре.

День другий. Корабель відлетів від Землі. Уже далеко в космосі я згадав, що мені забули повідомити мою місію. Що робити — незрозуміло. Спробував зв’язатися із Землею. Зв’язку немає.

День третій. Їсти хочеться. Обшукав увесь корабель у пошуках їжі. Не знайшов.

День четвертий. На кораблі закінчилося паливо. Тепер лечу невідомо куди. Хоча... я й раніше цього особливо не знав.

День шостий. У корабель влучив великий астероїд. Він пошкодив двигуни й радіостанцію. Я дуже зрадів. Житловий відсік не постраждав.

День сьомий. До корабля пристикувалися інопланетяни. Хотіли надати допомогу. Вони дуже смачні. Життя налагоджується...»

Оля спантеличено знизала плечима. Тепер залишалася одна невелика надія на жіночі любовні романи. «Кохання до тромбоцитів!», «Пристрасний баклажан», «Дурний принц на хитрому коні», «Безвихідний егоїзм кохання».

Попри те, що останній згаданий твір справді можна було читати довше двох хвилин, загалом асортимент книжок навіював смуток. Ні, ну... для загального розвитку можна було ознайомитися з тими книжками, які неможливо читати. Але... не більше того.

— Що? Невже вам нічого не сподобалося? — щиро здивувалася Даша.

— Вибачте мене великодушно! — спробувала дібрати дипломатичні вислови Оля. — Ви ж знаєте, книжки — це справа смаку...

— Я чудово вас розумію, дівчино, — погодилася з нею Даша. — Просто я хотіла б вам хоч якось догодити. Розумієте? Якщо ви купите в нас книжку, значить, висока ймовірність, що ви прийдете до нас іще раз.

— Про це не може бути й мови, — категорично відрізала Оля.

Але тут же схаменулася.

«Чорт! А чи не могла я зараз її образити?» — подумала вона.

«Чорт забирай! Вона мене майже образила!» — подумала Даша й насупилася.

— Гаразд, що ви порадите? — пішла на поступки Оля. — Ви ж теж щось читаєте, чи не так?

— Звичайно! — зраділа Даша. — Ви знаєте, у мене прекрасний смак! Наприклад, мені дуже подобаються стародавні релігії. Особливо якщо ці знання можна застосувати на практиці. Ось, погляньте на цю книжку!

Сяюча й у передчутті задоволення, Даша з благоговінням простягнула відвідувачці книжку. Її назва свідчила: «Вплив манускриптів Заратустри на періоди розмноження кроликів».

«Твою ж матір! — подумала Оля. — Коли все це закінчиться? Де вони беруть такі книжки?»

Але дівчина була ввічлива й чемна. Тому висловилася цілком коректно:

— Знаєте, мене більше приваблює детективний жанр. Конан Дойль у вас є?

— Вибачте, хто? — перепитала Даша, трохи напружившись.

— Конан Дойль. Як щодо «Шерлока Холмса»?

— Вибачте, будь ласка, — збентежено залепетала Даша. — Маловідомих авторів ми майже не виставляємо. На жаль, доля вашого Конан Дойля — видати свої книжки власним коштом, малим накладом і бути розкупленим лише родичами та близькими друзями. Так йому й передайте, щоб не плекав ілюзій.

— Боюся, це не видається можливим, — сказала Оля, трохи оговтавшись від шоку. — Так зійшлися зорі, що я з Конан Дойлем знайома не була. І знаєте, що я вам скажу?..

Але договорити дівчина так і не змогла. Її погляд уперся в знайому назву детективу — «Суто англійське вбивство!»

— Ні, ну й смак у вас! — помітивши інтерес до цієї книжки, невдоволено промовила Даша. — Ну що в цій книжці цікавого? «Суто англійське вбивство!» — маячня божевільного! Не інакше! Якби цей детектив не написала жінка, ви навряд чи побачили б його на наших полицях. Якась там Агата Крісті. От уже Бог дав прізвище. У неї ні уяви, ні таланту. Мені щиро шкода цю бідну жінку, яка наївно вважає себе письменницею.

— І все ж я хотіла б узяти саме цю книжку, — наполягала Оля.

— Ваша воля! Принаймні ця бездарна книжка звільнить місце для справжньої літератури. Як вам буде завгодно... Клієнт завжди прав!

---

Несподівано пролунав дверний дзвінок. Наталія Сабурова поспішила до виходу відчиняти двері. На порозі стояла її донька Оля.

— Доню, де це ти була? — невдоволено запитала вона. — Скоро вечір, а ти навіть не обідала!

— Мамо, я була в новій книжковій крамниці. Ти ж сама мені порадила туди сходити!

— Так довго? Там що, дуже багато цікавих книжок?

— Я не хочу про це говорити, — спробувала зам’яти тему Оля.

— Та чорт із ними, з цими книжками! — раптом несподівано завелася мати. — Що це таке поверх твоєї сукні?

— Мамо, це рибальська сітка. Ти хіба не бачиш?

— Це багато що пояснює, — іронічно процідила Наталія. — Для чого вона потрібна?

— Як це для чого? Щоб ловити рибу. Сома або миня.

Наталія вже хотіла обуритися, влаштувати скандал, але тут раптом згадала, що в підлітковому віці її теж ніхто не розумів.

— Припустімо, ця сітка для сома або миня, — суто гіпотетично припустила вона. — Скажи мені, донечко, ти ж ходила до книжкової крамниці. А книжки ти там якісь купила?

— Звичайно, мамо. Ти що, мене за ідіотку маєш? Уяви собі, у книжковій крамниці продають книжки. І я купила собі чудовий детектив. Ось, будь ласка.

Дівчина простягнула матері загорнуту в газету книжку. Мати з полегшенням зітхнула. Вона розгорнула газетну обгортку й уголос прочитала назву детективу:

— «Вплив манускриптів Заратустри на періоди розмноження кроликів».

Здивоване обличчя Наталії запитально повернулося до доньки. Оля була зайнята тим, що знімала взуття, яке натерло їй п’яту.

— Що знову не так? — запитала Оля маму, запідозривши недобре.

— Усе так, — ухильно відповіла мати. — А ти впевнена, що ця книжка — детектив?

— Абсолютно! Повір мені, мамо. Більш заплутаний та інтригуючий детективний роман знайти буде дуже складно!

Мати невдоволено похитала головою. Усе це вона вважала надзвичайно дивним.

— Гаразд. Помий руки й поїж. Після обіду сходи до печери до дракона, вибий у нього пару зубів. А в єдинорога відкачай літр крові. Бо в нас закінчується.

---

Сергій Костянтинович Петренко увійшов до своєї крамниці, здивовано озираючись на розгром, влаштований спецпризначенцями.

Даша, побачивши його, дуже зраділа.

— Тату, мені вдалося продати книжку, — сказала вона, обіймаючи його.

— Що? Ти справді це зробила? — здивувався батько. — Повтори, що ти сказала.

— Мені вдалося продати книжку, — повторила Даша.

— Ура! Це неймовірно! Це просто прекрасно й чудово! — вигукнув він, підхопив доньку на руки й спробував закружляти її навколо себе, безжально хрускаючи підборами по битому склу. — Вітрину, щоправда, шкода. А що з нею сталося?

— Приходили поліцейські, — пояснила Даша, коли батько поставив її на місце.

— Що, знову прийняли тебе за терористку?

— Так, тату.

— Ну, це нічого, дитинко. Таке буває, — спробував утішити доньку Сергій Костянтинович.

І тут його погляд зупинився на якомусь предметі.

— А хто зламав нашого крокодила?