Дід Денис

Він нетерпляче переминався з ноги на ногу біля стійки реєстрації. Суворо тут усе. І на землю без відповідного дозволу та й у відповідний час не впускають.

— Ти ж тільки не дуже строго з ним, Денисе, - говорила йому Галя, а при житті знана усім селом як баба Галя, у якої були найсмачніші борщі у всій Дубовій.

— Як вийде, жінко, я ж поговорити з ним прийшов, а не сахаром його кормити. Він дорослий, мусить же розуміти, що коїть.

— Ну все ж… Він же наш… - не встигла скінчити, як вже надійшла черга діда Дениса до стійки.

— Причина візиту на землю? Ви знаєте, що нині не можна, не ті дні, - незадоволено пробурчала янголиця, тріпнувши білими крилами.

— Знаю. Мені треба сина провчити, зовсім він від рук відбився… - знервовано промовив дід Денис. Могло ж нічого не вийти і його не випустять із Раю.

— Добре. Син москаль? – спитала раптом янголиця.

— Ну був українець, але пом оскалився. Тому й іду. Це знаєте як, за дурною головою і ногам нема покою… - натягнуто всміхнувся.

— Розумію, та не ви ж його таким виховували. Життя воно саме виховує. Дозвіл тепер маєте, але ж… не сильно там… аби нових гостей у пеклі не додалося… Бо там завсідників збільшилося в рази… - усміхнулась вона.

Дід Денис спустився на землю. Він був вбраний як завжди - у простій сорочці і з батогом у руках. Він все ще усміхався натягнутою знервованою усмішкою. Поволі йшов до синового будинку. Згадував, як у їх світлиці, де жили із жінкою постала картинка, розмова їх дітей. Точніше, дівчинка, а тепер вже бабуся, що тепер старша ніж він коли покидав цей світ, розмовляла із своїм братом Вітькою… а своєму синові він би ніколи не пробачив цих слів, цієї радості у голосі, цього тріумфу за те, що його посіпаки прийдуть руйнувати усе, що ці люди й ця його названа донька нажили за весь свій вік. Ні, цього він допустити не зміг би. Знав, що жінка ходила дивитися й переконувати сина. Але… помоскалився, то батога добрячого треба. Дід Денис не сподівався, не вірив просто, що таке може бути. Але дозвіл у нього був. І часу не так вже й багато.

Йшов по захаращених вулицях цього великого міста. Тут не так охайно як у них в селі було. А що ж він побачить, коли зайде додому до сина?

Коли син одружувався із росіянкою, тоді батько його бачив востаннє. Мати ще потім їздила до них, але… Московія то вже інша реальність. І тепер дід Денис міг у цьому переконатися.

Зайшов у квартиру. Із дозволом від янголиці на стійці він міг робити майже все що йому заманеться. Тож, проходити через усі поверхні – то була також корисна навичка. І син помітить його тільки в тому разі, якщо схоче сам дід Денис.

Вирішив обдивитися помешкання. Не надто й чисто. А світлин ніде нема. Ні його, ні материних, ні родинних. А в той час були вже сякі-такі фотоапарати. Він і то зробив собі кілька світлин, просив, щоб їх доставили йому в Рай, щоб пере фотографували чи й відсканували на спеціальному приладі, він забув як та машина зветься… а цей зовсім пам’ять не береже. Ну що ж…

— Сину, хотів з тобою поговорити, - мовив він без усяких вступів. Вітатися йому аж ніяк не хотілося. Батіг був незмінно в руці.

— Тату… але ж… як? Чи я сплю?

— Ні. Я справжній. Прийшов поговорити з тобою… бачу ти пам’ять не бережеш, бачу все, що ми тобі дали з матір’ю нічого для тебе не значить… Бачу, що радієш тому, коли все, що давало тобі силу зникне… - говорив дід важко і з притиском.

— Тату… та я… нічого не робив.

— Ну що ти як кошеня шкодливе. Я бачив вашу із Валькою розмову. Ти коли в загарбники записався?! – дід не жалкуючи розмахнувся батогом. На мить згадав, що Галя ж просила пом’якше з ним, але не мав уже сили. І попливло перед дідовими очима видіння, як оцей-во загарбник нещасний іде на параді «Бєзсмєртний полк» і несе чиюсь світлину. І дід же воював, і до Берліна дійшов, але… не та була пам’ять… а коли нащадки не так пам’ятають і поминають, то того кого пам’ятають і поминають викручуватиме цілий день. Так і діда крутило-викручувало так, що жодного порятунку не було. А він тоді думав, чим то заслужився на негідну пам’ять від свого сина. Бо ж воно боляче, коли про тебе згадують тільки тому що похизуватися, а як по-доброму так ніколи. І дід чув ще в Раю, що коли так ото згадують то краще б вже забули тебе.

— Я тебе питаю, ким ти став? Поглянь на себе? А ти не помниш, що родився ти українцем? Не помниш, яких тобі колискових мати співала?! А батога мого помниш?! – дід вже не міг стримати своїх емоцій. Його й від одного спогаду вивертало так само як тоді. Він відчував, що перед ним вже не жива людина, вже не його Вітька-Віктор, а згусток темряви, завсідник пекла.

— І як ти можеш, як можеш підтримувати таке? Ти, котрий сам там народився і котрий мову знав… тепер я не певен, що треба мені пам’ятати хто ти є… ти зрадив всіх! Всіх! Навіть од нашої пам’яті нічого не лишив. І від наших пісень… від того лиха, котре ми прожили, щоб ти з’явився і жив нормально! – дід розмахувався і бив, його рука важко опадала із кривавим свистом батога.

— Тату… я нічого не робив! – вже сивий чоловік заплакав як дитина.

— Нічого ти не робив. А бодай би тебе! Хай би чорти з пекла тебе взяли! – гарчав дід, розуміючи, що вже не може зупинитися. Батіг методично піднімався і опускався.

— Ні… тату…

— Не зви мене татом. У своєму болоті втопив навіть пам’ять, навіть світлини нема ні одної в хаті… в цьому корівнику! – дід сплюнув на підлогу.

Навколо криваво-червоне полум’я. поміж нього як між полями є тільки одна дорога. По ній їде гарба, запряжена кіньми. І він маленький ще безпорадний хлопчик його син, яким був колись Вітька падає з гарби, раз у раз наражаючись на батьків батіг.

— І знати тебе не хочу, не син ти мені більше. Паскуда! – батіг опускався й піднімався. Свист у повітрі був оглушливий.

— Гори, гори, гори, - з полум’я зусібіч вихоплювались чорні обвуглені постаті із лицями тих, кого він, Вітя знав за життя. Їх обличчя розпливались, мінилися, стирались і знов чарівним чином заповнювались фарбами і життям, заповнювались люттю до нього, що не міг припинити це, не міг вивернутися з-під батькового батога, з вогню, що пропікав його наскрізь. Дід Денис поволеньки поганяв коней. Коні були всім у його житті. Коні рвалися вперед так, наче він батожив їх до крові. Його син, той, хто був ним колись тягнувся по розпеченій землі вслід за гарбою, раз у раз потрапляючи під його діда Дениса батіг. Дід їхав спокійно, жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Мусив цьому зраднику провести екскурсію, бо ж відомо… я тебе породив – я тебе і вб’ю… Гірко думав дід Денис, що прохання янголиці не зміг виконати. У пеклі тепер ще один завсідник, котрий лишиться назавжди… бо ж чи має сенс зраднику й перекинчику, що забув рідну кров, наплював на рідну пам’ять лишатися на землі. Давати уроки – то тепер один із обов’язків діда Дениса. І берегти і вчити нащадків… Але його лють і розпечена земля, батіг, що лишає криваві сліди – це єдине чим він може вберегти нащадків від нього, а його від самого себе нерозумного заблуканого чорного зрадника.