Сергій і упередження

Сергій заніс свої речі до покоїв, і видихнув. Дорога була довгою і виснажливою. Не вразили ні мальовничі краєвиди, ні сам Підгорецький замок. Хостес був занадто ввічливим, що більше дратувало ніж заохочувало. Дяка, друзі подарували йому цю путівку. Це краще, ніж безглузда гулянка з паршивими наслідками, як минулого разу.

Сергій сів на ліжко, і дістав флаєр путівки «The Mysterious Ten». Флаєр обіцяв незабутні враження, містичний антураж, і насолоду від краси української архітектури минулих століть. В путівці було вказано дуже багато локацій, але його цікавила лише одна. Вінницька психіатрична лікарня. Хлопець вчився на психіатра, тож ця путівка давала можливість зазирнути за лаштунки такого поважного закладу. В казки про привидів, і решту вигадок він не вірив. Проте походити й роздивитись сам заклад видалось непоганою нагодою.

Стукіт у двері змусив його відволіктись від власних думок. Він піднявся з ліжка, і за кілька кроків відчинив двері.

— Доброго вечора, вибачте, що турбую. Ви часом не знаєте, де тут Лицарська зала?— запитала тихо симпатична дівчина.

— Здається, на третьому поверсі,— розгублено відповів Сергій.

— Може, пошукаємо разом? Я не дуже добре орієнтуюсь у новому просторі, а окрім вас, мені поки що ніхто не відчинив.

— Знайдіть спочатку сходи,— неохоче промовив хлопець,— зазвичай вони з’являються у кінці коридору.— і не чекаючи на відповідь, різко зачинив двері.

Вдруге вже ніхто не постукав, але навіть якщо й так, то хлопець би все одно не відчинив. Не його справа вирішувати чиїсь дрібні проблеми. Він своїх має вдосталь.

Парубок дістав ноутбук, й занурився у навчання. Методички, й лекції повністю поглинули Сергія, тож він навіть здивувався, коли буркотіння його власного живота порушило тишу у кімнаті.

—Дідько, клятий голод,— пробурмотів парубок, різко закривши ноутбук. Снеків у сумці не лишилось, тож довелося покинути свій тимчасовий барліг. Сергій зачинив кімнату на ключ, й подався сам шукати ту саму Лицарську залу.

За кілька поворотів, і безкінечно довгих коридорів з портретами невідомих йому людей, він нарешті знайшов сходи, що вели на третій поверх. Хлопчина піднявся на гору, і в коридорі побачив настіж відкриті двері, з котрих ледь чутно доносились звуки столового приладдя і легкий гомін.

Коли Сергій зайшов до Лицарської зали, його приємно здивував антураж. Приглушене світло, свічники на столах з посудом. Гобелени й лицарські обладунки у різних закутках натякали на те, ніби зараз не сьогодення, а минуле століття. Хлопець роззирнувся, помітив самотній столик біля вікна, і спокійно подався до нього.

Люди спілкувались між собою, хтось ділився враженнями зі своїх подорожей, хтось уважно слухав, або ж ділився власними припущеннями що до майбутніх пригод. Тихо грали скрипалі, задаючи тон вечері. Обслуговуючий персонал неквапливо пересувався між столиками, наповнюючи келихи туристів. Він спокійно узявся за вечерю, обравши кілька наїдків. Проте спокійна атмосфера у Лицарській залі панувала не довго.

В мить до зали зайшов вайлуватий чоловік. Сергієві здалося, що мужчина не сповна розуму, бо очі в нього були ніби навіжені. Він подивився навкруги, побачив стіл, повний різноманітних страв, і чим душ кинувся до нього. Наче з голодного лісу, чоловік накинувся на їжу, і почав поглинати все, до чого міг дотягнутись. Офіціанти, звидівши такий перформанс, одразу ж кинулись до зголоднілого. Всадили його за стіл, дали чистий посуд і наповнили келих.

Сергій від цікавості навіть сам їсти перестав. Поведінка повненького, лисуватого чоловіка була настільки незвичною й дикою, що привернула увагу багатьох оточуючих. Та виявилось, що цей цікавий чоловік ще й оповідачем був хорошим. Ну або ж не сповна розуму.

— Не повірите,— розповідав між тим чоловік,— ця Марія з’їхала з розуму. Навіть не думав що у привидів є клепка. Хіба можна людей голодом морити? Я ледь дуба не врізав.

Від почутого у Сергія обличчя витягнулось. Або цей чоловік чудовий казкар, або у нього дуже гострий психоз. Ну які привиди? Яка Марія?

— Дуже дивний,— пошепки промовив хлопець, і продовжив вечеряти, але таки прислухаючись до розмов навколо. Незчувся він, як в мить у залі, наче нізвідки, з’явилася жінка. Мініатюрна, у білій сорочці і з канделябром у руці:

— Це про які сорочки ти тут лепечеш, гуляко нещасний? Ти що, порушив дієту? Задушу, як Варцлав Жевуський! І спільників твоїх не пожалкую, бо мені всі плани сплутали!

Вогонь на свічках її канделябра сіпнувся, а відвідувачі кинулися хто куди. Одні полізли під столи, інші почали ховатися в обладунках колишніх героїв, та аристократичних меблях. Однак були й особливо перелякані, як і той самий чоловік із психозом. Він кинувся до вікна.

— Стій! Куди ти? Вб’єшся!— вигукнув було з переляку Сергій, але натомість побачив, як голодний чоловік вистрибнув у самісіньке вікно, з криками про те, що Марія прийшла їх всіх задушити.

— Це таки хлібне місце для майбутнього психіатра,— розгублено промовив хлопець, спостерігаючи за тим, як люди навколо намагались сховатись хто куди. В цю ж мить повз хлопця, з криками: « Привид! Справжнісінький привид! Допоможіть!» пробігла та сама дівчина у білій сорочці, і теж стрибнула з вікна.

Сергій закляк на своєму стільці, не в змозі поворухнутись. Він явно не очікував що хтось знову кинеться рятуватись від уявного привида крізь вікно. Першою думкою було залізти під стіл, так само як зробили деякі відвідувачі, але здоровий глузд таки переміг, і хлопець лишився на місці, закляклий: «Оце так розважальна програма.» подумав він.

Обслуговуючий персонал почав наводити лад лиш тоді, коли все навколо стихло. Офіціанти почали діставати відвідувачів з їх імпровізованих схованок, хтось подзвонив у швидку і пожежникам, бо один сміливець застряг на дереві під вікном. Перелякана метушня змінилась злагодженою роботою співробітників замку. Наче в них тут таке кожного дня траплялось. Сергій не лишився на продовження програми з лікарями і рятувальною службою, а просто повернувся до своїх покоїв. На вечір вражень йому вистачило.

З ранку на Сергія і ще кількох туристів чекав автобус, що мав відвезти їх до локації. Хлопець сів подалі від решти туристів, аби його ніхто не чіпав але до нього все одно долітали частини сусідніх діалогів.

— Я чула, що декілька туристів таки потрапили до лікарні,— спокійно говорила одна дівчина до іншої. Обидві сиділи попереду Сергія й завзято обговорювали вчорашню «виставу» у Лицарській залі.

— Кажуть, що та дівчина була не сповна розуму,— продовжила розмову друга,— вона вирішила, що сама є живим втіленням Марії.

— Та ні,— заперечила перша,— я чула, що вона таки бачила ту Марію, і тільки через те в неї клепки полетіли.

Дівчата ще довго обговорювали вчорашні пригоди, але не вся розмова долітала до вух Сергія. Його не хвилювали вигадки про привидів. Він обдумував, як можна використати те, що сталося на вечері, у власних цілях. Які саме психічні порушення призвели до галюцинацій з привидами? І чи є в цього хоч якась медична термінологія?

Майже всю дорогу хлопець штурмував усі можливі сайти з цього приводу, але все частіше його пошуки приводили не до конкретних реальних висновків, а до вигадок. Привиди, загублені душі, енергетичні скупчення, і таке інше. За кілька годин йому все це настільки набридло, що він просто відклав телефон, і з рештою задрімав.

Щойно затих звук двигуна, Сергій відкрив очі. Туристи почати виходити з автобусу, бо на вулиці їх вже чекав екскурсовод.

— Спочатку обід у столовій самої лікарні,— заговорив молодий хлопчина, коли всі туристи покинули автобус,— потім двогодинна екскурсія, на якій ми з вами зазирнемо у найдивніші куточки закладу. Після цього ви можете погуляти територією і містом. Якщо хтось забажає лишитись на ніч, повідомте, на цей випадок в нас є місця у віддаленому крилі.

Сергію хоч і була цікава екскурсія, але можливість лишитись на ніч йому більше сподобалась.

Екскурсія була дуже пізнавальною. Гід розповідав усе по порядку, від заснування самої лікарні й до сьогодення. Але найбільше хлопця вразила тема другої світової війни, і те, як саме Вермахт знущався з пацієнтів психоневрологічної лікарні.

— У роки нацистської окупації лікарню використовували для потреб вермахтського режиму,— розповідав гід,— евакуюватись встигла лише незначна кількість персоналу. Пацієнти лишились і були змушені терпіти жахливі знущання. Їм урізали харчування до ста грам гливкого хліба на день. Лікували холодними купаннями, страшними процедурами і смертельними ін’єкціями. За пів року кількість пацієнтів у лікарні скоротилась майже на півтори тисячі осіб. На території парку Вінницької лікарні знайшли кілька братських могил того часу. Вермахт влаштував на території лікарні казино, санаторій, та квартири для персоналу ставки Гітлера «Вервольф»…

Гід розповідав ці жахи, а люди слухали, і намагались не дихати. Жах від розповіді пробирав буквально до кісток.

Під кінець екскурсії до туристів підійшла жінка:

— Перед тим як поїхати, на вас чекає вечеря, о шостій,— промовила співробітниця лікарні,— я відповідальна за туристичну частину нашого закладу, тому, якщо в когось є бажання, то ми можемо запропонувати вам місця у нашій лікарні, для ночівлі.

— Ага, поспати у психушці, що може бути краще?— промовив нахабний чоловік, ніби підстьобуючи. Під руку його тримала миловидна жіночка, тож було зрозуміло що вони пара. І хоча жінці не сподобались його слова, вона намагалась цього не показувати.

— Я хочу лишитись,— вигукнув Сергій, привертаючи до себе увагу,— і хотів би поспілкуватись з кимось окрім гіду.

— Чудово,— відповіла співробітниця лікарні,— після вечері ми надамо вам кімнату. А зараз у вас є час щоб погуляти територією.

Туристи розійшлися хто куди, аби насолодитись краєвидами й архітектурою закладу, а Сергій вирішив піти до пагорбу, з котрого відкривався краєвид на Південний Буг.

Під шепіт вітру й чудові краєвиди час сплинув непомітно. Після вечері більшість туристів повернулись до автобусу, щоб поїхати. Лишились Сергій, і дві дівчини, котрі сиділи перед хлопцем у транспорті.

— Цікаво, чи правда що тут є привиди?— прошепотіла одна з дівчат, поки вони чекали на провідницю.

— Я не знаю,— відповіла інша,— але мені дуже кортить їх побачити. Якщо вони звісно тут є.

— Одні дурниці на думці,— тихо буркнув Сергій, не стримавшись.

— Шановні відвідувачі, прошу за мною.— промовила провідниця, коли підійшла до компанії.

Їх повели довгими коридорами з корпусу де була їдальня у найвіддаленіше крило будівлі. Дівчат поселили у спільну кімнату, а Сергієві дістались окремі апартаменти по сусідству.

— У цьому крилі зараз немає пацієнтів, тому що в декількох кімнатах роблять ремонт,— заговорила провідниця, лишаючи ключі від кімнат відвідувачам,— ванна кімната далі по коридору, двері ліворуч. Прошу вас не тинятись вночі відділенням, і не спускатись у підвал. Відвідати його можливо лише вдень. Приємного відпочинку.

Під промову провідниці дівчата туристки переглянулись, і посміхнулись, але змовчали. Жінка лишила туристів, і пішла у своїх справах, а відвідувачі зайняли виділені їм кімнати.

Хлопець за день таки стомився. Тож в планах було відвідування ванної кімнати, і міцний сон. Він узяв рушник, і гель для душу, та вийшов з кімнати. Коридор був порожнім. Жодної душі навколо, лиш ледь чутне гудіння неонових ламп над головою.

— Задумався?— прозвучало за спиною, і Сергій, не чекавши такого, сіпнувся, й різко розвернувся.

— Ти злякала мене, дідько.

— Вибач, не втрималась,— посміхнулась дівчина,— я Олена, а то моя подруга Руслана. Щось шукаєш?

— Так, ванну кімнату. Провідник казала, двері далі по коридору.

— Ну, якщо знайдеш, то і нам скажи. Бо ми ще речі не розклали.

Сергій кивнув, спостерігаючи за тим, як дівчина посміхнувшись, повернулась до кімнати. Дивна якась. Видихнувши, хлопець пішов шукати ванну кімнату. Кроки відлунням розносились по коридору, лампи на стелі ледь чутно гуділи освітлюючи шлях. Хлопець дійшов майже до кінця коридору, поки побачив напис на дверях «Душова». Не вагаючись, він відчинив двері, і побачив що приміщення має кілька душових кабінок. Тож, не зволікаючи, Сергій прийнявся за справу.

Гаряча вода розслабляла стомлене за день тіло, а шум заспокоював думки. Парубок стояв під потоками води, насолоджуючись цими відчуттями. Раптом грюк дверей порушив навколишню гармонію.

— Гей, я ще не закінчив,— вигукнув хлопець, сподіваючись, що непроханий гість піде, але гуркіт повторився знову. Сергій вимкнув воду, підперезався рушником, і вийшов з кабінки. У приміщенні нікого не було.

— Агов?— глуха тиша була йому відповіддю.

Знизавши плечима, хлопчина заходився одягатись. День видався насиченим, тож непогано було б і відпочити. Увесь шлях до кімнати Сергій постійно озирався. Здавалось, ніби хтось спостерігав за ним, проте коридор був порожнім. Жодної живої душі. Дійшовши до відведених для туристів кімнат парубок постукав до сусідок і цього разу двері відкрила інша дівчина.

— Пробач що турбую,— заговорив він,— твоя сусідка просила передати, коли я закінчу.

— О, чудово. Тож, ти таки знайшов душову?

— Так, в кінці коридору, як нам і казали. Двері ліворуч.

— Дякую,— відповіла рудоволоса дівчина, посміхнувшись,— тепер наша черга.

Сергій лиш кивнув у відповідь, і пішов до себе. Щойно він зачинив двері своєї кімнати, як відчуття нагляду кудись зникло. Це здалося йому дивним, але не на стільки, аби непокоїтись. Хлопець прибрав свої речі, розстелив ліжко, і влігся спати.

Порожній, темний коридор, відлуння води, що крапає десь далеко. Ледь чутний шурхіт легких кроків позаду. Сергій розвернувся, але нікого не було. Жодної живої душі навколо.

— Агов! Де всі?

Ніхто не відповів, лиш відлуння води що крапає було відповіддю. Сергій подивився навколо, ліворуч коридором тягнулись вікна, праворуч мали б бути двері, хоча б одні. Але дверей не було. Хлопчина подумав, що це дивно, адже двері мають бути, і вирішив, що треба їх знайти.

Знову почулися кроки позаду. Хлопчина зачаївся, прислухаючись. Кожен наступний крок був наче ближче за попередній, до поки вони не стихли зовсім близько. Парубок заплющив очі, і почав рахувати про себе, аби заспокоїтись. Щось було не так в тих кроках.

— Озернись,— почувся дівочий шепіт.

Сергій різко відкрив очі, і озирнувся. Нікого не було поруч. Проте в далині, майже в кінці коридору, якщо той кінець взагалі був, він побачив жіночий силует, у сірому вбранні.

— Ходи швидше,— промовив шепіт біля вуха. Це було так близько, що Сергію здалося, ніби дихання торкнулось його шиї. Він не втримався, здригнувшись.

—Швидше,— повторив шепіт, і хлопець невимушено зробив перший крок. Силует, котрий щойно стояв у кінці довжелезного коридору, вмить зникнув за рогом. Треба йти, промайнуло в думках, і хлопець таки наважився.

Крок за кроком він ніби силував себе, змушуючи власні ноги йти, але зупинитись навіть не думав. Щось було дивним у передчутті спинитись, тому за краще було таки рухатись. Весь час, поки хлопець йшов, він минав вікна одне за одним, але так і не зустрів жодних дверей. Коридор здавався безкінечно довгим, і це починало дратувати, до поки Сергій не дійшов до повороту.

За рогом виявився ще один коридор, але трохи далі в ньому, з боку, була арка. Дівчина у сірій, довгій сукні стояла саме біля неї, і чекала на хлопця.

— Наздоганяй, інакше вони тебе знайдуть,— почув біля свого вуха Сергій.

Дівчина не говорила, її вуста не рухались, але Сергій чомусь був певний що саме вона звертається до нього. Щойно він зробив крок до арки, як з коридору, яким нещодавно йшов, пролунав несамовитий вереск. Щось грюкнуло, і почало бігти. Швидкі і важкі кроки загупотіли по коридору, здаючись все ближче й ближче.

Сергій вирішив, що краще не чекати на зустріч, і поспішив у темну арку. В мить темрява змінилась п’янким сонячним світлом, і хлопець ступив на той самий пагорб біля Південного Бугу. Дівчина стояла обличчям до ріки, і здавалось, чекала на нього.

— У нас мало часу,— почув хлопець поряд. Він знав, це вона говорить, тільки чує він її біля себе, а бачив навпроти. Хлопець підійшов, і став поряд:

— Я сплю?

— Так.

— Чому я тут?

— Мені потрібна допомога,— пролунало тихо, і дівчина таки повернулась обличчям до Сергія. Її рот був зашитий товстою ниткою, а руки зв’язані перед собою.

— Хто це зробив?— намагаючись стримати клубок жаху у горлі, прошепотів хлопець.

— Ті, хто полюють на тебе. Вони досі тут, і не дадуть тобі прокинутись.— вона говорила, а вуста не рухались. Її голос раз у раз лунав біля вуха Сергія.

— Але я лише сплю.

— І так, і ні. Ти заснув, але не прокинешся, доки не знайдеш двері.

—Я не бачив тут дверей.

—Бо вони лише одні, і ти маєш дійти до них.

—Тоді нащо тобі моя допомога?

—Я хочу, щоб ти вивів частину мене сюди. Я стомилась. Але сама вийти не можу.

—Чому?

— Бо я похована тут,— відповіла дівчина, і поглянула на пагорб. Там, під деревом, була могила. Її затягло травою, і вже давно не було хреста, але Сергій відчував, що то саме могила.

— І як я маю це зробити?— перелякано запитав хлопець,— Мені тебе викопати, і тягти на собі?

— Ні,— було відповіддю,— я лежу тут, але моя каблучка у лікаря. Забери її, і винеси крізь двері, у підвалі. Час йти.

—Чекай, куди йти?— промовив парубок, озирнувшись, але дівчини вже не було поряд.

В цю мить на пагорбі здійнявся вітер, листя на деревах зашурхотіло, ніби справжнє.

— Це все сон, треба прокинутись,— в паніці зашепотів Сергій, намагаючись зробити те, про що говорив. Але йому не вдавалось. Він щипав себе, бив по обличчю, але сон був ніби справжньою реальністю.

—Добре, добре,— панічно заговорив сам до себе Сергій,— так не виходить. Тоді доведеться шукати двері. Але ж це сон, так? І йти ногами не обов’язково.

Сергій заплющив очі, і почав уявляти як він стоїть біля одного зі входів до підвалу, але в нього не вийшло. Хлопець опинився біля самої будівлі в лікарню.

— Дідько, мені потрібно в середину.

Сергій, не довго думаючи, заплющив очі знову, і спробував уявити себе у підвалі. Але біда була в тому, що Сергій не знав, як саме виглядають коридори тутешнього підвалу. Тому, коли він відкрив очі, то опинився у довжелезному коридорі першого поверху лікарні. Коридор мав входи до кімнат, але усі вони були без дверей. З лекції хлопець пам’ятав, що у цій лікарні були підйомники, котрими персонал доставляв усе необхідне для пацієнтів. Тому він пішов шукати.

В кількох коридорах були лише кімнати і вікна. Жодного підйомника, чи виходу. І жодної живої чи не живої душі. Лиш шурхотіння по темних кутках, і тихі крики у дальніх від нього кімнатах. Проте, коли Сергій знову повернув за ріг, то з переляку в мить спинився. Серед коридору нерухомо стояла постать. У білій сорочці до п’ят, і з кайданами на руках, ланцюги котрих звисали аж до підлоги.

Сергій на мить закляк, але потім таки прийшов до тями. Він тишком підійшов до постаті, торкнувся рукою її плеча, і промовив:

— Вибачте, ви не знаєте, де тут підйомник?

Постать повільно розвернулась, і Сергій жахнувся. На нього дивились порожні зіниці, а занадто широко розкритий рот старого чоловіка немов намагався щось промовити, але не міг. Хлопець невимушено зробив крок назад, і в цю мить коридором промайнув шалений, роздираючий на частини душу, крик.

Хлопець кинувся навтьоки у зворотному напрямку, і одразу ж налетів на перекошену, й дуже худу жінку. Вони разом впали долу, й кайдани на її руках голосно брякнули об підлогу.

Сергій заметушився, схопився на руки, і пошкріб по підлозі до найближчої стіни. В цю мить сухотіла жінка спробувала підійнятись, але її кайдани зашпортались об її ж ноги. Вона знову впала, але вже обличчям на підлогу, поглянула на Сергія, і проскреготіла:

— Допоможи.

Серце калатало в грудях, на лобі парубка виступив холодний піт, і він, не припиняючи дивитись на нещасну, задки поповз вздовж коридору. Потім схопився на ноги, і чим душ побіг геть. Руки тремтіли, ноги несли невідомо куди. Чим далі біг Сергій, тим більше з’являлось замордованих душ перед його очима. Перекошені, замордовані, замучені голодом. В кайданах і без, одягнені і майже голі, вони виходили з кімнат без дверей, і просто з’являлись прямо в коридорі. Нещасні душі тягнулися до Сергія своїми худорлявими, і кривими руками, прохаючи про допомогу.

Сергій добіг до їдальні, в котрій також не було дверей, і зупинився. В приміщенні не було жодної душі, тож він таки зміг перевести подих. Але спокій був не довгим. Шалений крик пролунав у їдальні, і хлопець був змушений озирнутись.

Навколо стояли столи, але не обідні. Уся зала була заставлена столами для процедур. Під стінкою без вікон стояли шафи зі скляними дверцятами, повні різноманітних склянок і дивного приладдя. Хлопець зробив кілька кроків назад, і наштовхнувся на щось тверде. Він озирнувся, й побачив двох здоровенних чоловіків без зіниць. Вони в ту ж мить підхопили парубка під руки, й поволокли до найближчого столу.

— Гей, відпустіть! Що ви робите?

Але його ніхто не слухав. Привиди вклали хлопця на стіл, й міцно навалилися зверху. Раптом з боку почулися шурхотливі кроки, й перед очима хлопця з’явився він. В маленьких круглих окулярах, очі без зіниць й в обдертому халаті. Лікар тримав у руках скляний шприц з невідомою рідиною, й хижо посміхався. Його зуби були схожі на дві купи гострих голок, що напівмісяцем блищали у роті.

Лікар нахилився до парубка, й прошепотів:

— Ти не будеш зайвим.— в цю ж мить, на халаті лікаря відпав ґудзик, і з пазухи визирнув ланцюжок, на якому гойдалась каблучка з малим камінцем.

В мить Сергія окутав такий жах, що осяйнути його було майже не можливо. Від того жаху в середині все похололо, і легені ніби припинили дихати.

Бий, або біжи, промайнуло в думках парубка, і в цю ж мить він вигнувся дугою, відриваючи власне тіло від столу. Привиди, що його тримали, змарнували момент, і хлопець, впавши на стіл, висмикнув власну ногу з полону, й з усього маху вдарив того кривдника, що намагався його втримати.

Привид від удару впав долу, а Сергій в цю мить коліном другої ноги з усієї сили вдарив лікаря. Той теж впав, впустивши шприц. Страшне знаряддя розбилось об підлогу, а лікар від гніву несамовито закричав.

Привид що тримав хлопця за плечі, підхопив парубка зі столу, і з усього маху кинув того на інші столи. Біль при падінні був настільки нестрепним, що Сергію вибило дух з легень. Але здаватись було рано. Він схопився на ноги, і гайнув під один з незліченних столів.

Привид санітар загарчав, і пішов на парубка розкидаючи столи на всі боки. Тож хлопцю треба було рухатися дуже швидко. Він кинувся попід столами до рятівного виходу, але на шляху йому трапився той самий лікар. Не довго думаючи, хлопчина вдарив лікаря привида з кулака, смикнув з його шиї ланцюжок із каблучкою, й кинувся навтьоки.

Щойно він вибіг у коридор, як до нього кинулись замордовані душі. Хлопчина оминав їх як міг. Вони хапали його за руки й ноги, кричали, і благали про допомогу, але Сергій не спинявся. Він біг, заглядаючи за кожен ріг і в кожну кімнату, в надії знайти підйомник, і фортуна таки йому посміхнулась.

Відбиваючись від нещасних привидів, він відчинив шахту підйомника, і стрибнув у темряву. Приземлення було неочікуваним. Хлопець впав долу, боляче приклавшись об підлогу. Часу на стогнання не було, тож Сергій просто схопився на ноги, вийшов зі старої шахти підйомника, і пошкандибав по коридору у пошуках дверей.

Змучений, нажаханий і побитий, хлопчина блукав коридорами підвалу в надії на ті самі двері, і в решті знайшов їх. Маленькі, старі і обдерті, вони були сховані за купою мотлоху. Сергій гарячково розкидав сміття, схопився за іржаву ручку, й смикнув на себе двері. Світло боляче блимнуло в очі.

— О господи!— вигукнув хлопець, різко сівши на ліжку. Весь мокрий від поту, він озирнувся навкруги, і спробував схопитись на ноги. Проте тіло його зрадило, і він впав з ліжка на підлогу. Здригаючись від жаху, він кілька хвилин не міг повірити що таки прокинувся.

Стукіт у двері його кімнати підтвердив, що нарешті це не сон.

— Агов, сусіде? У вас все добре?— голос дівчини за дверима був занепокоєний.

— Так,— сипло відповів Сергій,— я у простирадлі зашпортався.

— Нам пора збиратись,— мовила дівчина за дверима,— вже ранок. Скоро прибуде автобус.

— Добре, я буду готовий за кілька хвилин,— відповів хлопець, і поглянув у вікно. Сонце яскраво світило крізь фіранки, заливаючи кімнату світлом.

Сергій лишився на підлозі ще на трохи. Аби відновити дихання, й прийти до тями. Його долоні були стиснуті в кулаки, тож коли він вирішив піднятись, то розтиснув їх, і з долоні на підлогу впала та сама каблучка.

— То це був сон? Чи ні?— з жахом прошепотів він, підіймаючи каблучку.

Привиди. Все було настільки реальним, що Сергій не міг повірити. І наче то був сон, але ж каблучка виявилась справжньою.

Лікарня жила власним життям. По коридорах ходили люди, й медперсонал. Але Сергію вже було байдуже. Він вийшов з будівлі і попрямував на пагорб до Південного Бугу. Там, біля того самого дерева він сів на землю, й видихнув. Могила з часом зрівнялась із ландшафтом, чи може її там й не було. Але Сергій таки лишив каблучку саме там, де попросила дивна дівчина у сірій сукні. Він просидів під тим деревом до прибуття транспорту, тихенько розповідаючи загубленій у часі могилі, як саме йому вдалося відшукати ту каблучку.