Сто гривень.

Галина прокинулась о пів на шосту. Хоча будильника не заводила вже років десять.

Організм — він сам знає, коли годі вже валятись.

За вікном було ще темно. Десь у дворі грюкнули дверцята якоїсь тачки, коротко заревів двигун і зник. У сусідній квартирі знову кашляє старий Гордійчук. Щоранку в один і той самий час, гадкий звичний кашель.

Намацала ногами капці, накинула свій старий халат і посунула на кухню.

Там холодно.

Батарея під вікном — ну просто ніяка, ледь-ледь жива. Галина приклала долоню, потримала трохи, прибрала.

— Гріє, — буркнула сама до себе.

На столі, під перевернутою чашкою, лежала стогривнева купюра. Вона її ще вчора навмисне туди поклала. Решту грошей заховала глибоко в шафу, між постільну білизну. Бо якщо тримати все в гаманці — розлітаються миттєво. Це вона ще давно помітила, хоч і пояснити не могла.

Поставила чайник.

Поки вода грілася, дістала з буфета бляшану коробку з ліками.

Одна пачка вже майже порожня.

Витрусила на долоню останню пігулку, подивилась на неї... і поклала назад. На коробці аптечним почерком ціна стояла.

Сіла до столу.

Взяла ручку.

На звороті якогось рекламного календаря (де якась усміхнена сімейка вже третій місяць пропонувала встановити пластикові вікна) швидко чиркнула:

хліб — 34

молоко — 46

Зам’ялася.

Ліки навіть вписувати не стала.

Чайник клацнув.

Заварила чай у старій чашці з відбитим краєм. Хліба лишився один окраєць — твердий уже, але їсти можна. Вона вмочила його в чай.

Телевізор у кімнаті мовчав. Раніше, бувало, вмикала новини з самого ранку.

Коли надворі почало сіріти, натягла пальто, зав'язала хустку і сховала ті сто гривень у внутрішню кишеню.

Аптеку минула. Навіть не зиркнула у вітрину. Пройшла далі.

Магазин — через два будинки.

Біля входу курить охоронець. Побачив її, мовчки відступив, двері притримав:

— Доброго ранку.

— Доброго, — кивнула вона.

Завжди йому відповідала, хоч імені й не знала ніколи.

У молочному відділі довго стояла перед полицею. Взяла одне молоко, глянула на цінник — фу ти, блін — поставила назад. Взяла інше. Потім третє — якесь зовсім дешеве, у м'якому пакеті.

Хліб вибрала вчорашній.

Біля каси перед нею стояв хлопчик. У синій такій куртці.

Сам.

Рюкзак на спині — ну просто величезний, здавалося, він зараз у ньому й потоне. Хлопчик виклав на стрічку маленьку шоколадку й якісь монети.

Касирка перерахувала:

— Не вистачає шість гривень.

Пацан почав нишпорити по кишенях. Спершу в одну руку заліз. Потім у другу. Витягнув якусь м'яту паперову серветку, ключ і ще одну гривню.

— П’ять не вистачає, — холодно констатувала касирка.

Він подивився на ту шоколадку. Навіть не просив нічого. Просто стояв, втупившись.

Галина полізла в кишеню за дріб'язком.

— Додайте йому.

Хлопчик аж сахнувся, різко обернувся.

— Не треба.

— Та бери вже.

— Я не...

— Та я ж не тобі даю, касі!

Касирка не витримала, посміхнулася.

Хлопчик почервонів як рак, шоколадку схопив:

— Дякую... — ледь розібрала вона його голос.

І вилетів з магазину.

Касирка пробила її молоко і хліб. Галина подала ті сто гривень. Отримала здачу. Перерахувала. Засунула в кишеню.

Біля виходу її трохи повело вбік — мабуть, тиск. Оперлася рукою об стіну, постоїла з хвилину.

Охоронець докурив, кинув недопалок:

— Вам погано?

— Та ні, добре.

— Може, присядете?

— Та не треба.

Випросталась і пішла додому. Аптеку цього разу взагалі обійшла з іншого боку вулиці, через дорогу.

Стогривнева купюра в касі довго не затрималась.

Десь близько дев'ятої її здали якомусь чоловіку, що купував воду, каву і пачку цигарок. Він страшенно кудись поспішав, телефон плечем тримав біля вуха:

— Та я вже їду, блін... Я ж сказав, що буду... Ні, не через годину!

Касирка сунула йому папірець. Він забрав, навіть не глянув. Вийшов на парковку, сів у свою чорну тачку.

І поїхали ці сто гривень з ним — на ліфті вгору. Там пережили дві нудні наради, одну сварку по гучному зв'язку і бізнес-обід, до якого він навіть не доторкнувся.

Вже десь о сьомій вечора він замовив додому їжу.

Кур’єр приїхав мокрий наскрізь. На вулиці вже хвилину як лив холодний осінній дощ.

— Четвертий поверх, — кинув чоловік у домофон.

— Ліфт працює взагалі?

— Так.

Але ліфт не працював.

Кур’єр пертися мусив пішки. Коли двері квартири відчинилися, хлопець ще важко дихав:

— Добрий вечір.

— Скільки з мене?

Назвав суму. Чоловік витягнув гроші, віддав.

Хлопчик почав порпатися в гаманці, шукати здачу.

— Та не треба, залишай.

Пацан підняв очі, аж здивувався:

— Спасибі...

Двері вже почали зачинятися. Кур’єр ще секунду постояв на майданчику, дивлячись на купюру.

Сто гривень.

Зім'яв удвоє та й запхав у нагрудну кишеню куртки.

Телефон у нього вібрував — аж вистрибував. Повідомлення від Олі: «Ти коли прийдеш?»

Він уже почав набирати: «Ще одне замовлення зроблю...» — потім стер.

Написав коротко: «Скоро».

І взяв ще одне замовлення. До біса той відпочинок.

Артем повернувся додому вже одинадцятої ночі. Мала вже спала давно. На кухні лише ледь горить світло. Оля сиділа за столом в якомусь старому розтягнутому светрі, волосся абияк закручене в хвіст, а перед нею — тарілка з учорашньою гречкою, яка вже давно охолола.

— Будеш їсти?

— Буду, — кинув він, скидаючи мокру куртку. — Чого не дзвонила?

— Та дзвонила я.

Артем дістав мобільник — три пропущені.

— Не чув...

— Я зрозуміла, — вона мовчки взяла тарілку і всунула в мікрохвильовку. — У Маші завтра за садок треба здати.

— Скільки?

Оля назвала суму. Артем мовчки поліз по кишенях. Витягнув усе, що надибав: якісь дрібні м'яті папірці, пригорщу монет... і сто гривень.

Оля сіла рахувати.

— Не вистачає.

— Завтра доберу на роботі, що поробиш.

— Ти і так до ночі гаруєш!

— А вихід який?

Вона нічого не відповіла.

Тут мікрохвильовка дзенькнула. Оля витягла тарілку, гепнула перед ним:

— Їж.

Артем узяв ложку, їсть. За стіною донька щось белькоче уві сні. Обоє прислухалися на секунду. Тихо.

— Завтра забереш її з садочка? — тихо спитала Оля.

Артем дивився в тарілку.

— Постараюсь...

Вона різко підняла на нього очі:

— Тільки не «постараюсь».

— Оль, ну я ж не знаю, що на роботі буде!

— Знаю.

Вона мовчки зібрала розкидані гроші зі столу. Стогривневу купюру поклала окремо, осторонь.

— Це от на садок.

Артем промовчав.

Вранці Оля Машу в садок не повела — у дитини за ніч температура підскочила під тридцять вісім, гаряча і квола.

І сто гривень поїхали в аптеку.

В аптеці людей — черга. Маша сидить у неї на руках, розпашіла, сонна, голова важка. Попереду стоїть старий дід у сірій кепці. Подає фармацевтці папірець:

— От оце мені.

Та знайшла коробку, назвала суму. Старий нахилив сиву голову:

— Скільки-скільки?

Та повторила голосніше. Дід поліз у свій старий портмоне, вивернув його. Перерахував увесь той дріб'язок.

— А дешевше немає ніякого?

— Ну, є інший виробник, але...

— А воно таке саме чи підробка?

— Активна речовина та сама, діду.

— А поможе хоч трохи?

Фармацевтка зітхнула:

— Ну, має працювати.

Старий покрутив той рецепт у руках.

— Давайте вже...

Оля відвернулася до вікна. Їй чомусь було так дивно й неприємно дивитися, як чужа людина оце вивертає кишені й рахує копійки.

Дід розрахувався і пішов. Тепер її черга.

— Дайте щось дітям від температури...

Та розпитала про вік, вагу, чи алергій ніяких немає. Оля відповідала автоматично. Потім почула ціну.

Полізла в гаманець.

Грошей вистачило. Майже гривня в гривню.

І серед них — вона, стогривнева.

Ще за кілька хвилин вона вже впала в невелику шухлядку аптечної каси.

Ще за кілька годин вона перекочувала на здачу молодій жінці у лікарняній формі.

Її звали Наталя. Вона щойно відбула важке добове чергування. У кишені білого халата лежав зім'ятий клаптик паперу із запискою від доньки:

яєць

сир

яблука

щось смачне

Останній рядок Наталя перечитала двічі.

У супермаркеті набрала яєць, сир, яблука. Біля каси побачила невеликий такий тортик у коробці. Постояла секунд десять. Подивилась на цінник. Поставила було назад... а потім плюнула, повернулась і таки взяла.

— Як гуляти, то гуляти, — пробурмотіла собі під ніс.

Касирка навіть не почула.

Вдома донька відразу потягнула руки до коробки:

— Ого, торт?

— А що, не бачиш?

— А яке свято сьогодні? Що сталося?

Наталя важко зняла куртку, кинула на стілець:

— Та нічого не сталося.

— То чого тоді торт?

— А що, треба обов’язково, щоб щось ставалося для цього?

Дівчинка на секунду задумалась:

— Ну... ні.

— От і я кажу. Наливай чай.

Їли просто ложками з коробки, не перекладаючи на тарілки. Наталя вмостилася на дивані — і заснула ще до того, як донька взагалі допила свій чай.

А сто гривень тим часом уже лежали в зовсім іншій касі.

До суботи вони змінили ще разів зо п'ять власників.

Таксист.

Молодий хлопець, що торгував овочами на ринку.

Якась жінка з крикливим малям на руках.

Чоловік, який брав найдешевші сигарети й потім ще довго вигрібав із кишень якісь жалюгідні дві гривні.

А ввечері суботи ці сто гривень опинилися у Христини. Вона працювала офіціанткою в маленькій кав'ярні біля самого вокзалу.

Якийсь чоловік сидів за столиком, а коли пішов — залишив гроші під чашкою. Рахунок він закрив через термінал, а це — зверху, чай.

Христина прибирала стіл і спочатку й не помітила. А потім глянула — овва.

Озирнулась навколо. Мерехтять вогні, чоловіка і слід прохолов. Вона взяла папірець, розправила його двома пальцями.

— Ого, — обізвалася Марта з-за барної стійки. — Панночко, та у нас тут ще бувають щедрі люди!

— Та гляди, не навроч.

— І що купиш на це диво?

Христина хмикнула:

— Нічого.

— Ой, брешеш.

— Чого це раптом?

— Та бо з чайових завжди купують якусь дурницю. Пачку чіпсів чи каву шкідливу.

— А я не витрачаю. Я збираю.

— На що цього разу? Знову на свої фантазії?

Христина нічого не сказала на це. Марта тільки головою похитала й засміялася:

— Що, знову на море?

— Ага.

— Та ти вже третій рік на нього збираєш, Христино!

— Другий узагалі-то.

— Та третій, не сперечайся.

— Другий із половиною. Велика різниця.

— Ну так, це надзвичайно міняє справу, — пирхнула Марта.

Після зміни Христина припленталась додому за північ, близько першої ночі. Намагалася роззутися максимально тихо, щоб не розбудити матір.

Але на кухні все одно горіло світло.

Вона прослизнула туди. Відчинила навісну шафу. За великою бляшанкою з гречкою стояла звичайна трилітрова банка. На ній був криво приклеєний шматочок малярного скотчу, а ручкою виведено вицвілими літерами:

МОРЕ

Букви вже ледь виднілися. Христина зняла пластикову кришку.

Всередині лежали гроші. Згорнуті акуратними пачками. Небагато, зовсім мало. Колись, здавалося, було більше... Але минулої зими раптом потік бойлер — довелося дерти звідти. Потім матері треба було терміново лікувати зуб. Потім на роботі скоротили дві робочі зміни, і зарплата просіла.

Христина кинула сто гривень до решти.

Закрутила тугу кришку назад. Хотіла вже сховати банку вглиб, як раптом почула за спиною хрипкий сонний голос:

— Ти вже прийшла?

Мати стояла у дверях, спираючись рукою на одвірок.

— Прийшла, ма. Чого ти не спиш? Пів на другу ночі.

— Пити захотіла.

Мати підійшла ближче і раптом побачила цю нещасну банку в її руках.

— Знову туди кидаєш?

— Туди.

— Думаєш, доїдеш цього року?

Христина ледь помітно посміхнулася у напівтемряві кухні:

— Та куди воно дінеться, доїду.

Мати підійшла до крана, налила у склянку води. Довго пила дрібними ковтками. Поставила склянку на стіл.

— Море... воно нікуди не втече, — тихо сказала вона.

І пішла назад до спальні.

Христина ще з хвилину постояла на самоті. Потім акуратно засунула банку за крупи, щоб не займала зайвого ока.

Через брудне вікно було видно чорне небо і кілька яскравих вікон у сусідній багатоповерхівці. У когось досі працював телевізор — блимав синюватим світлом у темряві. На якомусь балконі курить чоловік. На третьому поверсі жінка у пізню годину чомусь знімає з мотузки суху дитячу білизну.

Христина клацнула вимикачем. На кухні стало темно.

Напис на тій банці вже зовсім не розгледіти у темряві. Тільки через скло вона ледь-ледь холодним блиском виділялися з глибини кухонної шафи.