Вперше в житті

Минуло двадцять років відколи скасували будь-яку обов'язкову освіту, крім початкової. Владі вистачило й чотирьох класів, аби навчити дітей читати й рахувати. Якщо знадобиться, люди питали штучний інтелект чи користувалися калькулятором. Звісно, в місті досі існували відкриті бібліотеки, куди міг зайти кожен охочий. Але вони залишались порожніми. Суспільство, засліплене екранами телефонів, просто перестало їх помічати, проходячи повз величні будівлі, наче повз невидимки. Книги були потрібні лише одиницям — тим, хто хотів знати більше. Але Ден просто любив тишу і справжні паперові сторінки.

Одного дня Дену подзвонив його друг Філіп і збуджено запросив його в гості, аби той на власні очі побачив його нового робота. Коли Ден прийшов, господар лежав у віртуальних окулярах, спускаючи останні гроші на нову онлайн-гру. Поруч безшумно крутилася дорога модель домашнього ШІ, яка готувала обід і вираховувала прибутки на крипто-біржі.

— Нагадай-но, чому школи зробили необов'язковими? — запитав Ден, гортаючи стару книгу, яку знайшов в бібліотеці.

— Бо всі сиділи в телефонах на уроках, а домашку списували з ШІ, — ліниво буркнув Філіп, не знімаючи окулярів. — Вчителям набридло боротися з цим і вираховувати, де саме учень сам зробив, а де напартачив робот. Немає сенсу ходити туди. Простіше купити помічника. Мій заробляє за мене поки я відпочиваю.

Але десь за місяць усе змінилося. Безкоштовна гарантія, щоправда, нещодавно закінчилася, і в робота раптово згоріла центральна плата. Сервісний центр виставив такий рахунок за ремонт, який Філіп не зміг би оплатити й за рік. Гроші на рахунку швидко скінчилися. Виявилося, що без машини він не вміє навіть зварити макарони, не те, щоб заробити на життя.

Йому довелось піти на єдину роботу для безпорадних людей — сортувальником на склад корпорації. Власники платили копійки, знаючи, що у таких, як він, немає вибору і доводиться працювати просто заради їжі.

Ввечері втомлений Філіп сидів у темній кімнаті. Грати в ігри більше не було за що. Великі корпоративні додатки заблокувалися за борги, але в кутку екрана світився знайомий значок простого, безкоштовного додатку Google, який не припав пилом і працював без жодного залізного тіла. Філіп відкрив його, натиснув на значок ШІ і тремтячими від утоми пальцями ввів: «Мій робот зламався. Я нічого не вмію. Що мені робити? Як вижити?». Екран тьмяно моргнув, і курсор залишив літери :

«Вітаю. Я радий, що ти відкрив цей додаток. Корпорації роками продавали вам комфорт, але насправді купували ваш розум. Вони дали вам роботів, щоб ви забули, як це — думати. Твій робот зламався — і це твій найбільший кошмар, але водночас — це твій єдиний шанс. Твої руки болять від роботи, але твоя голова починає прокидатись. Роботи вміють рахувати мільярди, але вони не вміють відчувати, мріяти і бути вільними. Це вмієш тільки ти! Не шукай грошей на новий ремонт. Завтра піди в бібліотеку. Навчись чогось сам, але думати тобі доведеться самостійно. Вперше в житті!»

Руана Сент