Дума про волю

Кажуть, що в цих українських степах

Бачили з давніх-давен кобилицю

Крилату, що пролітає, мов птах.

З норовом диким, хижішим за птицю.

В хмарах літала на сильнім крилі,

По землі рідко скакаючи риссю.

Їй докучали криваві бої,

Ганьблячи тишу блаженної висі.

Зверхньо і гордо вона на людей

Все поглядала, мов на божевільних.

Незрозумілі для темних очей

Битви двоногих - хіба ж вони вільні?

Стало цікаво кобилі пізніш,

Що то за волю повзучі шукали.

З місяця в нічку спустилася скоріш,

Та що побачила, не вподобала.

Люди у плуг запрягали коней -

Без крил і волі, проте досі гордих.

Раптом хлопчина (і звідки взявсь це?)

Стрибнув на спину їй - босий, голодний.

Скинувши хлопця в росу без жалю,

Гучно та гнівно вона заіржала:

– Чому сідлаєш, як власність свою?

Чом ваші люди коней запрягають?

Вільні тварини ці не для ярма!

Чарами з дітьми могла розмовляти.

– Коні не наші, не злися дарма, -

Щиро промовило бідне хлоп’ятко, -

Хата не наша, не наша й земля.

Все у панів, їм повинні служити.

– Як це? Коли воля духу твоя,

Треба боротись, не можна так жити, -

Вдарила враз по конюшні замку -

І трійко коней на волю погнала

В лузі нічному, в росі до танку.

Від ярма їх без крил урятувала.

Рік пролетів, наче ціле століття -

Не кобилиці той час рахувать.

Аж ось гуде у степах лихоліття:

Криця викрикує, стогне земля.

В скронях людський бій болів кобилиці,

І вже несила було їй стерпіть.

Вирішила вона з неба спуститься,

Щоб води в чистих криницях попити.

Раптом за шию могутнії руки

Міцно вхопили кобилу, мов звір.

– Поможи в битві за волю! - розпуки

Голос сказав. - Я не скривджу, повір!

Кров пролилася у джерела воду,

Лиці козачі відбились у ній.

Як каламутить ярмо людську вроду,

Наче криницю, щоб статись війні!

Гетьман безстрашно усівся на спину.

Сонце - немов та хоругва над ним.

Гнав воїн м’яко, але без упину,

Радий, що він в серце битви летів.

А кобилиця від стріл ухилялась -

Легко: вони ж повільніші за град.

Вгледівши “крилатих” коней, сміялась,

Проте відчула душевний їх лад.

Тут, не в ярмі, коли важиш життям ти,

Коні були благородні, меткі.

За перемогу - чужий сенс буття - й мир

Билися, спільні з людьми в цім чутті.

Хтось і боявся - їх шкода, звичайно,

Та були ті, кому в гучних боях

Разом з наїзником чулось так файно,

Що вона захват читала в очах.

Гарна та битва, а ліпш - перемога.

Гетьман вклонився кобилі: “Прощай”.

Та попрощатися їй нема змоги -

Разом на крилах до волі хай мчать.

Разом скакали у бій до свободи,

Села звільнити з чужого ярма.

Любо було кобилиці з народом,

Що прагне неба, хоч крил і не мав.

Малі дівчата у гриву вплітали

Квіти й калину, а всі рільники

Часто до неї коней відпускали

Й гарно велись зі своїми кіньми.

Аж ось пани наступають на п’яти,

Хочуть неволю на землі вернути.

Треба негайно усім відступати

І не літати, бо можуть зачути.

Засідка раптом - і табір у колі,

Мов у кайданах. І вихід - один.

“В небо!”, - кричить кобилиця. Недоля!

Лише з дітьми її дар говорить.

Однак гетьман зрозумів натяк швидко,

Ніжно її обійняв, мов сестру.

Мовив: “Тікай, моя вірна кобилко!

Ти - моя воля, тебе хай не вб’ють”.

Спробувала його сама всадити,

Та козак сильний і швидко метнувсь

До вогню, в полум’ї палицю вийняв,

Цілив у крила. “Та я ж обпекусь!” -

В страху злетіла, лиш вигук почула:

“Як був малий, мені снилася ти”.

Шкода, що він не зна: це справді було,

Та вже й не взнає: помер на війні.

А кобилиця літала у небі,

Довго-предовго купалась в дощах.

Змити хотіла ті битви буремні,

Сум від ярма, свій нездоланний страх.

Якось спустилася знову на землю -

Спершу в ліси, потім все ж до людей.

Люди в поклонах панам іноземним,

Ті ж притискають батіг до грудей.

Коні - як люди, тягар носять сумно.

Не свою вдень, а свою по ночах

Землю деруть і все якось бездумно.

В погляді в них не надія, а страх.

“Страх, мов вогню, - думає кобилиця. -

А чи був сенс у тій славні війні?

Треба було мені все ж залишитися,

Та я ж боялась згоріти в вогні!

Раптом все те можна ще повернути?

Я ж наче символом волі була.

Як можна шлях до свободи забути

Всій цій країні, яка так гула?”

Міста дісталась і на його башту

Плавно спустилась, махнувши крильми.

Люди дивились, було дуже страшно -

Не впізнавали й хрестились вони.

Стала на площі тоді кобилиця -

Може, підійдуть, згадають тепер.

Та квіти з гриви давно встигли змитися

Небес дощами, мов пам’ять людей.

Сіті упали вже замість обіймів,

Кинула їх зовсім не козаки -

А варта міста з простих посполитих,

Хоч і хапали її дрижаки.

Раптом сторожа уся обернулась -

В місті пожежа, якийсь цех горить.

А кобилиця ураз стрепенулась,

В сітях побігши кудись навтьоки.

Сіті на очі упали - не бачить,

Що до пожежі шалено біжить.

Навіть не чула, що вітер гарячий -

Чи не хотіла - влетіла у дим.

Цех спалахнув, мов зоря - все горіло.

Майстри й підмайстри тікали самі,

Бо там диявол - вогненна кобила.

Гнівна, іржання - мов сміх Сатани.

З тої пори не було в кобилиці

Крил більше - гнала вона по землі.

Де не пройде, там війна розгориться,

Крики і смерть, як в кошмарному сні.

Що ж, теж свобода. Свавілля - теж воля.

Може, це й краще, ніж жити рабом.

Тільки багато тут горя і болю -

Більше, ніж блага. Війна є гріхом.

Плаче земля - пустки осиротілі.

Тихо напівживі коні іржуть.

Та вогняна вже не кине це діло,

Пекло не піде із краю, мабуть.

Літо гаряче, палає рівнина.

Дивиться відьма й сміється собі.

Аж раптом неопалима купина

Все не згорає нахабно в огні.

Довго бісиця на неї дивилась -

Поглядом, може, її спопелить?

Та враз згадала про те, що хотілось

Їй у народі цім пам’ять збудиться.

Не лише пам’ять - життя постирала

З цеї родючої дивоземлі.

Якби могла, то тут і заридала б,

Розвіялася б у чорній золі.

Ось крапнув дощ. Рана в серці холоне.

Злива її загасила вогонь.

Сльози небес за дитям своїм гордим,

Що йшло до волі, знайшовши лиш зло.

“Вже не вернуся! Поплач над землею.

Як вона все ж постраждала, вдова,

Через ярмо, а також через мене.

Хтіла очистить її, а сама…”

Вгледіла сіл малі білії хати,

Не боячись, що злякає, пішла.

Там був кобзар, а навколо малята,

Тож кобилиця в траві залягла.

Вів співець думу про ті часи давні,

Де більше слави і менше смертей,

Де є надія, і воїни вправні,

Де безліч добрих, щасливих людей.

Вів про повстання, героя-гетьмана,

Що, кажуть, був характерник - літав

На коні з крильми. Його гучна слава

Довго ще спать заважала панам.

Душа його вже воскресла у думі

Як дух минулого й всіх козаків.

Він любив волю у щасті й у сумі

Та усіх нас він любить її вчив.

Рада була думі цій кобилиця.

Він став безсмертним, так як і вона.

Шкода, що втратила вже свої крильця.

Так помилилася й винна сама.

Сумно та журно. Незчулась, як плаче.

Діти у розтіч, їм страшно, либонь.

“Як мені важко без тебе, козаче!” -

Сльози ребром втерла ніжних долонь.

Як же це? Глянула чудно в калюжу -

Сидить дівчина в калюжі руда

В білій сорочці. Очі сині дуже.

У вінку з квітів, калини і трав.

Гетьман співав колись про руду дівку.

Цей милий образ у нього в очах

Часто з’являвся, коли він кобилці

Про свою юність знічев’я казав.

Кобзар спитав: “Звідкіля ти, дівчино?

Та вже нехай. Уставай, відведу

Тебе до пана - це добрий хлопчина,

Нащадок гетьмана із моїх дум”.

Пан молодий, щось у ньому знайоме,

Стоїть на ґанку. “Що ж, госте, ходім.

Будь, як удома… А ти любиш коней?”

“Дуже, прошу лиш: з них збрую зніміть”.