ОДИН УБИВЧИЙ СОН

⠀Я знову виглядаю живим. Але чому? Я не зовсім розумію. Мої руки світяться найяскравішим помаранчевим багаттям, проте по-справжньому мене цікавить лише те, що на моєму лобі. Я підступив до віддзеркалення досить близько, щоб побачити і відчути, як усередині нього щось ворушиться, зривається на волю. Воно спалахує, обливає мене сліпучим плином таємничого зеленого світла, яке ніби прийшло з паралельного світу. Ми з друзями бачили безліч дивних речей і місць, але зараз мені справді стає моторошно. Неясні обриси чиїхось облич ширяють у шаленому вирі зеленого світла. Їх важко впізнати, але деякі здаються мені на біль знайомими. І раптом я чую голос – той, якого не чув уже дуже й дуже давно. Він кличе мене, він кличе мене на ім'я знову і знову. Його голос проникає глибоко всередину, змушуючи усе тіло здригатися від болю. І мені доводиться відступити від стіни, щоб припинити це. Але моє відображення залишається нерухомим. Воно просто дивиться на мене з якимось пронизливим холодом. Тієї ж миті від шраму по всьому тілу розливається хвиля конвульсій. Спочатку ледь помітна, та з кожною секундою, з кожною хвилиною біль наростає, набираючи обертів і вплітаючи все нові й нові страждання – стає дедалі жорстокішим. Коли він досягає вершини, шрам, ніби оточений дверима, розкривається – і моя голова розлітається на шматочки. Дивитися неможливо. Та я не в змозі відвести очей. В абсолютній тиші обезголовлене тіло падає на землю, а шрам залишається ширяти у повітрі. Я намагаюся відвернутися, та не можу поворухнутися. У цей час мої друзі без змін розмовляють одне з одним, але їхні голоси звучать так, ніби вони десь дуже далеко, за мільйони миль звідси. І тоді я розумію, що наближається кінець. Шрам росте з жахливою швидкістю. Він досягає моїх розмірів. А я стою на місці й очікую результату, поки він виходить із непорушної стіни, стаючи дедалі реальнішим. Нарешті шрам повністю звільняється від крижаного полону і поглинає мене цілком, як жахливе чудовисько. Усе навколо заливає зелене світло. І тоді я прокидаюся.