Поминки професора Шарікова

Мене звати Віктор. Ім'я гарне, звучне і, як на нинішні часи, рідкісне. Хоча на нараді з десяток тезок збереться без проблем. Та гарне, цього не відбереш. Особливо його найрідніша похідна: В-і-т-я.

Віктором я буваю нечасто: у паспорті та в офіційних кабінетах. Вдома мама кликала мене Вітюшкою, зазвичай коли зітхала біля плити й умовляла поїсти. Сестра — Вітькою, коли влітала до кімнати, бо їй щось було треба. А Вітьочком називала тільки бабуся. Тепер так не називає ніхто. Здається, разом із нею кудись поділася й та людина — маленький Вітьочок, якому зовсім не треба було ставати дорослим.

Дружину звати Вікторія. Віта, і точно не Віка. Тож у нас удома два Віті, і плутанини немає: для мене вона Вітуся. Коли спільні знайомі передають вітання, виходить смішно: «Привіт Віті й Віті!» Один привіт на двох. По пів привіту кожному, якщо рахувати за математикою. А якщо по життю, то дружина вважає, що «з привітом» у нас конкретно я. З повним. Сама вона жінка серйозна й узагалі без. Але якщо дивитися збоку, два наші напівпривіти разом дають один великий, міцний привіт, уже майже срібний, двадцятип'ятирічний.

Проте це я забігаю наперед, а мені хочеться назад. Хоч трохи побути бабусиним Вітьочком.

Бабуся, Євдокія Кирилівна, мене обожнювала. Я був першим онуком, і вона про це ніколи не забувала. Я любив її так само. Коли її не стало, у дев'яносто сьомому, мій затишний світ завалився за один день. На його місці одразу постав інший, дорослий і холодний.

Бабусині приходи в гості були святом, хоча ми так не казали. Досить було почути її голос у передпокої, і в квартирі ставало тихіше й тепліше. Коли вона лишалася ночувати, я старався повертатися з гулянок раніше. Вдавав, що так просто збіглося, і ходив з виглядом людини, у якої повно невідкладних справ. З нею все було інакше: розмови, її розповіді про життя, про дитинство. Навіть кіно з нею дивитися було вдвічі цікавіше. А поради в неї завжди були саме до діла. Я б багато дав за ще один такий вечір, щоб усі разом.

Пиріжки в неї були прості, із сиром чи з картоплею. Але такого смаку й запаху жодна пекарня не видасть. А на свята на столі стояли її голубці: маленькі, акуратні, неймовірно смачні. На другий день застілля, коли від салатів уже верне, вони просто рятували. Замінити їх, як і саму бабусю, не вдалося нічим.

Вітьочок зник із мого життя на десятиліття. Мама, наче соромлячись, перейшла з Вітюшки на Вітьочка набагато пізніше, коли сама стала бабусею. А я тим часом якось раптом, в одну мить, став Віктором Володимировичем.

Володимирович. Начальник. Потім «Альо, Командир», «Насяльніка». Енергетик, а ще «ваших слюсарів батько». Вова, Віха, Кум- Куме, Хрещений, Миколайович, Коля. Електрик. Слюсар. «Альо, Добропілля». Ілліч. Ленін. «Друг Сталіна». Папа і ось тепер навіть - Дід. Скільки, виявляється, похідних має ім'я Віктор, якщо додати людської фантазії!

Але найоригінальнішим було В-І-Т-І-К.

Так мене називав мій учитель, наставник мого наставника — Леонтійович. Майстер своєї справи. СЛЮСАР, усі літери великі й з абзацу. Слюсар — від німецького «шлюссер», замочник, і Леонтійович справді був чарівником по замках. Справжній «ведмежатник»! Сейфи лузав як насіння, хоча траплялися й завдання із зірочкою. Та перемога завжди була за ним.

Головний фокус у тому, що ведмежатником він був «білим». Працював тільки в присутності й за дозволом міліції. Жодних кримінальних справ за ним не значилося. Я страшенно хотів перейняти його мистецтво, але він щоразу мене осаджував:

— Не буду вчити, Вітіку. Усі, кому я бодай щось показав чи розповів, сидять. Спокуса надто велика. Люди з куди міцнішими нервами не втримались.

Ні — і край. Сперечатися марно, хоч мене це дуже засмучувало.

Але Леонтійович не тільки їздив у міліцейському «бобику» на виклики. Він міг оживити будь-який механізм. Я стояв із роззявленим ротом, дивлячись, як він розбирає старовинні годинники на сотні деталей, і не розумів, як у людській голові вміщається вся ця схема. Та годинники вимагали посидючості. Треба було йти до нього додому після зміни, а мені в молодості хотілося погуляти, а не сидіти з пінцетом. Так той час і проґавив.

Усе це, сейфи й годинники, було хобі. Основним ділом Леонтійовича був ремонт гірничошахтного обладнання. Згорілі електродвигуни в його руках оживали не гірше, ніж після капремонту на заводі. Саме він започаткував у місті підприємство «Ремпобуттехніка», і його учні ремонтували двигуни вже на професійному рівні.

На шахті він особисто відповідав за вентилятори головного провітрювання (ВГП). Усе довге трудове життя, щодня й щогодини. Ревізії, ремонти, ланка слюсарів. Якщо за добу ВГП зупинявся, а черговий персонал не міг запустити його дистанційно, Леонтійович уже був на місці. Серед ночі чи вдень, однаково. Живий чи мертвий, вставай і йди. Таких фанатів своєї справи я більше не зустрічав. Хіба що на шахтному підйомі, але про них треба писати окрему повість.

Шість років я пропрацював у Леонтійовича підмайстром. Слово старого слюсаря для начальства було вирішальним, а що вже казати за мене. З ним радилися про все, від виробничого до суто життєвого.

Ще він був неперевершеним оповідачем. Міг заговорити зуби на ходу, між ділом. Годинами розважав комісії під час перевірок та інспекцій. Дехто з перевіряльників приїжджав удруге тільки послухати його байки. Усі розуміли, що він вигадує на льоту, але робив це з таким серйозним виглядом, що слухачі впадали в транс.

Одного разу це врятувало мене від ганьби.

На інспекторську протипожежну перевірку приїхала комісія й дала класичну вводну: пожежа на вентиляторній установці. Ми кинулися до протипожежного ставу, відкрили засувки. Я розмотував рукав зі стволом, а Леонтійович з виглядом героя тримав напоготові вогнегасник. Я натиснув кнопку пуску протипожежного насоса, вхопився за ствол, а тиску нема. Рукав висить ганчіркою.

Мене кинуло в піт. Зранку, підтягуючи сальники, я вимкнув роз'єднувач на пускачі насоса. А ввімкнути забув. Бігти до насосної означало втратити хвилини, яких у нас не було. Провал.

Леонтійович усе зрозумів без слів. Йому вистачило миті, щоб глянути на мій заціпенілий вигляд і порожній рукав. Він повернувся до інспекторів, важко зітхнув, і обличчя в нього враз постаріло.

— Собака в мене помер, — глухо промовив він, дивлячись кудись крізь комісію. — В інституті. Зранку зателефонували, просять дозволу поховати. Хороший був собака...

У куточках його очей блиснули цілком справжні сльози. Комісія розгубилася. Щойно була умовна пожежа, а тепер горе поважної людини.

— А чому в інституті? — кліпнувши, запитав головний інспектор.

А я тим часом задкував у бік насосної, а Леонтійович трагічним шепотом вже плів своє мереживо.

Навесні, виявляється, він помітив, що його дворовий пес Шарик має дар телекінезу. Якось Леонтійович поставив миску з кашею трохи далі, ніж діставав ланцюг. Задзвонив телефон, він відволікся, а коли вийшов із кухлем молока долити в кашу, остовпів. Миска порожня, морда Шарика в каші. Пес щасливо виляє хвостом. Як?!

Тоді, за його словами, він наклав свіжої каші, поставив миску на те саме недосяжне місце й сховався за ріг. Шарик стрибав, скиглив, натягував нашийник, а потім раптом завмер. Сів. І втупився в миску. Так дивився, що аж повітря дзвеніло. І миска, шкрябаючи по асфальту, повільно поїхала до нього!

Інспектори, забувши про пожежу й секундоміри, слухали, не дихаючи.

— Я дзвонити вченим! — голосом, убитим горем, вів Леонтійович. — Приїхали з області, професура в окулярах. Шарик при них, ясна річ, посоромився фокуси показувати. Умовили віддати для науки. Кажуть: прославишся, діду, на весь світ. Та й псу там сподобалося, годували на забій. А сьогодні зранку дзвінок... Не витримало собаче серце навантажень. Треба їхати, ховати професора Шарікова...

Поки ця маячня лилася перевіряльникам у вуха, я долетів до насосної, увімкнув роз'єднувач, натиснув кнопку й з ревом вискочив назад. Потужний струмінь ударив по умовній пожежі, залив територію, асфальт і рештки інспекторської поважності. Комісія реготала так, що дядьки витирали сльози. Залік складено.

Коли всі роз'їхалися, Леонтійович підійшов до мене. Від трагічного образу не лишилося й сліду. Він закурив, хитро примружився крізь дим і тихо сказав:

— З тебе могорич, Вітіку. Іди суши рукави. Після роботи організовуй поминання професору Шарікову!

Я дивився на його згорблену спину в промасленій робі й згадував бабусин голос у передпокої. Те саме відчуття: поки такі люди поруч, нічого поганого не станеться.

Леонтійовича давно немає. Тих вентиляторів і тих інспекторів теж. Тепер до мене звертаються лише на ім'я та по батькові. Я й сам був начальником, і мої підмайстри так само забували вмикати рубильники.

Буває, так утомишся, що оте солідне «Віктор Володимирович» тисне на плечі. Тоді я заплющую очі й згадую смак бабусиних голубців. І прищур старого слюсаря. І мені здається, що я все ще той самий Вітьочок. І той самий Вітік, який, усміхаючись, іде сушити пожежні рукави.