Екскурсійний. 41-ше місце.

Дощ надривався вже третю годину, перетворюючи лобове скло старого «Неоплана» на розмите акварельне полотно. Спершу пасажири розважали себе розмовами, шурхотіли обгортками від канапок і тихо сміялися, але ближче до півночі втома взяла своє. Салон занурився в ту важку, липку напівдрімоту, яка буває тільки в нічних рейсах. Працювало лише тьмяне синє підсвічування під стелею.

Олег потер затерплу шию й подивився у вікно. Нічого, окрім власного блідого відображення та суцільної стіни волинського лісу. Цей екскурсійний тур «Містичне Полісся» від самого початку здавався йому дурною ідеєю. Купа незнайомців, обіцянки «незабутніх вражень» від дешевого турагентства і маршрут, який чомусь пролягав путівцями, де не ловив жоден мобільний оператор.

Автобус різко підкинуло на вибоїні. Олег схопився за спинку переднього сидіння, і його погляд випадково впав на протилежний ряд, трохи позаду.

Там, біля аварійного виходу, сиділа дівчина.

Вона була вдягнена в легку світлу сукню, зовсім не за сезоном для вогкої осені. Її довге темне волосся закривало обличчя, а голова була неприродно нахилена до плеча. Вона не спала — Олег бачив, як ритмічно, майже конвульсивно, рухалися її пальці, перебираючи тонку вервичку.

Олег насупився. Він міг присягнути, що на вечірній зупинці біля заправки цієї дівчини не було. Ба більше, гід перед виїздом чітко оголосив: «У нас повна посадка, рівно сорок людей, усі місця зайняті».

Він почав подумки рахувати пасажирів, рухаючись від кабіни водія.

Один, два, три... тридцять дев'ять, сорок — це був сам Олег на своєму передостанньому сидінні.

Дівчина сиділа за ним. На кріслі з трафаретним номером «41».

Олегу раптом стало холодно. Не просто прохолодно від кондиціонера, а люто, до болю в зубах. Повітря в салоні наче загусло, набуваючи дивного присмаку старої озерної води та залежалої хвої.

— Перепрошую, — тихо покликав Олег, подавшись уперед.

Дівчина не поворухнулася. Тільки пальці на вервичці завмерли.

— Дівчино, ви з якої групи? Вас не було в списку.

Автобус знову хитнуло, і в цей момент синє світло над її головою блимнуло й згасло. У темряві Олег почув дивний звук. Це було не дихання. Це було схоже на те, як із силою випускають повітря крізь мокру тканину.

Він озирнувся на сусідів. Ліворуч хропів гладкий чоловік у спортивному костюмі. Попереду закинула голову жінка в куртці. Ніхто не рухався. Вони спали занадто глибоко. Занадто неприродно.

Жодна грудна клітина не піднімалася в такт диханню. Весь автобус перетворився на застиглий склеп на колесах.

Олег хотів підвестися, але ноги стали ватяними. Страх, справжній, тваринний страх, який відчувається завжди як холодні пальці, що стискають хребет, паралізував його.

Дівчина на 41-му місці повільно, дуже повільно почала повертати голову в його бік.

Її волосся розсунулося. Обличчя було білим, як кухонна сіль, а замість очей зяяли дві суцільні чорні западини, наче випалені кислотою. З куточків її безгубого рота повільно витікала темна торф'яна рідина.

Вона не закричала. Вона заговорила безпосередньо в його голові — голосом, що нагадував шелест сухого очерету на болоті.

« У сімдесят четвертому...

Ми застрягли тут... Автобус ЛАЗ... Екскурсія до замку... Водій просто заснув.

Хочеш подивитися, як це було?..»

«Неоплан» раптом почав стрімко набирати швидкість. Двигун більше не гудів — він ревів, як поранений звір. Попереду, крізь залите зливою скло, Олег побачив, що дорога просто зникла. Замість асфальту попереду була чорна, блискуча гладінь глибокого лісового озера, яке підступало впритул до дерев.

Він хотів закричати, кинутися до водія, але тіло не слухалося. Водій попереду навіть не тримав кермо — його руки безвільно звисали вздовж сидіння, а голова лежала на панелі керування.

Дівчина з 41-го місця підвелася. Вона витягнула вперед тонку, бліду руку, шкіра на якій місцями вже злізла, оголюючи темне м'ясо. Її пальці торкнулися щоки Олега. Дотик був такий, наче до обличчя приклали шматок льоду.

«Місце сорок один вільне лише доти, доки хтось не озирнеться...», — прошелестів голос у його черепі.

Автобус із розгону влетів у воду. На диво, не було удару. Був лише важкий, глухий сплеск. Чорна вода миттєво хлинула крізь щілини в підлозі, піднімаючись до колін, до пояса, до горла. Олег задихався, ковтаючи гнилу, холодну рідину, але пасажири навколо продовжували сидіти з заплющеними очима, наче нічого не відбувалося.

Останнє, що він запам'ятав перед тим, як темрява остаточно закрила його очі — це те, як дівчина сіла на його, 40-ве місце. А він сам, втрачаючи вагу, плавно перемістився назад. На крісло біля аварійного виходу.

Наступного ранку поліцейський патруль виявив на трасі посеред лісу порожній «Неоплан». Двигун працював, фари горіли, речі пасажирів лежали на полицях. У салоні не було жодної живої душі.

Слідчий, оглядаючи автобус, зауважив дивну деталь. На самому задньому ряду, біля вікна, оббивка сидіння була абсолютно мокрою, пахла болотною тлінню, а на спинці крісла хтось брудним пальцем вивів цифру «41».

Хоча за документами в цьому автобусі було лише сорок місць.