Жовтий дощовик

Увесь день ішов дощ, і до вечора в парку не лишилося нікого — тільки мокра лавка та я. Листя липло до черевиків, хмари висіли низько. Було неймовірно сумно.

Ще рік тому ти сказала, що кохання — не проблема, яку треба розв'язувати постійно, а погода, яку треба просто пережити разом. Я тоді засміявся. Тепер розумію, що ти була права. Аби ж я тільки міг тебе ненавидіти, ненависть минула б значно швидше! А цей біль не зникає навіть, коли настає ніч…

Поки йшов, помітив, що вітер вже розігнав хмари. Ще години три-чотири мине — і зʼявиться місяць. Цікаво, чи будеш ти на нього дивитися із вікна, як робила це колись зі мною? Я завжди стояв позаду, розглядаючи твою спину і те, як на неї падала моя тінь.

— Дядьку, а чому ви плачете? — раптом вирвав мене із думок чийсь голос.

Я зупинився і почав шукати очима джерело цього голосу. Неподалік стояла дитина років п'яти в жовтому дощовику. Волосся вибилося з-під капюшона, очі серйозні, немов у дорослого. Проте у кулачку маляти були прив'ялі квіти. Вочевидь, останні айстри з чиєїсь клумби.

— Це не сльози. Це — дощ.

— Дощ уже скінчився! — пролунала сувора відповідь і маленька рука простягнула мені айстри. — Нате. Вони трохи обсипаються, але ще пахнуть. Тільки не плачте більше!

Пелюстки посипалися мені на долоні. І раптом я почув власний сміх.

«Я божеволію вже» — пронеслося в голові. Серце всередині стислося від болю, але я продовжував сміятися. Мене довго не відпускало, поки я не змусив зробити себе глибокий вдих.

— Знаєте, а завтра ж буде сонце, — пообіцяла мені наостанок малеча перед тим, як побігти до мами.

Я дивився їй услід і думав, що вона ще навіть не уявляє, наскільки щасливою є. Можливо, мені теж є сенс придбати жовтий дощовик.