Флекі-бачі та три рибники

Над Лозянським висів такий ясний серпневий ранок, що навіть старі дахи здавалися помитими. Вода у трьох рибниках блищала поміж смереками, туристи тупцяли дерев’яними кладками, діти сипали корм у воду, а форель вистрибувала за гранулами так завзято, ніби теж хотіла потрапити в телевізор. На воротах гойдалася свіжа таблиця: «ЛОЗЯНСЬКІ РИБНИКИ». Під нею стояв Флекі в чорному жилеті й чорній кепці з написом «ДИРЕКТОР» та дивився на знімальну групу з тією поважністю, з якою інші директори дивилися хіба що на квартальний звіт.

— Флекі-бачі, пак уповіште, як то ся зачало? — усміхнулася журналістка Олеся й простягнула йому мікрофон.

Флекі глянув на перший рибник, тоді на другий, тоді на третій. У третьому саме здоровенна форель відібрала шматок булки у качки.

— Та помалу, — відповів він. — Із одного рибника. Ай типир уже три.

Оператор пирхнув у камеру. Олеся вирішила, що директор жартує. Вона ще не знала, що Флекі ніколи не жартував навмисне.

* * *

До Лозянського Флекі прибув навесні, коли сніг на Стримбі ще тримався білими латками, а вода з гір бігла така холодна, що в ній німіли пальці. Для Флекі це була добра вода. Поганою була лише одна обставина: риби в ній траплялося прикро мало. За три дні він перевірив потік, канави, старий млинівський жолоб і навіть бочку під ринвою біля хижі баби Марійки. У бочці плавало два листки й сердита жаба. Жаба рибою не була й поводилася так, ніби це Флекі заліз до неї без дозволу.

На четвертий день він знайшов за селом занедбаний став. Колись там був рибник, але греблю підмило, береги заросли лопухом, а на дні лежали гілля, старе колесо від фіри й емальований таз без ручок. Крізь прорвану загату вода тонкою цівкою тікала в потік. Флекі довго никав довкола, поміряв глибину палицею, понюхав воду й сів на березі. Місце було прохолодне. Вода була проточна. Гори затуляли полуденне сонце. Для форелі — майже палац, якщо не рахувати таза.

Того ж вечора Флекі прийшов до сільської управи. За столом біля оболока сиділа секретарка Світлана Михайлівна й заповнювала папери. Вона підняла очі, побачила білого тюленя з мокрим планом рибника в зубах і перехрестилася олівцем.

— Йой, а ти чиє чудо?

Флекі поклав план на стіл. На ньому були намальовані загата, три жолоби, стрілки руху води й велика риба посередині. У кутку стояло: «Тут буде порядок».

— Айдека, — сказала Світлана Михайлівна, роздивившись креслення. — Рибник хочеш?

Флекі кивнув.

— Тото не так просто. Треба заяву, паспорт водойми, погодження, схему, право на землю й ще довідку, що вода є водою.

Флекі подивився на неї.

Потім на потік за вікном.

Потім знову на неї.

— Я знаю, — зітхнула вона. — Вода там є. Але папір не знає.

Наступного ранку Флекі приніс банку води. На банці була етикетка: «ВОДА. ВЗЯТА З ВОДИ». Світлана Михайлівна довго трималася, а тоді засміялася так, що із сусідньої кімнати визирнув староста Михайло Петрович.

— Што туй ся діє?

— Воду нам принесли, аби ми повірили, що вона мокра.

Староста понюхав банку, сьорбнув ковток і постановив:

— Айно. Вода. Пишіть акт.

Так почалася війна Флекі з місцевою бюрократією. Спершу в районі попросили документ, що посвідчує особу заявника. Флекі приніс фотографію, де сидів просто, дивився суворо й тримав у ластах табличку «ФЛЕКІ». Потім зажадали адресу проживання. Він написав: «Там, де чиста вода». Форму повернули. Флекі дописав: «Перша хижа праворуч від баби Марійки, діжка біля печі». Форму прийняли.

Найважче було з підписом. У віконечку районної установи жінка в окулярах сказала, що відбиток ласти підписом не вважається.

— А чому? — спитав Флекі.

— Бо підпис ставлять рукою.

Флекі подивився на свої ласти. Потім на її руку. Потім умочив кінчик ласти в штемпельну фарбу й залишив на заяві чіткий темний відбиток.

— Тепер це печатка, — сказав він.

Жінка в окулярах поправила окуляри й поглянула на чергу. Черга вдала, що нічого не чула.

— Печатка установи має бути кругла.

Наступного дня сільський коваль вирізав Флекі круглу печатку з фореллю посередині. По краю було написано: «ДИРЕКЦІЯ РИБНИКА. ЛОЗЯНСЬКИЙ». Печатка вийшла більша за його ласту й важила майже кілограм. Флекі носив її в полотняній торбі та ставив на кожен папір так рішуче, що чорнило проступало на звороті.

За два тижні в нього було сімнадцять заяв, одинадцять копій, чотири схеми, три акти, одна фотографія, баночка води й довідка про те, що печатка з фореллю не є окремим суб’єктом господарювання. Не було тільки дозволу.

Тоді Флекі сів у коридорі районної установи й залишився там. О дев’ятій він сидів біля дверей. Об одинадцятій теж сидів. О першій з’їв одну рибину. О третій — другу. О п’ятій працівники почали розходитися, але Флекі не рушив. Наступного ранку він знову сидів на тому самому місці, сухий, серйозний і з новою торбою риби.

— Ви довго ще будете чекати? — не витримав начальник відділу.

— Доки папір зрозуміє, що вода мокра.

Папір зрозумів це під вечір.

* * *

Дозвіл Флекі приніс до села в зубах, загорнутий у клейонку. Він нікому нічого не сказав, лише пішов до старого рибника й почав витягати з мулу гілля. До обіду витяг таз. Після обіду — колесо від фіри. Надвечір знайшов іржавий черпак, одну чіжму й дерев’яну табличку з написом «КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО», яку вода давно навчила плавати.

Першим прийшов дідо Василь. Він поставив на березі фінджу кави, подивився, як Флекі сам тягне мокру колоду, й спитав:

— Ти, бачі, сам тото бируєш зробити?

— Бирую.

— Айно. Виджу. Але будеш до зими бирувати.

Дідо Василь пішов і за годину повернувся з Петром, трактором і ланцюгом. За ними прийшла баба Марійка з баношем. Потім Іван приніс дошки. Школярі витягали з очерету пляшки, жінки чистили берег, а коваль узявся лагодити затвор на загаті. Староста Михайло Петрович з’явився останнім, урочисто зняв піджак, узяв лопату й за десять хвилин порвав штани. Йому дали довший фартух і поставили носити каміння.

— Пак уповідай, директоре, де копати! — гукав Петро з трактора.

Флекі стояв посеред багна, показував ластою й командував коротко:

— Тут глибше. Там камінь. Воду сюди. Банош не чіпати.

Останнє розпорядження виконували найгірше.

За дев’ять днів греблю укріпили, проклали дерев’яний жолоб і пустили чисту воду з потоку. На десятий день привезли малька райдужної форелі. Флекі особисто перевірив кожне відро. На одинадцятий біля рибника вже стояла лавиця. На дванадцятий баба Марійка продавала там пиріжки з ріпою. На тринадцятий хтось приніс мангал, хоча риба ще була завбільшки з палець.

— Най росте, — суворо сказав Флекі й став між мангалом та рибником.

Ніхто не сперечався.

Перша форель виросла до осені. Вона була прудка, блискуча й нахабна. Коли дідо Василь нахилився над водою, риба вихопила в нього з рота недокурену люльку. Після того курити біля рибника заборонили. Табличку написав сам Василь: «НЕ КУРИТИ. РИБА ДУРНА, АЛЕ ШВИДКА».

Люди почали приїздити з Міжгір’я, Хуста й навіть із Мукачева. Спочатку по форель. Потім — подивитися на білого тюленя, який сидів біля каси, зважував улов і ніколи не помилявся на користь покупця. Якщо хтось ловив надто малу рибу, Флекі забирав її, відпускав назад і повертав рибалці порожній гачок.

— Я заплатив, — обурився якось турист.

— За риболовлю. Не за дитячий садок.

Турист подумав і погодився.

Коли черга стала довшою за кладку, село викопало другий рибник. У ньому розводили коропа й білого амура. Третій з’явився наступної весни — невеликий, для дітей, човників і качки, яка сама призначила себе контролеркою. Над кожним поставили таблицю. На першій було написано: «ДЕ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ». На другій: «ДЕ РИБА РОСТЕ». На третій: «ДЕ ЛЮДИ ТІШАТЬСЯ».

Світлана Михайлівна завела для рибників окрему шафу з документами. На дверцятах висів напис: «НЕ ЧІПАТИ БЕЗ ДИРЕКТОРА». Директор спав унизу в прохолодній кімнаті у великій дубовій діжці й щоранку перевіряв, чи всі папери на місці. Він досі не довіряв документам. Риба принаймні чесно показувала, коли хотіла їсти.

Справжня слава прийшла після районної комісії. Троє посадовців приїхали перевіряти містки, воду, кухню, вивіски й ту саму печатку з фореллю. Село чекало на них, як на повінь. Петро підсипав дорогу, баба Марійка зварила бограч, школярі протерли таблиці, а Світлана Михайлівна виставила на столі чотири товсті теки.

Комісія перевіряла до обіду. Вода була чиста. Містки — міцні. Кухня блищала. Усі дозволи лежали за порядком, пронумеровані й прошиті синьою ниткою. Знайти порушення не вдалося. Тоді найсуворіший інспектор спитав, чому директор не має окремого кабінету.

Флекі показав на три рибники.

— Се мій кабінет.

У цю мить форель вистрибнула з води й ляпнула інспектора по щоці хвостом. Інспектор мовчки витер окуляри. Дідо Василь відвернувся до лісу. Петро раптом почав кашляти. Світлана Михайлівна відкрила теку, щоб ніхто не бачив її обличчя.

— Риба у вас активна, — сказав інспектор.

— Бо документи в порядку, — відповів Флекі.

Комісія підписала акт без зауважень, з’їла бограч і перед від’їздом купила дві копчені форелі.

* * *

— І типир у вас три рибники й стільки туристів? — перепитала Олеся, коли Флекі закінчив розповідь.

Позаду неї люди стояли з вудками, діти верещали від захвату, а баба Марійка сперечалася з оператором, бо той зняв її пиріжки не з того боку. На першому рибнику Петро лагодив поручень. На другому Світлана Михайлівна виписувала накладну. На третьому качка переслідувала хлопчика з пакетом корму.

— Йой, у неділю туй така фіра людей, што не пройти! — повідомила баба Марійка прямо в запасний мікрофон. — А зачиналося з одного тюленя, одного багна й паперу, котрий не знав, што вода мокра.

Олеся засміялася й повернулася до Флекі.

— То виходить, ви перемогли бюрократію?

— Ні. Вона ще десь є.

— А як ото ви придумали розводити рибу на рибниках айдека?

— Айно, вода є, риба ся множить, люди тішаться. От і вся наука.

Оператор показав, що треба закінчувати. Сонце вже сідало за гору, золотило воду й чорну директорську кепку. Олеся присіла поруч із Флекі для останнього кадру.

— Що побажаєте нашим глядачам?

— Приходьте, люди добрі. Риба є. Флекі-бачі є.

— А четвертий рибник буде?

— Буде.

Флекі витяг із кишені жилета складений учетверо аркуш. Це була нова заява. У верхньому кутку вже стояла кругла печатка з фореллю.

— І що там розводитимете? — спитала Олеся.

Флекі подивився на чотири теки у вікні контори, на чергу біля каси й на машину районної служби, яка знову підіймалася дорогою.

— Папери, — сказав він. — Вони ся множать швидше за форель. Най мають окремий рибник.