Триклятущі сімки

***Триклятущі сімки***

—Усі герої є вигадкою. Будь-які збіги є випадковими.—

Це був день, «коли сиві віники на горі зацвіли».

Цю приказку про «той день» часто любила говорити моя вчителька української мови - Неля Вікторівна. Між собою ми її називали просто «Українкою».

На дворі був, мабуть, рік 1975-й. Я тоді навчався у звичайній радянській школі із поглибленим вивченням іноземних мов. Але мені здавалось, що на табличці перед входом до нашої Альма-матер була помилка. Руки завжди тягнулись дописати десь там крейдою «з поглибленим вивченням української мови та літератури». Бо справжнє життя відбувалось саме у стінах класу-музею Тараса Шевченка.

У цьому кабінеті, де розміщувались експонати, що сповіщали про життя та творчість великого письменника, - завжди пахло нафталіном, старими костюмами та книгами, що беззвучно відлежували там свій час. А ще там пахло фіалками.

Хоча, насправді, фіалки не пахнуть, у Нелі Вікторівни - вони пахли. При чому, вона робила все, аби ми відчували запах фіалок цілий рік. На початку навчального року, я пригадую, вона приносила спеціальні пахнючки, які розкладала коло горщиків із цими прекрасними дрібними квіточками. Вони видавали концентрований запах деревини та трави.

Коли ж ті ароматні пластинки уже не пахли, вона починала бризкати на фіалки парфумами із набору «Рідна Україна». Червона оксамитова коробочка цього елітарного набору стояла у неї в шафі прямо за спиною. В набір входили три види ароматів парфумів: «Зорі», «Море» і «Сонечко», кожен із яких мав різний по різкості фіалковий аромат. Набір був страшенно дорогим, і його «дістати» було просто неможливо. Виготовлявся він на заводі «Червоні вітрила» і видавався ексклюзивно під розпис дипломатам для подарунків послам чи іноземним високопосадовцям в якості вдячності за вислугу перед «отєчеством». Мабуть, це був подарунок її чоловіка, що служив десь у міністерстві закордонних справ і був членом комуністичної партії, але Неля Вікторівна, усім своїм їством намагалась доводити, що вона успішний педагог, і що поважають її без прив’язки до чину її чоловіка. Проте, запах фіалок у класі настирно говорив протилежне.

Різні аромати слугували для нас індикатором настрою «українки». Наприклад, у ті дні, коли у Нелі Вікторівни був хороший настрій, в кабінеті пахло «Сонечком». Найчастіше це було тоді, коли в нас була нова тема. Тоді наша «українка» заводила свою пісню про життя чергового письменника, робила ідейно-художній аналіз його творів. Вона захопливо пояснювала нам «що хотів сказати автор» цими чотирма рядочками віршованого твору, або напам’ять цитувала цілими сторінками якісь оповідання. Тоді її, справді, всі просто обожнювали, слухали із відкритим ротом та ковтали сльози, від того, як пристрасно вона читала класиків.

Якщо ж на тижні у Нелі Вікторівни було багато суперечок з учнями щодо необхідності бездоганного знання правил орфографії; або коли, наприклад, з'ясовувалося, що ніхто не прочитав задану на літо «Сонячну машину» Винниченка, - тоді у класі починало пахнути «Зорями». Запах цього фіалкового витвору радянської парфумерної індустрії був таким різким та нестерпним, що Неля Вікторівна у такі дні нас швидше відпускала додому, жаліючись на власний головний біль. Вона одягала свій плащ кольору стриженої вовни із підкладкою з модним картатим малюнком, швидко збирала особисті речі зі столу у свою невеличку чорну сумочку, на якій була застібка у вигляді двох переплетених та віддзеркалених букв С, брала целофановий пакет із шкільними журналами та книгами і вибігала з класу на побачення з чоловіком-чинушою у якомусь столичному ресторані. На виході з школи стояла дубова вітрина, де за склом лежав примірник старовинного видання «Кобзаря», що був розкритий на сторінці з початком «Катерини»: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Неля Вікторівна часто зупинялась коло цієї вітрини і, дивлячись на власне відображення у вітринному склі - фарбувала губи бузковою помадою.

Наприкінці ж кожного навчального року у Нелі Вікторівни був настрій - «пора на море», і тоді в класі пахло «морськими» фіалками.

Неля Вікторівна була дуже інтеліґентною, виваженою жінкою та водночас любителькою «слівця» та смачної української лайки, яку собі дозволяла використовувати до своїх учнів, адже все, що вилітало із її вуст було цитатами із опублікованих класиків, ну, або вона прагнула, щоб ми так вважали.

— Мишко, тягни-но свої бебехи на першу парту? - кричала вона мені кожного разу, коли бачила, що я сховався від її чорних, як вугілля, очей десь на останньому ряду.

—Сере, співає ще й тріски збирає! - чули ми, коли хтось намагався писати твір, підглядаючи у книгу.

— Холєра ясна! Годі! А то шкварчиш безперестану, як вишкварка! - коли хтось, навпаки, намагався тихенько щось спитати у сусіда, коли у класі була повна тиша.

Мені здавалось, що я ніколи не знатиму української мови, а тим паче - орудного відмінку числівників. Мені довелось здавати його разів зо п’ять і щоразу одержувати чергову двійку.

— Мишко, коли ті «сиві віники на горі зацвітуть»? Коли вивчиш відмінювання?

Навіть запах «сонечка» мене не рятував, коли моя пам’ять мене підводила, а ще більше, невпевненість, що це взагалі можливо знати.

— Ви всі не знаєте української мови! Затямте собі на носі! Навіть я її не знаю, а Ви хочете отримати «п’ять». Дідька лисого Вам! - кричала Неля Вікторівна, мотиляючи зошитом, рясно покресленим червоною ручкою, як доказом своїх слів.

Такими були наші дні, а ночі - складались із заучування орудного відмінку до числівника 777. Спочатку я ті сімки довго малював на листку у клітинку. Тоді ще через пару тижнів - вони мені почали снитися. Оце насниться ж таке! На одній із велетенських сімок заввишки з дев’ятиповерховий будинок сиділа велетенська усміхнена Неля Вікторівна. Звісивши ноги у туфлях-човниках з лаковими носками, та розбризкуючи навсебіч своє улюблене «Сонечко», вона покривала мене випещеним синонімічним словоспадом:

— Ну що Мишко, уже взяв Бога за бороду? Зірвав банк? Чи уже у Петра вівці пасеш?

Тоді сімки розчинились, а «українка» залишилась сидіти на маленькій хмарці, яка почала віддалятися від мене, і вчителька стала такою маленькою і такою нікчемною, як крапочка, а тоді і геть зникла…

Прокинувшись зранку, мене охопив страх, і, водночас, захотілось, нарешті, покінчити з цим.

— Семистами сімдесятьма сімома або сімомастами сімдесятьма сьома, - випалив я у відповідь на чергове, принизливе прохання Нелі Вікторівни провідміняти ті триклятущі сімки.

Як у тому сні, на її обличчі раптом засяяла посмішка, тільки тепер вона випромінювала добро, в кутиках її очей з’явились гусячі лапки. Вона заговорила ніжним голосом, нечуваним мною досі:

— Що то на горі стало? - із неприхованою радістю запитала вона мене.

— Сиві віники зацвіли, Нелю Вікторівно… - відповів я.

В той день, у моєму щоденнику замість п’ятірки з української мови стояла велика сімка.

Тепер, коли Мишко, ваш покірний слуга, - уже поважний пан, у деяких книжкових кав’ярнях на високих полицях, куди уже рідко дострибують дівчатка-продавчині, ви можете знайти бестселлер Михайла Чубая на обкладинці із семистами сімдесятьма сімома фіалками під назвою «Триклятущі сімки».

Катерина Пилипчук ©️30/09/2022