Carpe Diem

***Carpe diem*** [1]

——філософська новела про сенс життя——

«Ні, я жива, я буду вічно жити,

Я в серці маю те, що не вмирає»

Леся Українка

«Використовуй мить, що є зараз»

Горацій

Кажуть, що існує якийсь вселенський «закон перевертання монади». Це коли в житті відбуваються радикальні зміни, коли все, що вчора було важливим, сьогодні стає абсолютно беззмістовним та порожнім. Коли ти вчора щось значив, а сьогодні ти ніхто. Такі події часто супроводжуються осмисленням помилок, усвідомленням невірно обраних партнерів, зовсім неочікуваними проявами людей у оточенні. Іноді це відбувається через твою хворобу або втрату близьких. Але моя монада перевернулась через війну.

Я відкрила очі і побачила на шафі старий бабусин патефон, тоді ще трошки далі на полиці стояли старі ікони, на стінах висіли сімейні фото часів другої світової війни. З вулиці було чути голоси - це мій чоловік уже допомагав моїй бабусі рубати дрова чи, скоріш, говорити про дрова і важливість їх заготівлі в умовах війни, а вона тим часом викручувала випрані речі у стару миску. Той звук, коли вода падає стрімким потоком різної сили, і краплі, вдаряючись об стінки алюмінієвої миски, видають звуки різної висоти, - його не сплутаєш ні з чим. Я подумала, що, мабуть, вона вже встигла сходити за студеною водою з криниці і замочила усе те, що ми привезли із собою з Києва у тривожних валізах. «Щоб воно не засмерділось, доню, - учила бабуся мене колись,- треба у студеній воді білизну потримати на світанку, тоді добре викрутити, і вивісити на подвір’ї, аби вона на свіжому повітрі набрала запахів свіжоскошеної стерні, покрилась інеєм та тоді пахла».

Поруч зі мною у манюсінькій кімнатці, яка вважалась великою хазяйською спальнею, бо розміщувалась уздовж стіни із грубою, на вузькому ліжку ще й досі спали мої двоє синів, одягнені у джинси та світшоти. Старший обіймав молодшого так, наче рідніше у нього немає нікого. На тому ліжку, мабуть, у звичайні часи і одна людина не змогла б спокійно виспатися, а вони спали, аж гай шумить. Я також за ці перші шість днів війни звикла спати з чоловіком вдвох на такому вузькому ліжку з залізними пружинами. Але нам було навіть м‘яко, бо бабуся з любов’ю настелила на ті пружини «лейбиків». То так у них в селі називали верхній одяг. Лейбиком могла бути куртка, або кожух, навіть пальто чи піджак. І того верхнього одягу у хаті в бабусі було стільки, що при бажанні можна було одягнути все село. Тому це добро стелили на пружинне ліжко замість матраців. Стіна, яка звечора була гарячою від розпаленої печі, уже стала холодною, тому сон вигнав морозець, який почав кусати за кінчики пальців. Хоч я також практично “зрослася” зі своїм спортивним костюмом і спала одягнена, довелось піднятися, накрити дітей дідовим старовинним кожухом із чорної цигейки, щоб їх мороз ще трошки не чіпав, а самій, накинувши бабусиного лейбика, вийти із кімнати.

У бабусі в коморі стояв власноруч сконструйований рукомийник. На стіні поруч з мийкою висів традиційний відривний календар. Бабуся справно відривала листки календаря щоранку, коли вставала по воду. Я вмилась, взяла рушник і почала читати напис на календарі: “1 березня. Цього дня вивішували щось червоне, аби «розвеселити бабу Марту”. Мене аж пройняло. Весна прийшла!, а я й не помітила! Тут, у селі, ми звикли тільки рахувати дні війни і перестали розуміти, який день тижня чи який місяць надворі. Щодня, прокидаючись, вмикали маленький старий пузатий телевізор із довжелезною антеною, повертаючи яку у різні боки, можна було регулювати на екрані кількість «мурах». Телевізор працював у режимі «нон стоп», аж до вечірнього звернення Президента, де він якраз і нагадував, який день ми уже там, в селі, знаходимось, і які перспективи у нас в цій жахливій війні. ”Пам’ятай про смерть” - звучало у моїй голові кожну ніч, коли я намагалась заснути, розуміючи, що ця ніч може стати останньою.

Вийшовши на ґанок, я вдихнула чисте сільське весняне повітря, від якого уже відвикла у своїх численних подорожах по світу. Ще у лютому я була у Дубаї, де ми з партнерами відкривали новий офіс, а у грудні я зустрічалась із принцем Монако у Парижі. До цього у вересні - підписувала контракти на Лазуровому Узбережжі, а в липні - відпочивала з дітьми на середземноморських курортах. Але все це не мало вже жодного значення. Воно наче поринуло у якусь глибину моєї підсвідомості, звідки мені зовсім не хотілось діставати ці спогади. Реальність була діаметрально протилежною тому світові, у якому я жила ще декілька днів тому. Але чомусь було зовсім не страшно. Навпаки, ці стіни старої хати здавались якимись магічними, нереальними. Мені хотілось вірити, що будуючи хату сто років тому, мій прадід закладав у стіни якісь молитви, бо він був священиком, і наче знав, що вона простоїть так довго, і що берегтиме нас усіх - його ще тоді ненароджених нащадків - від російської навали. Прадід був регентом хору, священиком та пасічником, а ще - підпільним провідником ОУН УПА. В проміжках між війнами він збудував хату. У Другу Світову Війну в ній жили провідники руху за Українську незалежність. Хату хотіли конфіскувати, але моя прабабуся підрядилась у колгосп працювати, аби виплатити її вартість. Так хата вціліла і залишилась у нашої родини. Ці стіни бачили все.

На подвір’ї в руках у бабусі я побачила щось червоне. Вона викручувала з нього воду у миску. Мій чоловік поруч стояв із сокирою та рубав дрова. Я підійшла до бабусі і обійняла її за плечі. Вона всміхнулась: “Доню, весна прийшла, а ми мало її не проґавили. Сьогодні будемо веселити бабу Марту”. Я побачила, що бабуся вивішувала на мотузку добре викручену мою дорожезну брендову червону сукню, яку я поспіхом поклала до своєї тривожної валізки разом із туфлями на шпильці та клатчем, наївно думаючи, що цей набір мені «може знадобитися».

Цієї миті мені здалось, що я мало не проґавила, як моє життя круто пішло у інший бік. Мені важко описати ті відчуття, які я переживала у момент, коли зрозуміла цю невідворотність. Наче частина мене кудись просто зникла. Я усвідомлювала, що, мабуть, та, якою я була до початку цієї війни, - уже померла. Тільки оболонка та ж сама, а всередині народжувалась якась інша людина. Я взялась носити дрова до хліва, думаючи про те, як вони можуть нам знадобитися для опалення хати та для приготування їжі на всю родину. Я думала, що треба жити, навіть якщо здається, що життя уже закінчилось. Бо насправді, все лише починається.

Мій велетенський піщаний годинник життя перевернувся з ніг на голову, бо тільки так пісок може продовжувати падати згори донизу, тільки так може йти час далі. З думкою про смерть життя стає надзвичайно реальним. З усвідомленням нетлінності душі смерть стає лише частиною твого життя.

[1]«Carpe Diem” - переклад з латини «лови момент», «лови життя»