Жінки, яких ми кохали

Вона просто була моєю сусідкою. Щоранку, крім вихідних, ми зустрічались на сходах, завжди випадково, бо виходили з дому приблизно в один і той самий час. Іноді вона закривала двері скоріше, часом я вже сідав в тролейбус, а вони лишень виходила з під'їзду. Я знав, що її звати Жанна, пам'ятав це ім'я з далекого - далекого дитинства, з пісочниці у внутрішньому дворику нашого будинку. Ще раз, чи двічі я чув її ім'я в садіку, декілька раз бачив її в коридорі. Наші батьки віддали нас до різних шкіл, та й між собою вони не пересікались. Вона просто сусідка вище поверхом.

В школі я грав на гітарі, не дивлячись на те, що мій батько вважав, що з гітаристів виростають педерасти і наркомани, хоча сам то любив Кіт Річардса. Грав я на гітарі до тих пір, поки після музичної школи в зимовий період не получив піздюлєй прямо під будинком. На другий день я пішов до шкільного тренера і записався на кікбоксинг. Батько не сильно цьому зрадів, але сказав, що це краще.

- Краще бути спорцмєном алкоголіком, ніж снідовим гітаристом! Харош, будеш ходив, звісно! Треба гроші на форму? То після уроків йдеми на базар! Дивись, не затримуйся!

Мій батько не був таким строгим, як це часто здавалось моїм друзям, просто в нього така манера говорити, в наказовому тоні. В перехідному віці, коли я знову взявся за гітару, мене це дуже дратувало, але нічого, я вже якось звик. А за гітару я взявся, бо передивився фільм "Каділлак Рекордс" і мене знову вставив блюз. Це було краще, ніж Моцарт на гітарі, сраний сором!

Жанна грала на піаніно. Потім ще додався вокал. Сусіди її хвалили, а до мене чомусь приходили гримати в двері, особливо після того, коли я купив педаль дісторшну. Тому я Жанну не любив всім серцем через цю дрібну несправедливість! Мій батько лиш більше дратувався і запитував, чому ж це я на сусідах не випробовую ті вертухани, які в мене виходять на тренуваннях.

- Бо це не ринг.

- Та яка різниця! Ти або перестань лабати, або вліпи комусь в морду!

Одного разу до мене прийшов сусід жалітись, а він був на два класи молодший, то я йому і вліпив. Закінчилось це тим, що на мене в міліцію заяву написали. Після цього випадку батько вже ніяких порад не давав, але заборонив грати вдома, та якраз я з хлопцями створив кавергурт і ми скидались на репетиційку, що біля церкви Анни. Там хоч голова не боліла і мужик був нормальний, якщо черги не було, дозволяв грати довше за ту ж ціну, що і за годину оренди.

Після школи я здав ці нові ЗНО і поїхав в інше місто, Жанна ж, на скільки я чув від бабок на лавці - поїхала вчитись в Жешув. Напевно, це в Польщі.

Закінчив бакалавр, повернувся додому, просидів пів року вдома, мама з Італії подзвонила і сказала, щоб я або їхав на заробітки в Польщу, чи до неї, вона щось придумає, або йшов на роботу у Львові. Їхати я нікуди не хотів, тому знайшов таку - сяку канторку і пішов здобувати не так зарплату, як стаж. Нічого мене не цікавило, на гітарі я не грав, та й батько потім признався, що відніс її в ломбард.

- Ти дурак чи шо?! Та тобі лиш чверть суми впіхнули за неї!!!

- Ай, шо ти пристав! Вона і так шість років пилюкою пропадала!

- Вісім!

- Шо вісім?

- Вісім років мене не було вдома.

- Тим більше! Вісім років, знаєш який шар пилюки був! А так хоч на пиво хватило.

Ну, як ви зрозуміли, батько вже пустився берегів, мами вдома не було, за ним ніхто не слідкував, то він пригубився до пляшки. А я таки повернувся в старий зал і допомагав своєму вчителеві тренувати малих телепнів. Здається він таки виховав одного чемпіона, але я вже не вникав, там стільки було шпани, що я тренував лиш молодші класи.

І все було б гаразд, поки пізнього вечора я не побачив дівчину, що вийшла з таксі. Водій дістав з багажу дві здоровезні валізи, відмовився піднімати їй до квартири, попри те, що вона сказала, що заплатить. Я побачив, що дівчина заходить таки в мій під'їзд і вирішив допомогти. Таким кралям гріх не допомагати. І лиш минаючи свої двері і тягнучи валізи ще вище поверхом, клянучи на світі всі львівські старі будівлі без ліфту я зрозумів, щ оце вона - Жанна.

- О, дуже тобі дякую! Ти тут живеш?

- Та нема за що. Так, я тут, поверхом нижче, праворуч.

- О, то ти той гітарист?

- Ні, я вже не граю.

- Але той самий, - вона чомусь засміялась.

- Та наче так.

- Зайдеш на чай?

- Та я думаю тобі треба розпакуватись, відпочити.

- Ой, та я щось не встигла втомитись, прилетіла літаком, це так круто! То зайдеш? Просто якось не зручно, ти допоміг з валізами.

- Та таке, дрібниці. Мені пора йти, звертайся, якщо що.

"Мені пора йти!" - думав я, - "Який ти бісів ідіот! Там чай, там поговорити і там ще щось! Така ляля! Дурак!"

З того часу я ми лиш перетинались на сходах, вона також повернулась додому, хоча я не розумів чому. Львів? Що тут у Львові? Гадаю в Польщі кращі перспективи.

В суботу зранку я почув те, що не чув вже більше восьми років - звуки піано... Жанна знову сиділа і грала щось схоже на Баха. Під вечір вже щось з репертуару Ліста. Цікаво, як тепер відреагують бабульки на лавці, але тут я згадав, що з цієї компанії вже більше половини немає...

Вона просто була моєю сусідкою. Ми зустрічались майже щодня, крім вихідних і завжди на сходах. Вона сідала в маршрутки біля дому, я ж в тролейбус через дорогу. Час від часу в суботу всі слухали, як вона тримає форму і грає то голосно, то тихо. Іноді вона щось співала, напевно в душі. Дуже рідко ми ходили в кіно, ще рідше на якісь локальні тусовки, де мої старі дружбани з рокерів перекваліфікувались в техно діджеїв. Я ж бо не грав, далі тренував малих в своїй школі, ходив на роботу, в неділю закидував шмот в автомат, розвішував і гадав, що час робити якісь серйозні речі.

Та вона просто була моєю сусідкою і звали її Жанна.