Тяжкі будні

Я його навіть і не знав достеменно. Звісно, спілкувалися по-сусідському, кілька разів сьорбали пиво в гаражі. Мешкав він двома поверхами вище, мав дружину і сина, сяку-таку роботу, пошарпану «шістку» тисяча дев’ятсот сивого року. Єдине, що її відрізняло від мільйонів таких самих шісток – наліпка «Hard Rock Cafe» на задньому склі. Звичайний сірий чолов’яга. Хіба що затятий меломан – рокенрольник ще той, олдскульний. Як не Queen, то Black Sabbath чи Europe лунали з прочинених вікон що автівки, що квартири. Чомусь лише західних виконавців любив.

Дзвінок дружини застав зненацька.

– Іванич помер.

Я навіть не одразу збагнув, що то вона про меломана нашого каже.

– Треба хоч на похорон сходити, сусіди, як-не-як.

– А що трапилось? Ніби ж не хворів він.

– Подейкують, серце спинилося.

– Коли ж ховають?

– Сьогодні, об одинадцятій.

– Добре, буду.

Отак живеш-живеш, аж раптом раз – і немає тебе. Майже на рівному місці. А тут ще й на ювілей колеги увечері. Насичений день, нічого не скажеш.

Ет, шкода. Гарний чолов’яга був. Сумно тепер стане. І тихо.

***

Суміщати день народження з похороном – справа ще та, настрій шкутильгає на обидві ноги. Ніби й радісно, а думки постійно вертають до труни, до оркестру. Іванича навіть ховали не зі священником – із музикою. Можу закластися на що завгодно – покійний сам того бажав. Ще прикрість та з голови не йде – ніби й нічого особливого, ну з ким не буває, кидали землю на труну, послизнувся, ледь до ями не впав – а засіла в пам’яті, і хоч ти що.

– Чого похмурий такий? – увірвався в думки голос колеги. – Ану, давай чарочку за мене.

– А давай, – всміхнувся я і влив у горлянку чарку коньяку, зажував лимончиком. – На перекур вийду, – додав, кивнувши на двері.

Пиятика закінчувалась у караоке. Вже не пригадую, чи то дівчата сюди потягли, чи комусь із хлопців закортіло поспівати. Планктон – він хоч і офісний, а розважитись не дурний.

Іти на вихід – саме повз сцену. Проходжу й відчуваю якийсь дивний запах, сторонній. Чи то лікарнею, чи медикаментами якими – не зрозуміти. На сцені хтось, як і зазвичай, співає. Що співає – не дослуховуюсь. Аж раптом просто мені у вухо гарячковий спів:

In the burning heart just about to burst

There’s a quest for answers an unquenchable thirst

In the darkest night rising like a spire

In the burning heart. {1}

Сіпнувся від несподіванки. Дивлюся – на сцені постать у білому, каптур насунутий так, що навіть очей не видно. І голос віддалено знайомий, а кому належить, не згадаю. Кліпнув, трусонув головою. Бач, примариться ж. На сцені білявка крутить сідницями. Апетитні такі, кругленькі... Здається, з бухгалтерії дівчинка, чи з відділу збуту, точно не пам’ятаю. Щось із Сердюччиного репертуару затягує.

Тьху! Вдома дружина, а я чужі сідниці очима полірую. Але ж гарні, чорт забирай! Усе, додому час, все одно що день, що вечір шкереберть.

Дідька їм лисого більше, а не п’янок, відсьогодні – у глуху зав’язку! Допоки дістався додому – гадав, збожеволію. Йти нещасних пів кварталу, а з-за кожного дерева постать примарна ввижається. Десь на межі слуху щось шепоче. Що – знову ж, не добереш. І тхне чимось. Трясця!

***

Усі жінки – відьми! Або життя – суцільний збіг обставин. От ніби відчуває доля, чого тобі найбільше не хочеться, й обов’язково змусить те робити. За тиждень фатум і всміхнувся. Мало дружині звичайної програми – парк-кіно-суші. Ні, караоке подавай! А йти не хочеться – хоч стріляй. Гаразд, я ж чоловік, урешті-решт. Ну привиділось один раз, що ж я – до скону караоке сахатимуся?

Прийшли. Посиділи трохи, Інга келих білого напівсолодкого взяла. Для хоробрості, чи що? Я кави випив, за кермом, як-не-як.

– Пішли заспіваємо, – муркоче кохана.

– Ні, давай сама. З моїм голосом лише у вбиральні волати «зайнято»! Та й то, як звільню – відлупцюють. Не за затримку – за вокальні особливості.

– Завжди я сама все, – набурмосилась одразу, проте пішла. І чого її ото на сцену потягло? Ніколи ж раніше. Ні, в душі співала звичайно, хто ж там не співає? Але щоб у барі… Ну-ну, послухаємо.

Дивлюся, постать поряд із нею виникла – уся в чорному, ніби з темряви зіткана. І каптур. І імла з-під каптура – прямісінько мені у вічі зазирає. Я закляк, свідомість ніби розділилася. Дружина щось співає, бачу, але не чую майже, так – на рівні фону. А мара – дуже розбірливо і зрозуміло:

Калинка, калинка, калинка моя!

В саду ягода малинка, малинка моя!

Що за чортівня? Ледь дочекався, допоки кохана доспівала. Повернулася розпашіла, рум’яна, задоволена. Лишень запах від неї... Паленим чимось і аптечкою, чи що?

– Ну як? – очі виблискують.

– Чудово. Слухай, мені щось кепсько трохи. Ходімо додому.

Не дуже їй це до вподоби припало, втім, погодилася.

***

Вночі спрацювала сигналізація. Вискочив на балкон, дивлюся – хтось біля машини тупцяє. Крикнув. Незнайомцеві хоч би що. Ох же ж, начувайся. Швидко натягнув штани, мимохідь ухопив перше-ліпше, що під руку трапилось. Виявилося – швабра. Вибіг, роззирнувся. Нікого. Обійшов машину, обдивився, по колесах постукав. Дивина. Примарилося? Зібрався був іти, коли вловив запах свіжовиритої землі. Рвучко обернувся.

Удар. Загилило добряче, в очах потемніло, швабра відлетіла геть. Хоч не в машину влучила. Ніби чимось крижаним приклали у щелепу. До зірок на небі додалися зірки в очах. Постать схилилася наді мною, з-під каптура визирнуло обличчя. Трясця, Іванич! Тіло скувало, перехопило подих. А він повільно хилився до мене. Тікати! Проте члени не слухалися, ніби розбиті паралічем. У штанях раптом стало вогко і тепло.

Іванич ухопив задерев’янілу кінцівку, потягнув до себе. Трясця! Рівні білі зуби уп’ялися в зап’ясток. Біль був пекельним. Крижаний вогонь заструменів рукою, розлився тілом. Біль вибухнув і, перш ніж розірвав свідомість на шмаття, перш ніж убив і зачав мене наново, я почув:

Outside the dawn is breaking

But inside in the dark I’m aching to be free... {2}

Прокинувся від власного крику. Холодний піт струменів чолом. Поглянув на зап’ясток – жодних ушкоджень. Проте чомусь боліла рука.

***

Інга втекла десь із подружками, тож вечір видався вільним. І можна було цілком присвятити його собі коханому. Чим я і зайнявся.

Сидів на балконі – курив, сьорбав пиво, дивився на смарті футбол. Із цим клятим карантином спорт укляк, тож доводилося переглядати старі матчі. Був у цьому й певний шарм – тоді «Динамо» ще могло вигравати.

– Ет, гарний був матч, – долинуло ззаду.

Я скочив на ноги, облився пивом.

Іванич сидів на поруччі, легковажно звісивши ноги. Задумливо шкрябав щоку.

Я перехрестився.

– Ш-ш-чезни!

– Ага, зараз, – відмахнувся мрець. Помовчав, чекаючи моєї реакції. Не дочекався, продовжив: – Ти сідай. Побалакаємо.

– Я… Т-т-ти… – я сам не зрозумів, що хотів сказати.

– Та заспокойся. Шкоди не завдам, не бійся.

– Як ти з-зайш-шов? Я ж т-теб-бе не зап-п-рош-шував, – від хвилювання я почав затинатись. Гарячково згадував, що знаю про всіляких упирів.

– Казочки, – пирхнув Іванич, – маячня то все. Якщо тебе еретрофіл схарчити захоче – проковтне і без запрошень.

– Ти ж мертвий! – випалив я, врешті припинивши затинатись, – я тебе зараз… чимось як огрію! Забирайся!

– Не зовсім і мертвий. Тіло – так, не витримало. А от у духа є двадцять днів, щоб силу передати. – На мить Іванич замовк, аж раптом: – Гол!!! – загорлав щосили.

Я аж присів од несподіванки. На дисплеї Шева вчергове розписався у воротах «Барси».

– Іваничу, я, звісно, пам’ятаю, що бухнути ти був удатний. Але щоб допитися до чортиків і сили якоїсь – не гадав навіть. Та й про себе теж такого не думав, якщо чесно.

– Дурень ти, Стасику, хоч на розумного скидаєшся. В силу не віриш, а в забобони всілякі – залюбки.

Гість щось замурмотів, клацнув пальцями – і над ними спалахнув вогонь. Іванич покрутив вогнисту кульку, перекинув з долоні на долоню. На мить мені здалося, що над келихом із пивом майнув дим, проте не певен, що не привиділось. Вогонь у його руках згас.

– Сумнівний доказ.

– Тьху ти, докази йому покажи. Не хочеш – то й не вір. Твоє право. Але силу я тобі вже почав передавати, тож приймай.

– А як не схочу?

– А ти подумай, зваж плюси і мінуси. Хоч як крути, а вміти чаклувати – все краще, ніж не вміти.

– Логічно. Але ж у вас завжди якісь війни, розбірки, всяке таке.

– Ти в якому столітті живеш? – пхекнув Іванич.

Я мовчав. Він продовжив:

– Маячня. Воюють за що? Переважно за вплив, ресурси і владу. Ну сам подумай – нащо війни, коли в померлого все одно є двадцять днів на передачу знань. Інколи чаклун не встигає, і його сила полишає світ. Тобто, ресурс ти не вигадаєш. Вплив? А нащо він, коли ти й сам можеш багато що. Влада? А що, прості люди за неї не гризуться? Ото ж бо й воно. До того ж, війна йде і без чаклунів, якщо ти не забув.

– Не забув, – пробурмотів я знічено.

– То що, учню? На навчання зовсім мало часу лишилося.

– Трясця, – лайнувся я.

– Що таке?

– Вай-фай відвалився.

– Зомбі, – Іванич скривився.

– Це тут до чого?

– А ти вниз поглянь.

Я слухняно визирнув із балкона. Внизу сунула вулицею зграйка підлітків – усі, як один, втупили погляди в телефони.

– І що?

– Ще їх щезниками почали звати. Де вони, там Інтернет зникає. Чомусь. Скіл у них такий виробився в процесі еволюції. Мабуть. Я точно не певен.

І справді, як тільки діти зникли за рогом, Інтернет відновився.

– А був би магом, тобі б на це байдуже було. Пальцями б клацнув – і дивишся собі далі.

На мить я замислився. А чому б і ні, врешті-решт?

– Умовив.

– Тоді опівночі чекаю на даху.

***

– Учню, час тренуватись, – Іванич заклав руки за голову й відкинувся на холодному даху.

Я знизав плечима. Мовляв, час – то ходімо.

– Покатаємось, – учитель хитро примружив око.

– Гайда. Тільки в мене ключі вдома.

– Тьху ти! Хто ж на машині ганяє? Байк – наше все.

– Та де ж ми його візьмемо?

– Хех, ти даєш, Стасику! Третій день навчаєшся, а питання як були дурні, так і лишилися. Вчися, доки я ж... – він затнувся, – вчися, коротше.

Іванич хвацько скочив на ноги, підійшов до самісінького краєчку даху. Зробив якісь паси й затягнув:

– Feel the power of the wheels let’s drink to riding steel

Livin hard and ridin fast {3}

Я підійшов і собі, зиркнув униз, на глибину дев’яти поверхів. Барвистий туман, що клубочився довкола рук учителя, поки він наспівував закляття, осів на асфальті. Форма його пливла, змінювалась, переливалася, доки не застигла справжнім байком.

– Твою ж у чорта-біса! – присвиснув я. – Ілюзія?

– Справжнісінький. Сила кристалізації. Ідеї.

– І що, так будь-яку ідею можна кристалізувати?

– Загалом – так. Питання лише в тому, як довго ти зможеш її підтримувати в такому стані. Ходімо вже, що ж я даремно сили витрачаю?

Спустилися з даху. Байк направду завівся. Іванич скочив за кермо, я ледве встиг застрибнути позад нього. Сталевий кінь ревнув і рвонув галопом.

– Let the game begin hear the starting gun {4}.

– Що?

– Нічого!

Ми вилетіли з подвір’я і помчали геть од спального району. До гаражного масиву й далі, де розкинулися городи містян.

Лишаючи позаду куряву, байк вискочив на ґрунтовку. Ми мчали до горба, що височів просто посеред городів. Подейкували, то курган, що в народі звався Козацьким пагорбом. Проте, за словами Іванича, то було місце сили, вузол ниток, чи струн, як називав їх учитель. Він часто вибирався до пагорба, напувався музикою і гармонією Всесвіту. От, урешті, й вибрались разом.

– Трясця! – крізь ревище двигуна розчув я лайку вчителя.

– Що там? – загорлав у відповідь.

– Зайнято. Шабаш, – Іванич заглушив байк.

– Відьми?

– Ні, перевертниці. Дослухайся.

На пагорбі вгадувались вогники. Я напружив слух і направду розчув:

«Зорі прозорі вгорі,

Вам спиться, чи не спиться?»

– Зазирнемо на вогник? – посміхнувся вчитель.

– Та ну. Бачив я тих молодих вовчиць, – я вернув посмішку.

– Між іншим, моя теж перевертниця. Тільки після смерті дізнався. Мабуть, також там. Тож, коли раптом якась порада знадобиться з її справи – звертайся. Гадаю, не відмовить.

– До речі, про дружин. А скажи-но, вчителю, бо все забуваюся спитати: а чого ти тоді, в караоке, коли моя виспівувала, раптом позаду неї «Калінку» виводив? Зовсім же не твій репертуар.

– В якому караоке? Ти про що?

– Та за тиждень після твоєї... гм...

– Не розводь марципани, так і кажи – смерті. Я ж усе розумію.

– Ну от, ми ходили в караоке, моя – на сцену. А потім ти позаду неї вигулькнув.

– Не було мене там. Що співали? – Іванич ураз споважнів.

На місяць набігла хмара, кинула тінь на обличчя вчителя. З темряви виблискували тільки зелені очі.

– «Калінка моя». Здається.

– Трясця!

– Що?

– Хорошого нічого. Це її адепти бавовників навернути намагались. І продовжують далі. То ж закляття призову було. Просте, але сильне, зараза. Злі в них чари, первісні, дрімучі. Весь світ еволюціонує, разом з ним змінюємось і ми, і магія наша. А бавовники – ні. Лишень руйнувати і здатні. А коли щось і беруться творити – все одно іскандер неробочий виходить. Як застрягли десь у царському кріпацтві, так і жодного поруху вперед. У них навіть ієрархія сувора зберігається, чого в решти магів немає давно.

Іванич перевів подих, злостиво сплюнув. Продовжив:

– За старшого на місці – барін. Десь графи існують, проте їх – не бачив. За батюшку-царя мовчу взагалі. Це тобі, брате, не техно-біо-нано-ІТ-інші варіанти чаклунів. Навіть не еретрофіли чи негоморти. Коли то було, кажеш?

– Десять днів уже. Чи, точніше, одинадцятий пішов.

– І чому ти мовчав, йолопе?! Я витрачаю час і силу, а ти про найважливіше мовчиш. Завтра на пагорб приїдемо, тепер лише тут навчатимешся. Тобі так легше буде. І ти поспостерігай за своєю, треба ж зрозуміти, наскільки їй барін мізки про... гм... пробавовнив.

– А шанс урятувати є хоч?

– Він завжди є. Допоки ти боротися ладен.

Байк знову загарчав і здійняв куряву з-під коліс.

***

Сьогодні пагорб виявився порожнім, тож нам ніхто не заважав.

– Що дружина?

– Ти знаєш, якась справді дивна. Я раніше не звертав уваги, але тепер бачу – так. Сьогодні он замість борщу щі наварила. Гидота та ще, звісно, – я аж сплюнув спересердя. Додав: – І наспівувала «Во полє бєрьоза стояла».

– Діло – труба. Все навіть гірше, ніж я думав.

– І що робити?

– Для початку – тренуватися.

– Та то ясно.

– Коли ясно – починай. Начаклуй мені, гм... цеглину.

– Добре.

Я заплющив очі. Уявив цеглину. Форму, колір, шорстку поверхню. Уявив, як проводжу пальцями по ребру. Змахнув руками, відбиваючи у повітрі розмір. Не допомогло. Напружився. Дуже хотілося, щоби просто зараз ця клята цеглина з’явилась на пагорбі. Гепнулася б Іваничу на ногу, в чорта-біса! Уявив кельму і будівельника. Точні рухи, рівні рядочки, якими цегла вкладається.

– Не можу, – набурмосився врешті.

– Бачу. А є спосіб простіший. Дивися.

Іванич змахнув рукою, тихо заспівав:

– All in all it was just a brick in the wall {5}.

На витягнутій долоні проявилася цеглина. Вона потріскалась і викришилася, з одного боку сірів цемент.

– Простіше, правда ж?

– Чому саме музика? – відповів я питанням.

– Можна старими методами. Стихійними, наприклад. Однак то довго. Та й ти достеменно не знаєш виробничого циклу, щоб його уявити й відтворити в голові. А можна музикою. Чим музика не стихія? Меломагія.

– Саме роком?

– Не обов’язково. Просто я дуже люблю рок, – учитель усміхнувся.

– І все?

– Ні. Ще в ньому шалена енергетика прихована. От віриш, не уявляю, щоб я чаклував під гм... під «Аква Віту», наприклад.

Я пирснув. Теж важко уявляв таке.

– А ще тексти пісень легше запам’ятовуються. От мені, скажімо, простіше заспівати smoke on the water, fire in the sky {6} , щоб викликати полум’я, аніж пригадувати хімічний процес горіння. Зрозумів?

– Так.

– Спробуй знову. Щось на свій розсуд.

Я замислився. Які тексти пісень пригадувалися? Заплющив очі. Щось дзенькнуло об землю. Іванич розреготався:

– Я теж його слухав раніше.

Розплющив очі. В пальцях учителя виблискував огірок. Алюмінієвий... І земля під ногами вкрилася брезентом.

– Молодець, – ляснув мене по плечу Іванич. – Тільки обережніше з цим. Ану, як наступного разу на «Титаніку» опинимось.

– Та ну тебе. Краще скажи, як же мені дружину рятувати.

– Як-як? Баріна вбий, і все. Решта бавовників розбіжаться – в них із самоорганізацією туго. Чекатимуть, допоки нового згори пришлють. І взагалі, базікати годі – чаклуй давай. Менше тижня лишилося.

***

– Інга сьогодні сама не своя весь день. Ходила, немов сновида. Алєгрову наспівувала. Посварилися разів із п’ять, ревнувати з якогось переляку почала.

Ми з учителем сиділи на даху нашого будинку. Сірів світанок, і за якісь пів години ми мали розійтися. Назавжди.

Останні три дні навчання закінчувались тут. І коли двірники ще протирали очі за кухлем кави чи, може, чогось міцнішого, ми розходилися. Щоб на вечір знову зустрітися.

– Розв’язка близько, – зітхнув Іванич.

Сьогодні він був сумним, зовсім не схожим на себе. Напевно, і я б так виглядав у останні хвилини свого існування.

– Я боюся, вчителю. Не впоратись, не врятувати Інгу.

– Все вийде, ти гарний учень. Кращий за мене, коли вчився я. Шкода, що не встиг допомогти з дружиною. Був би хоч один гідний вчинок. А так... Усе життя сіре. Ніби ж і не зовсім пень іще трухлявий був, а жінка не підпускала майже. Жили ото, як брат із сестрою, хіба що ті гризуться рідше. Напевно. Робота ніяка – токар, на майже мертвому і нікому не потрібному заводі-довгобуді, який ніколи й не добудують. Сина ото не зміг правильно виростити – лобуряка вимахав, а розуму не нажив. За інститут тільки й плати. Був би розумним, їй-бо йому б силу передав. А так... Довелося тобі.

Я мовчки слухав. Такого Іванича побачив уперше. І нормальний же чоловік виявився. Так, життя не дуже склалося. Так, могутній чаклун, проте нічого собі не чарував. А міг же! Та бодай сину мізки вправити. А не став втручатися. Чи зможу я так? Не знаю.

Попід будинком загальмувало таксі. З автівки вивалилося четверо молодиків. Чергова новітня нечисть – клабери – розповзається по домівках. Парубки смикалися, ніби досі перебували в нічному клубі. Машина від’їхала, проте розходитися ніхто не поспішав.

– Бувай, Стасику, – голос Іванича відвернув мене од клаберів.

Його постать підсвітилася м’яким сяйвом. Здалося, ніби він у сліпучому білому вбранні. І каптур на голові, як тоді, вперше.

– Бувайте, учителю, – прошепотів я.

– Щасти тобі, – Іванич розвів руки й тихо затягнув:

– We’re leaving ground

Will things ever be the same again?

It’s the final countdown... {7}

Зник раптово. Ось тільки-но був – і одразу не стало. Сподіваюсь, йому там – де саме, не знаю, – буде добре.

Я поглянув униз і сторопів. Клабери скупчилися під моїм балконом, розмахували руками і щось гомоніли. Що саме – не чутно.

Левітувати я вже навчився, тож не вагаючись гайнув униз. Опустився позаду молоді.

– Бариня ти моя, судариня ти моя, – почув я.

Он воно що, ніякі це не клабери. Кодло бавовників.

Зиркнув на свій балкон. Трясця! А Інга вже там. У всій красі, себто – в чому мама народила. Очі заплющені, руки перед собою витягнуті, через поруччя перелізти збирається. Ні, так не піде.

– Не заважаю?

Один із бавовників рвучко обернувся.

– Ех, дубінушка, ухнєм!

І насправді, я ніби палицею межи очі отримав. Розтягнувся на асфальті, й певно, на мить знепритомнів, бо супротивник виявився ближче, ніж очікував. Я скочив на ноги, гарячково намагаючись пригадати бодай якусь бойову пісню. Чи щось про зброю, бажано вогнепальну. Втім, і меч зараз виявився б зовсім не зайвим. Як на те, на гадку нічого не спадало. Ще двійко бавовників долучилися до першого, лише четвертий продовжував наспівувати щось і на мене уваги не звертав.

Трійця наступала півколом. Щось м’яке, проте шорстке, схоже на повсть, ударило у щоку. Проступила кров. Гупнуло в груди. Не знаю, що саме зробили бавовники, але, здається, ребра в мене поламані.

Глянув на балкон. Інга вже перекинула одну ногу за поруччя, осідлавши його, немов хвацька вершниця. Трясця! Не встигаю, ще мить – і скочить униз. Як же не вистачає Іванича! Втім, його вже немає, і покладатись варто лише на себе. Зброя! Мені потрібна зброя!

Страшенно закортіло закурити. Кинути все, піднести вогник до цигарки і міцно затягнутися.

Вогник! Я ледь не ляснув себе по лобі. Бавовники мають чудово горіти!

– All I hear is «Burn!» {8}

Вони спалахнули. Всі разом, навіть той, що не брав участі в бійці. Барін, напевне. Він затнувся, замовк, повалився долілиць. Вороги качалися по землі, намагаючись збити полум’я. Намарно. Над тілами здіймався масний дим.

Дружина на балконі завмерла. Повільно розплющила очі й закричала.

«Хоч би не впала!» – майнула думка.

Інга впала. Всередину. Я щодуху помчав додому. Забув, що міг просто здійнятись і полетіти.

Не пам’ятаю, як увірвався до квартири, як вибіг на балкон.

Дружина лежала непритомна. Оглянув, чи не забилася. Ніби все в порядку, принаймні на перший погляд.

Урешті перевів подих. Обійшлося? Не знаю. На сьогодні – так. Я підняв Інгу й відніс на ліжко.

Важкенька ж видалася ніч, нічого не скажеш. Ледве стало сил роздягнутись і примоститися поруч із дружиною.

***

Продер очі від крику. Дружинин голос сягав верхньої межі сопрано. Чомусь згадалася казка про Джельсоміно. Я мимоволі поглянув на вікна. Ні, все гаразд, скло було ціле й навіть не думало тріскатись.

– Що за ревнощі, кохана?

– Де ти вештаєшся ночами?! – лементувала Інга.

– Сплю поруч із тобою!

– Спить він! Не бреши! Я вчора на ніч вимила підошви твоїх черевиків, а зранку вони у пилюці та бруді! Коханку завів?!

Ага, коханку. Хто з нас топлес дефілював на балконі вночі? Ет, які ж тяжкі будні меломага – ти ніч не спиш, рятуєш її, а замість вдячності – «коханку завів». Тьху!

– Кохана, а в нас щі ще лишилися?

– Які щі? Зроду-віку того лайна не варила. Тільки борщ. А тебе коханочка, значить, щами частує? Смачно?!

В чорта-біса, здається, подіяло! То й що, що знову ревнощі – якось переживу. Хай уже коханка буде, аби тільки більше не щі.

Примітки:

1. Survivor – Burning heart (в довільному перекладі: палаюче серце готове вибухнути, невгамовна жага пошуку відповідей здіймається, як паросток у темну ніч, у палаючому серці).

2. Queen – The show must go on (в довільному перекладі: займається світанок, але у темряві я прагну бути вільним).

3. Manowar – Return of the warlord (в довільному перекладі: відчуй силу коліс, давай вип’ємо за сталь, живи жорстко і їзди швидко).

4. Manowar – Number one (в довільному перекладі: і нехай почнеться гра, чую стартовий постріл).

5. Pink Floyd – Another brick in the wall (в довільному перекладі: загалом, це була лише цеглина в стіні).

6. Deep Purple – Smoke on the water (в довільному перекладі: дим по воді, вогонь у небі).

7. Europe – The final countdown (у довільному перекладі: ми залишаємо Землю. Чи залишиться все колишнім? Це останній відлік).

8. Deep Purple – Burn! (в довільному перекладі: І все, що я чую – палай!).