Пиріг із вишнями

Моя дружина — велика майстриня щодо всіляких пирогів, пиріжків, тортів та тістечок. Коли вона священнодіє на кухні, намагаюся там не з'являтися, щоб ненароком не завадити. Однак, коли з нашої старенької духової шафи починають линути запашні аромати, від яких слинки течуть і серце аж завмирає в солодкій млості передчуття, я вже тут як тут. Самі посудіть: хтось же має зняти першу пробу з тієї смакоти, що пашить жаром.

Особливо мені подобається пісочний пиріг "Вишні на снігу" — ото вже смакота так смакота... пальчики злижеш! Якщо хочете, можу з вами по великому секрету поділитися рецептом. Мені вдалося кілька разів підглянути, коли дружина готувала, поки вона мене з кухні не виставила… Тільки, цур, більше нікому!

Беремо три курячих яєчка (бажано від свійської курки) і відокремлюємо білки від жовтків. Білки в мисочці поки відставляємо вбік, а самі беремося до тіста. Для цього знадобиться сто п'ятдесят грамів м'якого вершкового масла, сто п'ятдесят грамів сметанки, пів чайної ложки соди, трошки ванілі — десь на кінчику ножа, пів склянки цукру і, звісно ж, дві склянки добре просіяного борошна.

Спершу жовтки добре збиваємо з цукром, а потім уже змішуємо з переліченими вище інгредієнтами і ту масу, що вийшла, виливаємо на деко, попередньо змащене олією і посипане панірувальними сухариками (щоб не прилипло). Коли тісто рівномірно розподілиться по всьому деку, викладаємо на нього приблизно літрову банку консервованих у власному соку вишень без кісточок, залишивши найкрасивіші вишеньки для фінальної прикраси пирога. Зверніть увагу: вишні мають бути у власному соку, тобто без цукру! Розрівнявши їх рівним шаром, ставимо деко в духовку, попередньо розігріту до двохсот градусів, і випікаємо тісто приблизно тридцять п'ять — сорок хвилин. Щоб не помилитися, перевіряємо тісто на готовність: акуратно проштрикуємо його сірником. Якщо він залишається сухим, то це означає, що тісто вже готове.

Так… приблизно хвилин за десять до закінчення випікання тіста необхідно взяти мисочку з тими трьома білками, які ми відклали вбік на самому початку, і ретельно збивати вінчиком доти, доки під час перевертання миски крем тримається всередині і не випадає. Тепер продовжуємо збивати, поступово додаючи пів склянки цукру, доти, доки крем стане білим і пухнастим.

Виймаємо деко з духовки і ставимо на стіл, а духовку перемикаємо на сто градусів. Після цього збитий вінчиком крем викладаємо на спечений пиріг, довгим ножем дуже акуратно розрівнюємо по всій поверхні і знову ставимо пиріг у духовку. Але не більше ніж на пів хвилини!

Після цього остаточно виймаємо пиріг, даємо йому охолонути на дечку приблизно пів години, і вже тоді розрізаємо на шматочки, щоразу змочуючи ніж водою, щоб крем різався рівно. Ось тепер ми і прикрашаємо шматочки пирога тими найкрасивішими вишеньками, які відклали на початку.

Якщо приготуєте пиріг точно за рецептом, не пошкодуєте. Мені він найбільше подобається. І, як виявилося, не мені одному… але не буду забігати наперед, а розповім усе по черзі.

Одного разу я забув у машині залишок яблучного пирога, який дружина дала мені з собою на роботу. Згадав про це лише тоді, коли повернувся додому і сів перед телевізором в очікуванні свого улюбленого серіалу про прибульців. Ох, який же це був смачний і пухкий пиріг... але знову йти до гаража не хотілося, тому довелося хоч і з жалем, а все ж таки залишити його поїдання на ранок. До того ж не хотілося засмучувати дружину — ну, що б вона собі подумала, дізнавшись, що чоловік не подужав її фантастичну випічку?!

Втішивши себе сирними млинцями з абрикосовим варенням, я занурився в чергову серію протистояння землян-патріотів підступним інопланетним загарбникам. Як завжди, серія закінчилася нічим, але з багатозначним натяком на те, що, мовляв, уже в наступній серії обов'язково станеться таке!..

Вимкнувши телевізор, я вирушив до спальні, де моя благовірна з усмішкою на губах додивлялася, напевно, вже другий або третій сон. Тихенько шмигнувши під ковдру, притулився до неї і, зігрівшись, незабаром заснув.

Зовсім не пам'ятаю, що снилося, але розбудив мене дражливий аромат пирога "Вишні на снігу".

Я шумно потягнув носом, насолоджуючись запахом, і одразу з кухні пролунав голос дружини:

— Любий, ти вже прокинувся? Тут твій улюблений пиріг поспів. Візьмеш із собою, соню?

— Ха! Ти ще питаєш?!

Зіскочивши з ліжка, я глянув на годинник і обімлів — до початку роботи залишалося всього нічого. Нашвидкуруч умившись і одягнувшись, зазирнув на кухню, чмокнув дружину, прихопив теплий пакет із пирогом, вибіг на вулицю і прожогом заскочив в автомобіль.

Варто сказати, що я люблю свій старенький "Ford Escort", який придбав на авторинку ще десять років тому. На подив знайомих автолюбителів, бігає він цілком жваво, хоча, чесно зізнатися, практично ніколи ним не займаюся. Десь за п'ятнадцять хвилин я вже підкотив до парковки перед входом до видавництва, в якому працював коректором уже багато років. До початку роботи залишалося п'ять хвилин. Поставивши автомобіль на сигналізацію, я поспіхом промчав коридором, супроводжуваний осудливим поглядом вусатого вахтера.

Влаштувавшись на робочому місці, я з головою занурився у вичитування роману, який мав іти до друку наприкінці місяця. Роман був так собі, але працювалося легко, оскільки сам текст був ретельно вичищений автором. Орфографічні та пунктуаційні помилки були майже відсутні. А от зі стилістикою, на мій погляд, виникали деякі проблеми. Втім, думки з приводу предмета і завдань стилістики вельми різноманітні й спірні…

Непомітно промайнув час, і настала обідня перерва.Ось тут я і згадав, що знову поспіхом забув пиріг у машині. Виходило, що тепер у мене два пироги: вчорашній яблучний і сьогоднішній — з вишнями. Робити нічого, потрібно було йти на стоянку…

Пирога в машині не виявилося. Тобто ні вчорашнього, ні сьогоднішнього.

— Ну й справи... — вирвалося в мене.

Розгублено скуйовдивши волосся, я нахилився і заглянув під сидіння, на якому, як мені здавалося, мали лежати пакети з пирогами. Пакет був присутній, але тільки один – він був акуратно складений вчетверо і притиснутий краєм гумового килимка. Я витягнув його, розгорнув і зазирнув всередину, немов ще сподіваючись виявити хоча б залишки пирога. Але там, звичайно ж, нічого не було.

На думку не спадало жодного хоч трохи правдоподібного пояснення. Куди могли подітися пироги? Ну, припустимо, до салону автомобіля міг залізти якийсь гризун, припустімо – білка, і не одна... можливо, вони з'їли обидва пироги. Але хто і навіщо склав порожній пакет, та ще й так ретельно сховав його? Не білки ж, справді.

Повернувшись за свій стіл, я так і не зміг до кінця робочого дня зосередитися на коректурі. Усі мої думки блукали навколо таємничого зникнення пирогів. Особливу прикрість викликало зникнення мого найулюбленішого – з вишнями.

Додому приїхав дещо неуважним, з чого дружина зробила висновок, що у мене якісь проблеми на роботі, але я не хочу їй про це казати. Довелося розповісти історію таємничого зникнення. Але вона лише посміялася, вирішивши, що я загубив пиріг десь дорогою і не помітив. Насамкінець дружина втішила мене тим, що завтра почастує пирогом із грибами.

Наступного ранку, коли я в благодушному настрої їхав на роботу, позаду мене пролунав скрипучий голос:

– А вчора було трохи смачніше...

Від несподіванки я мимоволі крутнув кермо. З вереском загальмувавши, автомобіль зупинився на узбіччі як укопаний. Зустрічний далекобійник, проїжджаючи повз, виразно покрутив пальцем біля скроні. Не звернувши на нього уваги, я стрімко обернувся і здивовано втупився на заднє сидіння.

Там сидів чоловічок у робочому комбінезоні зростом із трирічну дитину і злякано витріщався на мене. У його кучерявій бороді засіли крихти грибного пирога.

– Ти... ви хто? – розгублено запитав я.

Незнайомець облизнувся, метушливо обтер долонею борідку, спробував щось сказати, але поспіхом закрив сам собі рот руками і заперечливо мотнув головою.

З подивом дивлячись на чоловічка, я губився в здогадах. Хто він такий? Звідки взявся в машині? До того ж він був зовсім маленький для дорослого чоловіка – будь-який карлик виглядав би поруч із ним велетнем.

– То ми будемо щось казати чи в мовчанку пограємо? – вдалося вичавити мені із себе.

Незнайомець часто заморгав, потім приречено змахнув рукою і голосно зітхнув:

- Ех, чого вже там... як то кажуть – спалився...

– У якому сенсі? – мимоволі перепитав я.

– Ох, милий чоловіче, не повинен був ти мене побачити. Однак же така смакота була — от я й не втримався... Ехе-хе, воістину: язик мій — ворог мій...

Чоловічок скрушно схилив голову і, як здалося, схлипнув. Мені чомусь стало його шкода. І я ляпнув перше, що спало мені на думку:

- А чому вас не повинно бути видно? Ви що, шпигун?

- Який такий шпигун?! — скинувся мій незвичайний співрозмовник. — Я найсправжнісінький автомобільний. Ось!

Тут, зізнатися, я і зовсім очманів. Побачивши мою розгубленість, незнайомець поблажливо посміхнувся і, довірливо нахилившись уперед, повідомив:

- Ну, ти ж наче людина освічена, чув, мабуть, про домовиків там усяких... лісовиків?

Я здивовано витріщив очі:

- Невже це ви лісовик?!

- Та ні! — вигукнув чоловічок. — Я-то якраз автомобільний. Ми, автомобільні, найближча рідня домовиків. Тільки ми не так давно з'явилися, ну, коли ви — люди — автомобілі почали майструвати.

Я ошелешено потер лоба, намагаючись збагнути, чи здоровий. Якби головою вдарився або з похмілля (але ж не п'ю), то ще можна було б припустити, що все це мені лише ввижається.

Чоловічок уважно дивився на мене. У його зеленкуватих очах з'явилися лукаві іскорки, а на губах заграла усмішка.

- Е, та ти, милий чоловіче, дивлюся, не віриш мені?

- Чому ж?

- То що ж я, не бачу? Он як у тебе в оченятах-то невіра грає... Не сумнівайся, автомобільний я.

"А чому б і ні? — раптово спало на думку. — Принаймні, це багато що пояснює..."

Автомобіль мій старенький, але жодного разу за десять років, що він у мене, не було жодних поломок. На диво навіть колеса не доводилося міняти. Хіба що раз на рік власними силами проводив техобслуговування.

Та й то... який із мене автомеханік?!

- Послухайте, так це ви стежите за тим, щоб мій автомобіль справно працював?

- Ну… ясна ж річ...

- От спасибі — чудова робота!

- Ну, тільки свічки треба було б нові придбати, а то я зі старими вже зовсім виснажився… та й гуму на колесах теж…

Чоловічок зніяковіло почервонів. Моя похвала була йому явно приємна.

- А як вас звати? Ім'я є якесь? — поцікавився я.

- А то як же?! Дем’яном мене кличуть.

- Хм, дивно...

- Чого ж тут дивного?

Я з сумнівом подивився на автомобільного і пояснив:

- Автомобіль у мене американський, а ім'я у вас найсправжнісіньке українське. Вас мали б звати Джоном або, припустімо, Смітом...

- Ще чого, — наїжачився Дем’ян. — Ніби я американець якийсь?!

- Але ж ви приїхали сюди разом з автомобілем з Америки.

- Нізвідки я не приїжджав, — сердито зсунув брови чоловічок. — Місцеві ми, тутешні... Хіба ж ти не знаєш, що автомобільні не в кожному автомобілі з'являються, а тільки в тому, який їм сподобається? Особливо якщо особистий інтерес є...

- Цікаво було б дізнатися, який же особистий інтерес у вас?

Дем’ян здивовано глипнув на мене і навіть руками розвів:

- Чого вже тут незрозумілого? Господиня твоя такі пироги пече — язик проковтнути можна! Я-то й чекаю, коли ти, милий чоловіче, забудеш іноді шматочки пирогів, або крихти підбираю. А нещодавно ось не втримався — все під’їв, а ти помітив пропажу. Мені б вгамуватися, та не втримався сьогодні — з грибами пиріг теж добрий. Хоча вчорашній із вишнями все ж смачніший...

Автомобільний замовк. Мовчав і я, не знаючи, що й казати. Те, що сталося сьогодні, не вкладалося в голові.

За вікном у траві сюрчали коники. Пурхали білокрилі метелики, перелітаючи з квітки на квітку. Заклопотано снували бджоли. Повз іноді проїжджали автомобілі. На задньому сидінні сидів, можна сказати, сучасний казковий персонаж, а мені потрібно було на роботу. Я не знав, що робити. Але поступово в голові почав визрівати план.

— Послухайте, Дем’яне, якщо я правильно розумію, вам не можна показуватися людям на очі?

— Угу... проте ось ти бачив мене...

— А ви не хвилюйтеся, я нікому не скажу.

Автомобільний радісно випростався.

— Якщо так, то можу, мабуть, у твоїй машині ще пожити?

— Та живіть скільки завгодно! А я вам буду потайки свіжі пироги приносити, які дружина пече.

— Правда?! О… ну, в такому разі я стежитиму, щоб машинка бігала як нова. Тільки ти нікому про мене не розповідай!

Дем’ян якось скоса глянув на мене, усміхнувся і відчайдушно змахнув рукою:

— А, чого вже там, можеш і розповісти — все одно ж ніхто не повірить. Знаю я вас, людей...