Безправні дива
Такої лютої зими для мого серця ще не було. Емоції заморозилися разом із відходом бабусі — моєї найближчої людини. Світ назавжди став холодним. Зима навколо — зима всередині.
19.12.2020 виникла жагуча потреба написати щось, щоб не збожеволіти. Мій стан вимагав полегшення, не розказуючи про втрату.
Виринула історія з дитинства, як я восьмирічна поверталася зі школи. Тридцятиградусний мороз хапав одразу, немов хотів перетворити на лід і забрати волю. Крізь кучугури йшлося важко, а так хотілося вже відігрітися. Відстань до дому зовсім коротка, але через цей холод вона здавалася нескінченною.
Аж раптом побачила синичку. Вона лежала на загрубілому сніжному покривалі і не рухалася.
Пташка була схожа на замерзлий камінчик. Схопила її, пришвидшилася, наскільки це було можливо. З вулиці забігла на кухню і хутчіш поклала синичку на батарею.
Гладила мокре пір’ячко, пальчиками тиснула на крихітні грудки й просила прокинутися. Чекала, вдивлялася, надіялася... Тільки б ожила.
Але дива не сталося.
Не завжди можна стати чарівницею, навіть якщо цього хочеться всім серцем. На жаль.
***
Після опублікування тексту довелося відповідати коментаторам. Об один незадоволений коментар спіткнулася – дівчина злилася, їй не сподобався сумний кінець, вона чекала на чудо.
Пояснювати, вигадувати неправдивий кінець своєї ж історії я не збиралася. Якась добра душа відповіла тій дівчині, що в мене біда. Далі не пам'ятаю, та й не маю бажання шукати той допис.
Тоді горе і дитячий спогад наче мали стосунок одне до одного. Відчуття, відчай — коли нічого не можна змінити.
Сьогодні день народження бабусі, і чомусь згадалася та історія. Переписувати життя заради чужого очікування? Ні, правда має бути там, де дійсно важливо і боляче.
20.10.2026
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!