Монетний двір

A society that puts equality before freedom will get neither [1].

Milton Friedman

І віддав лепрекон горщик із десятком монет,

і розділили їх десять друзів порівну.

Великий Канон

Зграйка голубів пролетіла над майданом і вмостилася на жердині. Місто цього навіть не помітило. Кудись поспішають перехожі, неквапом котиться бруківкою екіпаж, удалині дзеленчить монорейка, на розі юнак чекає дівчину, стискаючи букетик квітів. Усе як завжди.

Погладжую свого голуба. Треба врешті обрати. Так як є вже не буде ніколи. Та чи ж маю я право?

***

Я вихопила монету з потаємного тримача на ремені, але Тристан заледве на мить випередив мене. Монета свиснула і поцілила точно під надбрівну дугу. Злидар схлипнув, упав навзнак, стилет дзенькнув об бруківку.

Ми перезирнулися. Відточені роками рефлекси виявилися швидшими за думку. Я відправила монету в політ. Напевно, Тристан вагався, інакше б я не встигла. Кружальце увійшло під серце, на одежі виступила кров. Він зітхнув і осів на землю. Що ж я накоїла?!

– Тристане!

Підбігла. Його очі затягувались поволокою. Тристан силкувався щось сказати. Схилилася і таки розчула:

– Канон…

Затих. Пульсу не відчувалося. Провела долонею, опускаючи його повіки. Притиснулася до нього, пригладила рукою волосся, торкнулась вустами чола.

Як же так, Тристане? Монетарій. Ну чому, чому?!

Сльози потекли на його обличчя. Крізь вогку запону на очах помітила в зоряному світлі відблиск між Тристановими пальцями. Таке дивне відчуття… Ще теплі, проте вже мертві пальці, стиснуті на кружальці. Забрала монетку, порізала палець об відточений до блиску гурт.

Вдалині почулися кроки. Я дослухалась. Десь за рогом, проте вже близько, теленькали дзвоники. Патруль. Трясця, їх іще бракувало!

Спочивай з миром, коханий. Пробач дурепу. Якщо зможеш.

Натягнула каптур і шугнула в найближчий провулок.

***

Тихо постукала й увійшла до кабінету. Мінцмейстер [2] відвів погляд од книги, пригладив вуса і кивнув на стілець. Я сіла.

– Доброго вечора.

– Доброго, Ніссо, доброго. В тебе щось трапилось? Ти мов із хреста знята.

– Так... але я сама нічого не розумію. Я... – на очі навернулися сльози.

– Ну-ну, дитино, заспокойся. Хоч би що трапилося – воно вже минуло.

– Я... я вбила. Монетарія.

Погляд Мігеля враз став серйознішим. Він стягнув пенсне, протер, знову посадив на перенісся. У скельцях на мить відбилося полум’я самотньої гасової лампи на стільниці, а чи то просто його очі спалахнули.

– Розповідай. Намагайся не пропустити жодної дрібниці.

Зітхнула. Тут би й хотіла, та де там.

– Тристан.

– Твій наречений? – охнув мінцмейстер.

– Так. Ми гуляли, й він... Нас хотів пограбувати якийсь злидар. І... Він убив злодія... – я схлипнула. – Монетами. А потім я...

Мігель підвівся, підійшов, обійняв по-батьківськи. Від нього пахло книжковим пилом і плавленим золотом.

– Ніссо, дівчинко. Співчуваю. Але ти вчинила так, як учить Канон. Якби не ти, це б зробив він. Тримайся.

– За умови загальної рівності кожен монетний двір має право на власну таємницю, що виключає можливість доступу до неї представників інших монетних дворів, – я процитувала Канон і схлипнула.

– Правильно.

Руки Мігеля ніби випромінювали тепло, і від того ставало трохи легше. Здавалось, ці зморшкуваті, жовтуваті, ніби пергаментом обтягнуті руки випалювали весь біль і розпач.

– При ньому щось було?

– Я не встигла, патруль опинився поруч.

– Кепсько.

Мігель повернувся на місце, сів, склав руки на стільниці.

– Отже, його вже знайшли. Слухай-но, дівчинко, ти втомилася. Передусім від переживань. Іди відпочинь, поспи. Завтра вирішуватимемо. А мені варто усе добре обміркувати.

– Добре.

Я підвелася. На порозі згадала про Тристанову монетку, обернулася.

Мінцмейстер виглядав надто стривоженим.

«Врешті, це ж просто монета, нічого особливого, завтра покажу», – вирішила я.

– Добраніч, Мігелю.

– Бувай, Ніссо.

***

Сонце продиралося крізь густі крони дерев. Ноги втопали у пружному смарагді трави, ледь не запліталися в густих стеблах. Хороше-бо як. І повітря свіже, густе, духмяне – хоч заварюй із нього чай.

Я йшла лісом, і так легко було на душі. Відпустили чіпкі лещата міста, розтиснулися заіржавлені щипці вулиць, відступилися надгробки будівель. Хоч зараз відштовхуйся од трави й лети у височінь, яку ще не прохромили причальні щогли та не пошматували крила орнітоптерів.

Раптом попереду почулись голоси. Спинилася, дослухалась. Балакали чи то троє, чи навіть четверо. Сторожко рушила вперед, ховаючись за стовбурами. Врешті побачила їх.

Десятеро чоловіків стояли півколом біля старезного дуба. І був попід стовбуром ще хтось, здалеку й не розгледиш достеменно. Чолов’яги щось вимагали, розмова йшла голосно й заповзято.

Підкралася ближче, врешті розчула:

– Віддавай, кому кажу! Інакше під цим дубом і лишишся назавжди!

Овва! Виходить, розбійники.

Рука сама ковзнула по ременю, намацала кружальця. Відстібнула монетки з тримачів, примірилась. Уже не ховаючись, я вийшла з-за дерев і рушила просто до людей.

– Ану відпустіть!

Вони обернулись майже одночасно.

«Молоді», – зауважила мимохідь. А потім засвистіли монети.

Грабіжники навіть не зрозуміли, що трапилось, так і лягли півколом на траву. Смарагд рясно закривавився.

Я пришвидшила кроки. У траві хтось незграбно борсався, силкуючись підвестися. Врешті йому це вдалося. Невисокого зросту, майже дитина, він горбився, притискаючи до живота горщик. Розгледіла на голові ковпак, на тулубі жакет, на ногах штанці під колір трави.

– Не бійся, – спробувала заспокоїти чоловічка.

– Чи ж не тебе боятися, – грубо відказав він і підняв голову.

Рефлекси випередили думку, і монета вирушила в політ. Увійшла точно під кумедний ковпак. На обличчя Тристана бризнула кров, горщик випав і покотився у траву, зупинився біля ніг мертвого грабіжника. Я підбігла, проте тіло карлика вмить зникло, ніби випарувалось.

Зазирнула в горщик, одсахнулася. Сонце заграло на лусці ще живої риби. Верхня рибина важко хапала ротом повітря, ніби хотіла щось сказати.

З криком прокинулася, рвучко сіла на ліжку. Трясця, насниться ж таке! Утерла піт із чола, віддихалася.

За шибкою займався світанок, під вікнами щось розмірено скрипіло, певно, злидар-купчина їхав бричкою на ринок.

Трясця, двічі один і той самий сон за ніч – то занадто.

***

Зранку мінцмейстер виглядав зовсім виснаженим. Під очима запали тіні, зморшки на обличчі стали виразнішими. Певно, не спав усю ніч.

– Ніссо, ти ранкову пресу бачила?

Коли б це встигла? З першими променями піймала екіпаж і вирушила на монетний двір. Машталір [3] виявився мовчазним, відтак обговорити плітки й новини не випало.

– Ні, не встигла.

– Газети повідомляють про одного вбитого. Одного, Ніссо! Злидаря-грабіжника.

– Можливо, приховують? Або поліцаї ще не дали інформації.

– Можливо, – пальці Мігеля, постукали по стільниці, сплелися в замок. – А може, твій Тристан… його ж так звали?

Я кивнула.

– Можливо, він працював не сам. Ти ж усвідомлюєш, що він саме працював?

– Т-так, – увесь вечір я міркувала про це. Зламала мізки, багаторазово оголила й вичавила душу. А я, дурепа закохана...

– Ви довго були разом?

– Трохи більше чотирьох місяців.

– Мало, – пожував губами мінцмейстер. – Що тобі про нього взагалі відомо?

– Насправді не так уже й багато. Нетутешній, здається, француз. Ночував у мене рідко, речей не залишав. Він мало розповідав про себе. Працював у монорейковому депо, винаймав квартиру. Близьких друзів не мав. Із батьками спілкувався рідко, листи спалював. Принаймні декілька, при мені.

– Дівчинко, і це тебе не насторожило?

– Спочатку так, потім звикла, – я знизала плечима. Ну хто ж знав?

– Ще щось можеш згадати? Можливо, якісь розмови, погляди, політичні вподобання?

Я замислилася.

– Наче ні. Політичних – то й зовсім ніяких. Йому це взагалі було байдуже.

– Не-ба-га-то, – простягнув Мігель. Підвівся, пройшовся кабінетом. Ноги дражливо човгали підлогою, ніби хтось тер скло пінопластом. Бр-р-р. Мінцмейстер урешті сів на місце.

– А ти не могла помилитися? Може, він вижив?

Якби ж то.

– Ні, Мігелю, я перевірила пульс. На жаль – Тристан помер. Хіба воскрес потім, – посміхнулася гірко. На очі навернулися сльози.

– Ну-ну, припини, – мінцмейстер помовчав. Погляд його блукав по стіні позаду мене. Потім додав, ніби до самого себе: – Все це надто дивно. Звісно, може, просто збіг, а може, й ні.

– Який збіг?

Мігель зняв пенсне, потер перенісся, поклав скельця до футляра.

– Пів року тому безвісти зник мінцмейстер у Дубліні. А п’ять місяців тому – вбитий мінцмейстер Кіншаси. І от тепер у нас з’являється монетарій. Котрий зі всіх жінок міста обирає саме тебе.

Трясця, не вірю, що це простий розрахунок! Що я йому була геть байдужою. Такий теплий, ніжний і грубий водночас. Умілий, справний і спраглий під ковдрою, надійний і сильний у житті. Чи таки міг? Неймовірний актор, що так правдоподібно грав у любов...

Я мовчала, почуття шматували душу на клапті. Мінцмейстер же пильно дивився на мене. Раптом я прозріла – він же підозрює мене у змові!

– Мігелю! Я... я... я тут ні до чого, присягаюся Каноном, – видихнула ледь чутно.

– Я хочу в це вірити, дитино, направду хочу. І поки що буду. Ми мусимо розгадати цю таємницю. Й оскільки ти знала Тристана найкраще – тобі її й розплутувати. І якщо вдасться – розраховуй на нове коло посвячення.

***

Крізь запилюжені вікна бібліотеки пробивалося світло. Раз по раз я гортала Канон, проте зрозуміти, що мав на увазі Тристан, не вдавалося. Чи, може, в нього і Книга інакша? Не мого рівня посвяти? До речі, якого ж він двору, якого рівня? Витягла монетку, задумливо покрутила. Виготовлена з невідомого сплаву, вкрита золотим напиленням посередині. Зображення якісь незвичні. Принаймні, я таких не бачила раніше. На аверсі хитро мружиться згорблений лепрекон із горщиком золота. На реверсі дерево з десятком коренів та тим самим горщиком над кроною. Гасло затерлося, не розібрати. Через один корінь пролягав виїд, рівненький, мовби спеціально хтось пропил зробив. А раптом не мовби?!

Десять коренів – чи не десять то дворів? А пропил – чи не загиблий мінцмейстер Кіншаси? Якщо направду так, то Тристан причетний до цих подій. Геть забула спитати, чи в Кіншасі та Дубліні обрали нових мінцмейстерів. Хоча, чи так це важливо? Втім, знову ж таки, не складається воно докупи. Вбитий і зниклий, а виїд один. Чому ж тоді ніяк Дублін не позначений?

Голова йшла обертом, паморочилась. Раптом мене знудило, добре хоч не на книгу. Дивно. Отруїлася? Клятий злидар-овочівник продав просякнуті якоюсь агрохімією баклажани, чи що?

Трясця, хто ж ти такий, Тристане? Нащо казав про Канон? Де зникло твоє тіло?

Зрозуміло єдине – зараз я в Каноні не знайду відповідей. Можливо, згодом.

***

Від гробаря тхнуло винними вичавками, часником та кмином. І, здається, блювотиною. З пожмаканого і почорнілого обличчя на мене дивились помутнілі очі. Злидар гикав і відригував. Проте заступ тримав у руках міцно.

– Добридень, – із відразою мугикнула я.

– Віт-таю. Вам могилу?

– Ще зарано. Мені потрібна інформація.

Гробар зневажливо зиркнув на мене. Однак у погляді майнула жадібність, щойно я підкинула на долоні капшук із монетами.

– Слухаю.

– Щось дивне сталося на цвинтарі цієї ночі?

Гробар почухав п’ятірнею кудлату потилицю.

– Та як зав-вжди. Мрець, гул-ляв, прив-види вили усеньк-ку ніч.

– Не про те питаю, казочки онукам розповідатимеш. Земля свіжа була десь?

Він замислився.

– Хіб-ба от, – кивнув на купу землі біля ями. – На нижньому більш-ше нема де.

– А на високому?

– Вельможні сьог-годні не хочуть мерти, – вищирився гробар.

– Тобто, на високому ти не був?

– Не був.

– І на нижньому нікого не прикопав стиха? – я витягла монетку, перекотила між пальцями вгору-вниз, підкинула, упіймала, стиснувши між мізинцем і безіменним.

Натяк гробар зрозумів, хитнув головою.

– Нікого.

– Гляди. Коли збрехав – повернуся.

Обернулась і рушила в бік високого цвинтаря. Навздогін долинуло:

– А плат-та?

– Тримай, – жбурнула я через плече мішечок монет.

Високий цвинтар від низького відділяв паркан. Зараз стіна поросла плющем і виглядала радше декоративною прикрасою, ніж справжньою межею. Колись це справді була огорожа кладовища, проте згодом, коли місто розрослося, ховати почали й за стіною. Зараз цвинтар підступав майже впритул до міського муру.

Лабіринт статуй та надгробків тягнувся майже до самого урвища, за яким пінилось і хлюпотіло море.

Навряд чи спільник Тристана став би ховати тіло на високому. Проте, коли вже на низькому нічого – варто перевірити й тут. З одного боку, заможних значно менше, їх ховають рідше, менше злидарів приходить ушанувати пам’ять, тож шанс знайти свіжу землю менший. З другого – якщо хтось помітить на могилі пращура сліди свіжої копанини – ґвалт здійметься страшенний.

Десь попереду хруснула гілка. Я завмерла на півкроці, дослухалася. Звір? Не схоже. Тварина б чкурнула геть, було б чутно. А так – тиша. Лише шурхотить листя поодиноких дерев та долітає ледь чутне рокотання хвиль далеко внизу. Ну не мрець же з байок гробаря!

Позаду шелепнуло. Я рвучко обернулась. По найближчому надгробку котився камінець. І одночасно з тим попереду затупотіло. Хтось із голови до п’ят у чорному, в каптурі, щодуху мчав од мене. Я кинулася навздогін, намагаючись відстібнути монетки. Відчепила. Метнула одну. Втікач ніби відчув мій кидок спиною, якимось дивом ухилився, монета майнула повз плече. Трясця, ну не в голову ж цілити, мерця не допитаєш.

Постать, здається, чоловіча. Широкі плечі, м’язисті руки, вузький стан.

– Стій! – крикнула я у спину втікачеві.

Марно.

Ми мчали алеями цвинтаря. За дивною гонитвою байдуже спостерігали статуї. Ще двічі я намагалась поцілити у втікача, та обидва рази не влучила. Врешті відкинула цей задум – надто важко прицільно метати монети на бігу, та ще й коли по спині щокроку ляскає наплічник.

За черговим скрутом утікач зник, ніби крізь землю провалився. Я уважно обдивилася довкруж. Майданчик вистелений важкими плитами. Навкруги столітні кипариси впереміш із якимись чагарниками. Край майданчика склеп. Я спинилась. Колись білий камінь посірів од часу, місцями викришився, подекуди поріс мохом. Масивні двері прикрашені ритуванням – деревом із десятьма коренями; мідь потьмяніла і вкрилася зеленню. Обабіч на колонах однакова ліпнина – горщики з монетами. Колони підпирають арку, на ній напис «Він обрав рівність, проте не отримав ані її, ані свободи». Дуже схоже на цитату з Канону, тільки перекручену і збочену. З арки глипає скам’янілими буркалами гаргуйль, брат-близнюк тих, що прикрашають колони нашого двору. Гостра стріха склепу, увінчана височезним шпилем, прохромлює небо.

Тут я не була ніколи. Зрозуміло, що втікач завів мене в одну зі старих частин цвинтаря, якщо не найстарішу взагалі.

Шарпнула двері – зачинено. Та й востаннє вони відчинялись невідомо коли – на завісах вікова іржа.

То де ж подівся втікач? Що робив на цвинтарі? Хто він в біса такий? Як усе це пов’язано з Тристаном, та й чи пов’язано взагалі? Вочевидячки, так.

Я обійшла склеп. Інших дверей, на що я сподівалась спочатку, не відшукалося. Позаду склепу чагарі утворили майже непролазні хащі. На одній із гілляк відшукався шматок чорної тканини.

– Ну, хоч одним питанням менше, – промурмотіла я сама до себе й рушила до виходу.

В голові запаморочилось, і мне знудило просто під корені чеканного дерева.

***

Розмірено погойдувався вагончик монорейки. В задушливому салоні тхнуло іржею, мастилом і злежаним пилом. На додачу палітру смороду доповнювали запахи поодиноких пасажирів – дешеві парфуми, піт, м’ятна жувальна гумка, хороший тютюн.

Я тулилася лобом до прохолодного скла, сподіваючись хоч так угамувати розбурхані думки та роздратованість. Не виходило. Забагато подій, забагато загадок, забагато збігів.

Утікач із цвинтаря дуже схожий зі спини на Тристана, проте трохи вищий і ширший у плечах. У депо про нього знають ще менше за мене. Склеп цей дивний. Зазвичай двори мають власні цвинтарі. Треба обов’язково повернутися туди з Мігелем, може, знайдуться хоч якісь натяки на відповідь.

Монорейку хитнуло на повороті. Я стукнулася у скло, стиха лайнулася. Ненавиджу. І смикнуло ж мені з депо поїхати саме монорейкою. Краще б екіпаж піймала. А ще краще було б забрати мобіль із сервісу. Але ж другий тиждень не можуть двигун відрегулювати, професіонали кляті.

А ще, хоч як не хочеться, доведеться зустрітися з Карлосом. Цікаво, чи відповів він на мою записку?

Задуха ставала нестерпною, сморід навкруги теж. Треба тікати звідси, ще бракувало, щоби знудило знову. Тим паче, до дому дві зупинки – прогуляюсь. Якраз до аптеки зазирну.

***

Біля приймача пневмопошти лежало дві капсули. Нічого, почекає. Я роззулася, скинула наплічник, дістала з нього тест і подалась до вбиральні. Зараз це найголовніше для мене.

Позитивний... Трясця, Тристане, ну чому?

Повернулася, відкрила капсули. В одній рахунки за комунальні послуги. Це набік, заплачу потім. У другій – записка.

Каліграфічний почерк на білому лінійованому папері повідомляв, що Карлос згоден зустрітися о сімнадцятій у нашій улюбленій кав’ярні на набережній.

Поглянула на хронограф. Стрілки показували чверть на четверту пополудні. Цілком устигаю.

Швидко прийняла душ, змила піт, утому, роздратованість і чужі запахи. Настрій дещо покращився. Похапцем зібралася, заходилася наводити макіяж.

***

Карлос чекав у призначеному місці. Як завжди, одягнений у класичний темно-синій піджак, під ним світло-сірий картатий жилет. На голові «казанок», на шиї хустина, пов’язана дивним вузлом. У руках тримав ціпка.

Добре, хоч квітів зметикував не брати, як-не-як ділова зустріч. Що було – то було, а життя триває.

– Привіт, Ніссо, чудово виглядаєш.

– Вітаю, Карлосе. Ти теж нівроку, – я всміхнулася. – Ходімо.

Він галантно взяв мене під руку, я вдячно кивнула. Насправді, ноги вже гули. І підкошувались на додачу.

Парфуми Карлос змінив, нинішні йому пасували значно більше. Та й узагалі вигляд мав більш представницький, підвищення отримав, чи що? І ланцюжок кишенькового годинника скидається на золотий, і ціпок прикрашений начебто слоновою кісткою. Та й камінчики у запонках на перший погляд справжні, коштовні.

Гарний злидар, насправді. Іноді навіть шкодую, що розійшлися.

Тераса кав’ярні виходила просто на море. Свіжий бриз жбурляв у обличчя солонувате повітря, хвилі лизали пісок синіми язиками. Вдалині, біля доків, пихкав пароплав. Над ним, збиваючи білі клапті пари, метушився самотній орнітоптер, спускав на палубу вантажні контейнери. Трохи далі, над маяком, височів метеорологічний цепелін, гондола кидала на воду золотисті відблиски.

– Щось будеш? – голос Карлоса відірвав од споглядання моря.

– Каву. Дякую.

– А як же фісташкове морозиво? – він змовницьки підморгнув.

– Утримаюся.

Це ж треба, досі пам’ятає мої вподобання.

– Як хочеш.

Карлос підкликав офіціантку, замовив дві кави. Мені просту, собі – з корицею. І круасан на додачу. Певно, не встиг навіть повечеряти після роботи, одразу примчав на зустріч.

– Яка потрібна допомога?

– А звідки ти взяв, що я її потребую?

– Інакше б не зверталася, – відкрито всміхнувся він, демонструючи рівні білі зуби.

– Гм, твоя правда. Потрібна. Проте не допомога – інформація. Чи ти пішов із поліції?

– Ні, працюю. І чому я мушу її надати?

– Не мусиш. Проте я тебе дуже прошу.

Господи, як же незручно і бридко на душі. Не люблю просити, а колишнього – й поготів.

– Дай угадаю – вчорашнє вбивство?

Подали замовлення.

– Дякую, – мовила я офіціантці.

Карлос лише кивнув і заходився перемішувати цукор. Аромат кави з корицею лоскотав ніздрі.

– То що, вгадав?

– Так.

– І чому тебе це раптом зацікавило? Хтось знайомий? – Карлос повів бровою.

– Ні. Плітки просто дивні ходять, – я замовкла на мить, подивилася прямо у вічі. Ох ти ж! Очі волого блищали, їхній власник просто роздягав мене поглядом. Досі ж кохає!

Узяла філіжанку, зробила маленький ковток. Певно, досить, пауза витримана. Облизнула губи. Додала:

– Нібито там не одного вбили, а декількох. А газети про одне вбивство повідомляють.

Він усміхнувся, відпив сам.

– Ніссо, не вірю, що через плітки ти раптом згадала про мене, – у голосі вчулася образа.

– Ну, – я зам’ялась, – не те, щоб зовсім через плітки. Розумієш, я... я хочу спробувати себе в іншій справі. Збираю матеріали для статті про загадкові смерті.

– В журналісти зібралася? – Карлос відломив шматочок круасана, вкинув до рота.

– Можна й так сказати.

– Плітки брешуть. Один там убитий був.

– І що?

– І все, – другий шматочок круасана вирушив за першим.

– Зовсім нічого дивного? – вії мої затріпотіли, заблищали очі.

Трясця, чи не переграю, часом? Не казати ж йому правду. А тут хоч закоханий, проте не допитаєшся.

– Майже нічого.

– Себто, щось таки було?

– Кожен злочин дивний на свій лад, – філософськи зауважив Карлос.

– Це зрозуміло. Проте ми говоримо про цілком конкретне вбивство. Що, вбили чимось дивним? Глумилися з тіла? Вбивця – хтось із можновладців?

– Ні, ні й ні. Погано в тебе вгадувати виходить, Ніссо.

– То що тоді? Померлий раптом ожив?

– Фантазерка, – Карлос щиро розсміявся. – Ніхто не ожив. Але хтось намагався інсценувати смерть.

– Та невже?! – вигук вийшов зовсім не награним.

– Найпевніше – так. Поряд з убитим була кров. Яка виявилася зовсім не кров’ю, – він знову відсьорбнув кави. Про свій напій я геть забула.

– А...

– Фарба. Червона фарба.

В серці заскиміло. Он воно що, значить. У яку гру ти граєш, Тристане? Що все це має означати?

Певно, на моєму обличчі щось відобразилося. Карлос занепокоївся:

– З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, дякую. Справді дивне вбивство. Спасибі, Карлосе, – я почала збиратися. Мерщій додому, стягнути кляту сукню, розшнурувати корсет, закинути якнайдалі кляті черевички. Перевдягнутись у звичні штани, жилет, зручні кросівки, закинути за спину наплічник – і одразу до мінцмейстера.

– Давай проведу, – Карлос теж підвівся з-за столика.

– Не треба, – хитнула головою, – я якось сама. Дякую ще раз.

На виході з кав’ярні Карлос наздогнав мене, взяв під руку:

– Слухай, Ніссо, ти... ти вільна зараз?

– Н-не знаю... Зараз я вже нічого не знаю. Вибач.

І, скоряючись дивному бажанню, поцілувала Карлоса у щоку.

***

Двері з тихим скрипом прочинилися. Мігеля в кабінеті не було. Гасова люстра на стелі кидала тьмяні відблиски на стіл. На стільниці купа якихось паперів, поверх них позолочене перо. Біля каламаря глобус. Я знічев’я прокрутила його пальцем. На різних континентах відшукалося десять червоних цяток. Поводила по ним нігтем, з’єднуючи мітки. Дублін, Барселона, Січеслав, Урумчі, Мацуе, Олбері, Кіншаса, Сан-Паулу, Сан-Хосе, Монреаль. Монетні двори світу, з’єднані лініями в такому порядку, утворювали цікаве зображення – ламана фігура дещо нагадувала наконечник стріли з вістрям у Сан-Хосе. Ніколи б не подумала.

Дзенькнув приймач пневмопошти, у відсік викотилась капсула, примостилася алюмінієвим боком до ще з десятка побратимів. Певно, Мігель відсутній давненько, коли не прочитав. Або має важливіші справи, ніж листування.

Я підійшла до книжкової полиці праворуч од столу. Містилися тут переважно гросбухи, інші ділові папери, якісь різнокольорові теки. Втім, були і якісь наукові трактати, журнали, альманахи.

Увагу привернув чорний корінець фоліанта. Золотий друк потьмянів од часу або затерся безліччю рук і зараз майже не виділявся на тлі палітурки. Судячи з витиснутого дерева, це був примірник Канону. Проте, розмірами фоліант переважав читаний-перечитаний мною. Найпевніше, давній, шрифти інші, от і видається більшим. Я потягнула книгу з полиці.

За шафою щось тихо клацнуло. За мить із-за стіни долинуло гудіння. Я сахнулася, відступила. Шафа здригнулась і від’їхала вбік. За нею виднівся освітлений коридор.

Отакої! Чергова таємниця.

Обережно рушила у прохід. Світло лилося з-під стелі. Я на мить заклякла. Скляні кульки, що віддалено нагадували алхімічні реторти, лишень без носиків, були з’єднані якимись дротами. Всередині кожної кульки спіраль – чи то з червоного металу, а чи просто дуже розігріта. З цих дивних утворень і лилося світло, трохи яскравіше за звичну гасову лампу. Чудасія!

Рушила далі. Сходи сягали дедалі глибше під землю, здавалося, кінця-краю їм не буде. Врешті попереду забовванів яскраво освітлений прохід. Закортіло стишити кроки. Відкинула безглузду думку: я ж бо вдома, що зі мною трапиться?

Вийшла у величезну кімнату. В кутку гула якась металева машинерія, що розмірами нагадувала книжкову шафу, блимала різнобарвними вогниками. На стіні висіло два великі прямокутники. Один матово-темний, другий... Трясця, що це в біса таке? Другий був розділений на маленькі квадратики, на кожному якісь зображення. Живі зображення! Ніби... ніби... та навіть порівняти нема з чим! Картинки видалися знайомими. Придивилася. Точно! Так мали б виглядати панорами довкруг монетного двору, якщо дивитися на них із висоти. З висоти колон, осідланих кам’яними гаргуйлями! Якщо дивитися на світ очима гаргуйлів.

Запаморочилось у голові, я прихилилася до стіни, почала часто і глибоко дихати. Камінь приємно холодив спину, і за якісь кілька хвилин я оговталась. Поглянула ще раз на живі картинки. Точно. Величезний рудий кіт пробіг перед фасадом салону-бутіку «Лампа Алладина» з продажу різноманітних освітлювальних приладів. «Освітимо краще за будь-якого джина», – промовляв слоган. Назва більше пасувала б якійсь магічній крамничці, втім, власникові видніше. На другому квадратику тріпотить прапор на щоглі Королівського оперного театру, на даху пара голубів треться дзьобами. На третьому до причальної щогли поважно пливе цепелін.

Під прямокутниками просто біля стіни примостився великий письмовий стіл. На всю стільницю гравюра – мапа світу. Міста з монетними дворами підсвічені червоним, лише Дублін та Кіншаса тьмяні. На столі різьблена підставка, поруч книга.

Я підійшла ближче, поглянула. Сріблястий надпис «Трактат (не)рівності» на палітурці. Під назвою дерево, над кроною горщик.

Розгорнула книгу, погортала. Та це ж Канон, тільки якийсь давній примірник. Сторінки пожовкли, подекуди пошарпались кутики аркушів. Знайшла розділ, присвячений засновникам. У кінцівці малюнок монети. Пальці затремтіли, я витягла Тристанів спадок. Однаковісінькі. На аверсі хитро мружиться згорблений лепрекон із горщиком золота. На реверсі дерево з десятьма коренями та тим самим горщиком над кроною. Гасло півколом над деревом: «A society that puts freedom before equality will get a high degree of both» [4].

Напис під малюнком повідомляв: «І віддав лепрекон горщик із десятком монет, і розділили їх десять друзів порівну. Таким чином кожен із десяти отримав Предтечу. І вирішено було розійтися світом і в десяти містах заснувати монетні двори. І лишити Предтечі в них, на знак рівності між дворами».

Цього я не знала. Отже, маю Предтечу. Тільки чому мені хочеться, щоб я ніколи не отримала її?

У книзі відшукався тринадцятий розділ, якого, звісно ж, не було в зачитаному мною до дір Каноні.

«Основним рушієм еволюції є свобода індивіда. Свобода волі, вибору, дії та віросповідання. Відтак, визначення рівності для кожного індивіда нівелює для нього поняття свободи. Культивування рівності як головного ідеалу суспільства призведе до втрати значимості свободи, отже, і до обмеження еволюції на певному етапі.

Однак завжди знайдуться індивіди, для яких свобода залишиться найбільшим пріоритетом. Це створює певні загрози філософії рівності. Таких варто або навернути на шлях рівності, або завербувати, або ж знищити фізично.

Головним завданням найближчої перспективи є створення інституції нагляду та контролю. В іншому разі еволюція буде спонтанною і неконтрольованою, що матиме згубні наслідки для усіх сфер життя. Такою інституцією має стати невелике за мірками людської популяції коло осіб. Обраних. Вищих. Тих, чиїм інструментом стане поняття (не)рівності, гнучкої системи цінностей, абсолютна двозначність якої полягає у рівності для загальної більшості та необмеженої свободи для себе. Унітарна владна вертикаль із суворою ієрархією та єдиним каноном і забезпеченням комунікації виключно на найвищому рівні посвяти.

A society that puts freedom before equality will get a high degree of both!»

Мене трусило. Невже я поклала все життя на обмеження свободи інших? Невже призначення монетних дворів лише в цьому? Очевидно, що так. Технологій із цього кабінету, справжнього кабінету мінцмейстера, я не бачила ніде. І, напевно, вже не побачу. Якщо мене тут упіймають, найпевніше, знищать. Навіщо ти мене привів сюди, Тристане?

На сходах почулися кроки. Тихі, обережні. Ось тобі й маєш. Що ж робити? Сховатися нема де, та й який сенс? Однаково Мігель побачив відчинений прохід, отже, все зрозумів. І тікати нема куди.

Раптом на думку спала відчайдушна й дика ідея. Я хутко скинула наплічник, витягла прокладку (добре, що викласти не встигла), обережно прорізала Предтечею так, щоб монетка повністю сховалась і не могла поранити мене. Вклала у білизну, не на звичне місце, а якомога вище. Ну не шукатимуть же там? Гляди, якось викручусь.

Що далі? Лише вірити і сподіватись. Я тихо відійшла од столу і витріщилася на живі картинки. Прикинусь дурепою, хоча навряд чи це врятує.

Кроки чулися все ближче, час розтягнувся. Щосекунди страх дужче сковував тіло, лоскотав натягнуті нерви.

– Доброго вечора, Ніссо, – почулось позаду.

Я картинно підскочила, рвучко обернулася, сполохано кліпнула.

Мінцмейстер був сам. Трясця, знала б – прийняла б бій.

– Здрастуй, Мігелю.

– Ох, Ніссо, Ніссо, а я тебе скрізь шукаю.

Чотири миттєві порухи руками, я ледь устигла їх помітити, і тіло вибухнуло від болю. Монети влучили в плечі та ноги. Ніби лантух, я гепнулась на підлогу. Очікувала крові, та її не було. Біль зник раптово, я спробувала поворухнутися, однак тіло ніби паралізувало.

– Не намагайся, не вийде. Дівчинко, навіщо ж ти полізла куди не треба? – мінцмейстер удавано заломив руки. – Шкода тебе втрачати.

Мігель підійшов, згріб мене в оберемок, потягнув сходами нагору. І звідки в нього стільки сили?

– Я не стану тебе страчувати, ти мені майже як донька. Проте мушу бути певен, що ніхто нічого не дізнається.

Він помовчав, напевно, розмірковуючи, як досягти бажаного. Продовжив задумливо:

– Так, ти житимеш... Тобі заллють очі золотом, щоб ніколи більше не бачила непотрібного, та відріжуть язика, щоб назавжди замовкла. Може, навіть немертвий Тристан тебе забере. Не дивуйся, я вже дізнався, що ви інсценували вбивство. А наостанок ти мені розповіси, хто він, і навіщо ви це робите.

Сил і бажання відповідати не було. Решту шляху він мовчав. Нагорі кинув мене перед столом, повернувся до шафи. І лише коли вона стала на звичне місце, гукнув у коридор:

– Заберіть її. І обшукайте, раптом дівчинка озброєна.

***

Сучий ти сину, Тристане! Потворо! Нелюде! Що ти зробив із мене?! Жалюгідну подобу людини, випалену зсередини! Якби не дитя, що зараз ссе груди, їй-бо, вкоротила б собі віку!

Золоті переливи в очах. Навкруги. Назавжди! Хочу кричати, але більше не маю змоги. Фантомний біль у відтятому язику не зникає, переслідує повсякчасно.

Пальці пестять голівку немовляти, вкриту ріденьким пушком. Ще не волоссям, ні. Якого ж воно кольору? А якої барви очі? Я цього не дізнаюся ніколи. Ніколи!

Крик застрягає в горлі, перекочується на обрубку язика, вислизає на губи й зривається ледь чутним хрипом.

– Тримай, – долинає тихий шепіт.

На мить заклякаю, потім рука ковзає до ременя, проте його немає на місці. Як і монеток. Чим і як тепер боронити себе й дитину?

– Не так. Простягни руку.

«Хто ти?» – силкувалася спитати, але вуста народили лише хрип. Проте співрозмовник ніби зрозумів мене.

– Друг.

«Я не маю друзів!»

– Так. Не маєш. І водночас маєш. Простягни руку, кажу. Я не скривджу.

Врешті, що вже втрачати? Тягну правицю, пальці обмацують темряву. Ось натикаються на щось тверде. На дотик – кераміка. Пучки вивчають предмет. Щось округле, опукле, схоже на горщик. Горщик?!

«Лепрекон?»

– Бери.

Пальці пірнають у кошик. Чується веселий передзвін монет.

– Не дай себе вбити. Вони вже близько. Чуєш кроки?

Я отямилась. Глипнула навсібіч. Яке ж то щастя – бачити! Хай навіть сіру стелю в’язниці. Пальці ще відчували приємну прохолоду монет. Ні, цього жаху я точно не допущу!

В камері тхнуло щурячим послідом. Не було жодного вікна, щоби бодай приблизно зорієнтуватись у часі. До тіла потроху поверталася чутливість, руки сяк-так корилися.

Я сіла на лежанці, оглянула себе. Жодних критичних поранень не знайшла, синці не вартували уваги. Мігель нейтралізував мене звичайними монетами, не бойовими! А я ще розмірковувала щодо спротиву. Та який уже там спротив?

Трясця, як же кортить уціліти! Зараз уже не для себе. Здається, відчула в собі биття двох сердець. Маячня, звісно ж, не здатна я ще цього відчути, хіба уявити.

Заходилась розминати плечі. Треба відкинути роздуми й обміркувати план утечі. Скількох за мною пришлють? Максимум двох, більше не потрібно, обшукали мене ретельно, навіть до грудей дісталися, тьху. Добре, хоч блузу лишили, жилет та наплічник конфіскували. Нічого, не страшно. Хоча жилет і міг захистити бодай від дотичного удару.

Добре. Двох, гадаю, я ще сяк-так подужаю. А що далі? Навіть якщо з двору виберусь – мене шукатимуть. І знайдуть, ніде не дінуться. Максимум – виграю трохи часу. Хіба десь у глухі джунглі сховаюся, але що ж там робити? Що моя дитина там побачить? Ні, тікати – найгірший варіант, так усе життя і пробігаю.

За стіною начеб почулися кроки. Дослухалась. Точно. Брязкав метал. Я підвелася, присіла. Ноги вже теж слухалися. Наразі кепсько, проте параліч щосекунди відступав. Я пройшлася камерою. П’ять кроків з кута в кут. Легенько підстрибнула, знову присіла, покрутила руками. Дістати Предтечу? Тільки де я її зараз сховаю?

В замку задзеленчав ключ. От і все, час роздумів минув.

Їх направду було двоє, один із кайданками. Перестраховуються, сердешні.

– На вихід, ренегатко.

Он воно що. Я підійшла, простягнула руки. Клацнули замки. Добре, хоч ланцюжок не надто короткий. Позаду грюкнули двері. Мене підштовхнули у спину.

Ми рушили звивистими коридорами, конвоїри тупцяли на півкроку позаду, час від часу підштовхуючи.

– Не підганяйте – встигнемо, – прошипіла злісно.

– Йди давай, – хлопець штурхнув мене в плече.

Я смикнулась, повела плечем, одночасно встромила лівий мізинець під ремінь штанів. Здається, не помітили. Поворушила, намацала мереживний край білизни. Обережно просунула решту пальців, лише великий уперла в живіт. Відтягла. Тепер би ще правицею витягнути Предтечу.

У повітрі ледь уловимо запахло гарячим металом. До ливарні ведуть.

Правиця ковзнула під ремінь. Хоч би не підштовхнули зараз, бо не втримаю рівноваги. Намацала прокладку, ковзнула пальцем у проріз. Дотик до металу заспокоїв, додав упевненості. Просунула другий, ледь не зашипіла від болю – гурт глибоко врізався у пучку. Сяк-так затисла монету між двома пальцями. Потягнула. Знову стримала зойк, коли розтяла шкіру на лобку. Врешті, дістала. Пальці лівиці втомились, я кілька разів стиснула долоню в кулак, розминаючи.

Перехопила зручніше Предтечу. Поїхали.

Спіткнулася на пів кроку, перенесла вагу тіла на ліву ногу, правою сильно відштовхнулась, одночасно здіймаючи руки. Тіло описало півколо. Вищому перетяла горло, нижчому зачепила щоку. Він зойкнув, притис руки до обличчя, згорбився. Щосили приклала ліктями йому в спину, змахнула Предтечею. Він забулькав і затих. Хутко обшукала, знайшла лише ключ від кайданків, скинула холодне залізо. Ет, зараз би хоч десяток монет. Збігати, пошукати? Ні, не можна. На сполох заб’ють раніше.

Побігла коридором, у скронях пульсувало, серце калатало. Вижити!

Запах розпеченого металу ставав дедалі сильнішим. Стишила кроки, відсапалася. Сторожко рушила далі.

Двері до ливарні прочинені, з них пашить жаром. Я підкралася впритул, сховалася за одвірком. Мінцмейстер стояв посеред зали, біля столу з ременями. Над імпровізованою дибою на довгому ланцюзі звисала люстра. Обабіч Мігеля зібралися ще семеро. Трясця, як убити вісьмох однією монетою? Чи все ж утекти? Розповісти комусь усю правду. А хто повірить? Урешті, монетарії Мігеля все одно порішать усіх, кому я щось розповім. І мене, щоби помститись.

Люстра! Ледь не ляснула себе долонею по лобі. Прикинула. Так, якщо когось і не зачепить, то зчинене сум’яття дасть мені час наблизитися. Підкинула Предтечу на долоні. Важкенька монета, проте чи зможе вона перебити ланцюг? Урешті, інших варіантів не бачу. Примірилась. Метнула Предтечу.

Голосно дзенькнуло, монета викресала іскру, відлетіла до горна. Люстра хитнулась і впала. Бризнули уламки дерева, хтось закричав. Я зірвалася з місця, помчала до рятівної Предтечі. Хтось хрипко стогнав і, певно, силкувався підвестися. З-під уламків розтікалася кров.

Я добігла, підхопила монету. Назад. Посеред зчиненого гармидеру стояв навколішках мінцмейстер, спираючись на праву руку. Лівиця звисала вздовж тіла, зі рваного рукава вихльостувала кров. Я вхопила Мігеля за волосся, рвонула голову. Різонула монетою по шиї.

Перевела подих. Усе скінчилося? Почвалала до виходу.

Хтось не криючись ішов коридором. Упевнені кроки відлунювали в тиші.

– Браво, Ніссо. Ти розумничка.

Тристан вигулькнув у проході. Він усміхався і тихо плескав у долоні.

– Покидьок! – крикнула розпачливо.

Він одягнений у все чорне, так само, як на цвинтарі. Підняв руку, демонструючи затиснуту між пальців монету.

– Без жартів, Ніссо.

– Навіщо це все? Ти ледь не згубив мене і свою дитину! – на очі навернулися сльози, за мить заструменіли щоками.

– Ну, а як інакше вмотивувати жінку боротись до останнього? – вуста його розпливлися у саркастичній посмішці.

– Навіщо?!

– Ніссо, я не злий геній, а ми – не в театрі, щоб усе пояснювати. Та й навіщо тобі? Роль відіграна, справа зроблена. Поверни Предтечу і назавжди забирайся.

Я мовчала.

– Ну, що тебе не влаштовує? Відступися і йди з миром. Якщо забудеш усе, що побачила. Я не хочу зайвих смертей.

– Не забуду!

– Тим гірше. Тоді я змушений тебе прибрати.

– А як же дитина?

– Ти справді думаєш, що мене це зупинить?

– Ти наволоч! – я сплюнула під ноги.

– Можливо. Відступися, Ніссо.

Я хитнула головою.

– Хочеш влади над усіма дворами?! Бажано чужими руками?! І задля цього ладен убити навіть свою дитину?!

– Як же пафосно, аж нудить. Так, хочу.

– Ані руш! – крикнули позаду Тристана.

Він рвучко обернувся й метнув монету. Гримнув постріл і одночасно свиснула Предтеча.

Тристан здригнувся, куля влучила йому в плече, монета ж уп’ялася під потилицю. Він захрипів та осів на землю.

Біля одвірка сидів Карлос, в опущеній руці тримав самостріл, другу притискав до живота, крізь пальці крапала кров.

– Карлосе! – я підбігла, опустилась навколішки.

– Все добре, – мовив він. – Добий покидька.

Кивнула, підійшла до Тристана. Той лежав навзнак і ще дихав. Краєчок монети визирав із шиї. Витягла її, ногою перевернула тіло.

– Я не можу програти, – прохрипів він.

– Можеш, мінцмейстере, можеш. Ти ж із Дубліна, еге ж?

В його очах спалахнула ненависть. Я притисла Предтечу йому до яремної вени. Прощавай, Тристане.

***

– Звідки ти тут, Карлосе?

Він застогнав.

– Даруй, я ненароком.

Бандажувати в мене виходило не дуже.

– Нічого, переживу, – процідив він крізь зуби. – Закінчуй уже.

– Зараз.

– Після тодішньої розмови ти була... сама не своя. Увечері я написав. Відповіді не отримав, зранку помчав до тебе. Не застав удома, відтак поїхав сюди.

– Дякую. Тепер я завдячую тобі життям.

– Ну, – він усміхнувся, – прийму борг тільки у вигляді прожитого зі мною. Я...

Я притисла палець до його вуст. Потім схилилась і поцілувала довгим, пристрасним поцілунком.

– Маю до тебе одне прохання. Слухай...

***

Зграйка голубів пролетіла над майданом і вмостилась на жердині. Місто цього навіть не помітило. Кудись поспішають перехожі, неквапом котиться бруківкою екіпаж, удалині дзеленчить монорейка, на розі юнак чекає дівчину, стискаючи букетик квітів. Усе як завжди.

В який світ я хочу привести дитину? Свободи чи нерівності?

Погладжую свого голуба. Треба врешті обрати. Так, як є, вже не буде ніколи. Та чи маю я право? Хто мусить вершити долі? Хто знає, як краще світові? Злидарі, монетарії, уряди? Я?

Відповідь очевидна – ніхто.

Я підводжуся. З даху монетного двору місто видно, мов на долоні. Метушаться внизу злидарі, бідкаються своїми такими важливими справами. І не знають, сердешні, що апокаліпсис для них уже настав. Що вони вже не зрівняні нерівністю злидарі, а люди. Ну, майже. І нехай, урешті, вирішують самі. Якщо зможуть розібратися – то добре. Якщо ні... Ну, що ж удієш, у мене немає бича, щоби підганяти світ. Я навчена лише зупиняти.

Підкидаю голуба в прозоре небо.

– Лети!

Птах важко розправляє крила, чималенький мішечок, прив’язаний до лап, добряче тягне його до землі.

Вихоплюю Предтечу. Призахідне сонце виблискує на монеті, ріже промінчики об вигострений гурт.

Ще можна спинитись. Залишити технології й таємниці двору нам із малюком. Або віддати людям, попередньо запатентувавши. Мігель міг розповісти багато, та впевнена, що загадки з часом отримають розгадки, а всі питання – відповіді. Все це можливо, але не варто.

Розмахуюсь і жбурляю монету. Предтеча прорізає мішечок на лапках голуба, і на людей унизу спадає злива грошви. В польоті монети кружляють, ловлять боками сонце, розбризкують навсібіч золоті переливи. Звільнений од тягаря голуб шугає у височінь.

І коли перші монети дзеленькають об бруківку, Карлос прочиняє браму монетного двору.

______________

1. З інтерв’ю Мілтона Фрідмана «The Open Mind» 12.07.1975 р. В дослівному перекладі: «Суспільство, що підносить рівність над свободою, не отримає ні того, ні того».

2. Чиновник, що відповідав за виробництво монет на монетному дворі. Під загальною назвою мінцмейстера часто об’єднували відповідні або близькі посади: пробний майстер, начальник монетного переділу, керівничий монетним переділом і керівничий механічною частиною.

3. Візник, фурман – людина, що править кінним екіпажем.

4. З інтерв’ю Мілтона Фрідмана «The Open Mind» 12.07.1975 р. У дослівному перекладі «Суспільство, яке підносить свободу над рівністю, отримає високу міру того й того».