Комета

Від автора

Шановний читачу дякую, що зазирнув на дану сторінку та читаєш це оповідання його написав мій тато та я дуже хотілось ним поділитись. Він хоч в мене людина сучасна та все-таки є свої нюанси, які не дозволяють йому користуватись мережами повною мірою це пов'язано зі станом здоров'я, але він дуже любить літературу письменництво це в мене від нього тому я презентую оповідання його авторства мого перекладу тож прошу читайте. 

Історія

Боже, нащо я обрав для себе таку професію? Краще був би інженером чи агрономом, а став журналістом. У принципі, за фахом я пропрацював недовго, усього декілька років. Опісля мене вирішили зробити редактором. Ні, не головним, а тим, що відповідає за випуск, але все одно редактором; а ставши ним, я зрозумів, що таке божевільня. П’ять років я сиджу в цьому кріслі та за весь цей час у мене не було ні одного спокійного дня. Та що там дня – хвилини! Ось тому я й називаю редакцію «божевільним будинком».

Телефон червоніє від обурення, що ніхто не відповідає, але варто лише поговорити з абонентом та покласти слухавку, як він знову дзвонить та вимагає уваги. Стіл просто ломиться від паперів: витівок1 статей, рукописів, фотографій, макетів обкладинок для наступного номера. Витівки та рукописи необхідно прочитати, розібрати: що додати до номера, а що викинути в кошик для сміття.

Але це не найголовніше в моїй роботі. Ні, не це. Найголовніше – сказати «ні» автору, який прийшов з вулиці або не є співробітником редакції.

Наш журнал не належить до академічних, але він і не є «жовтою пресою». Ми пишемо про природу, точніше, про невідоме в природі, хоча під цю рубрику підпадає все: від снігової людини до НЛО, від монстрів, які мешкають у глибині океану, до можливостей людської психіки. До кожного репортажу ми прикріплюємо статтю професіонала в галузі, про яку йдеться в публікації. Зазвичай, це матеріал якогось професора, академіка чи просто інженера – у будь-якому випадку спеціаліста. До того ж ми намагаємося публікувати статті, де порушуються проблеми з огляду на всі «за» і «проти». Тираж нашого журналу невеликий, але він має попит і на прилавках довго не затримується.

Так-от, уявіть собі, що в редакцію вривається який-небудь громадянин та одразу ж з порогу починає кричати та розмахувати фотографіями:

______________________________________________________

Витівка1 – стос чернеток статей.

– Я тільки-но повернувся з Тибету, треба написати, що я зустрів єті! Ось подивіться, це ми з ним у печері сидимо, Вася фотографував. Що? Пляшка горілки на першому плані? Василь за допомогою неї різкість наводив. Буря була, ми в печеру сховались, а там єті сидить. Випили разом з ним за знайомство. Що, темно? Та ж у печері було темно, а у Васі фотоспалах не працював, але тут усе одно видно. Ось я сиджу, а ось – єті. Чи навпаки, емм… Але це ж сенсація! Це потрібно терміново опублікувати!

Ось такі вони, умовно кажучи, «кореспонденти», хоча й з'являються не так часто. Вони не заходять до кабінету, а прямо-таки прослизають туди. Сідають на краєчок стільця для гостей та мовчки чекають, допоки на них перестануть не звертати увагу. І тільки потім «кореспонденти» починають пояснювати свою ідею про вічний двигун чи про вирівнювач Пізанської вежі. При тому в них уже весь проєкт готовий, ба навіть більше – орієнтовна вартість проєкту! Потрібні тільки гроші, та, якщо журнал опублікує його...

Одного з них я одразу ж розкусити не зміг. На перший погляд, це був звичайний «репортер». Удаючи, що редагую статтю, я скоса оглянув гостя. Молодий, високий, атлетичного типу статури. Що він робить у нашій редакції? Зазвичай, до нас приходять пересічні: середнього зросту, такої ж собі зовнішності, ті, які хочуть хоча б чимось виокремитися серед інших, таких же посередніх.

Нарешті я відклав статтю в бік та глянув на гостя.

– Слухаю Вас.

Він трохи посидів мовчки. Напевно, хлопець довго готував свою промову, бо почав говорити здалека, зробивши комплімент нашому журналу. Довелося його трохи прискорити, бо він ще довго співав би дифірамби нашій редакції.

– Мені, звісно, приємно, що Ви такої думки про наш журнал, але перейдімо до справи. Що Вас привело до нас?

– Так-так, звісно! – швидко затараторив репортер. – Ви пишете про НЛО, а чи вірите Ви в них самі?

– А Ви? – поставив я те саме питання.

– Я не вірю. Я знаю.

Ось так просто, зі смаком. Ще один божевільний на мою голову! Цікаво, з якого інкубатора вони виходять?

– Де Ви з ними зустрілися? Вони Вас запросили до свого літального апарату чи то просто викрадачі були?

– Не треба іронії та сарказму.

– Вибачте, я Вас уважно слухаю. Спробую не перебивати.

– Я – землемір. Їжджу по селах та хуторах, так би мовити, ділю колгоспну землю на паї. Власної машини не маю, а службовою їздить шеф. Тому я користуюся громадським транспортом: електричками, автобусами, попутними машинами. Часом, коли це не дуже далеко від міста, їжджу велосипедом…

Два тижні тому це трапилось. Полями їздити – справа нелегка через спеку, пилюку, та й вимагає багато часу. Я звик брати з собою пляшку води, дволітрову. Того дня я повертався з поля. Вода закінчилася, а пити дуже хотілося. Я постукав у двері будинку, який мені трапився першим на шляху, і попросив води в хазяйки. А жінка, давши напитися, налила мені ще й пляшку молока і грошей не захотіла брати. Далі я поїхав через ліс. Вузька доріжка була звивистою, наче змія. Квапитись було нікуди, тому я не поспішаючи крутив педалі. Раптом щось сильно смикнуло велосипед. Від різкого ривка я мало не вилетів із сідла. Я зліз, озирнувся, подумавши, що наїхав на корінь дерева, який стирчав з-під землі. Виявилося, що з багажника велосипеда пропала пляшка молока, куди я її завчасно прикріпив, хоча резинка залишилася на місці. У траві її не було. 

«Може хтось поцупив?» – подумав я.

– Вибачте, – раптом обірвав оповідь хлопець, – нічого, що я так детально розповідаю? У Вас, мабуть, обмаль часу?

– Нічого, робота зачекає, – заспокоїв його я.

Я бачив, що йому хочеться виговоритися, але водночас гість боявся здатися смішним. Та мене зацікавила його розповідь, тож я вирішив приділити йому ще пів години.

– Так ось, – продовжив він, – довкола нікого не було…

Чесно кажучи, мені не шкода молока, але це було загадкою, тож я продовжив шукати пляшку. Раптом біля дерева я помітив маленького чоловіка. Дивно… Хвилину, ба навіть кілька секунд, тому його не було, а тут він сидить, та ще й цідить молоко з моєї пляшки! Спочатку мені здалося, що вона більша за нього, і він тримає її руками та ногами, як пупс, якщо Ви пам’ятаєте таку іграшку з дитинства. Тільки, на відміну від неї, чоловічок був одягнений у шубу та шапку, і це посеред літа! Він відірвався від пляшки, глянув на мене та зник. Але за хвилину знову з’явився. Тепер чоловічок не здавався мені велетнем, але й не був карликом. Так, метр із кепкою, точніше, із шапкою. 

Чоловічок підійшов до мене, протягнув пусту пляшку й сказав: 

– Вибач, господарю, що взяв без дозволу, але я вже дуже давно не пив молока, років п’ятдесят. 

Сам він виглядав на такий же вік: руки, довгі й худі, плечі якось дивно підняті, гострі, на вузькому та витягнутому обличчі виділявся довгий ніс із горбинкою, нечесана борода, беззубий рот, очі, як два чорних ґудзика. Я б не сказав, що в нього відразлива зовнішність, але й не приваблива. Просто інша.

– Чим я можу віддячити за молоко? – сказав він, повертаючи пусту пляшку. – Хочеш – золото-срібло дам, хочеш – щастя-успіх. 

– Ні, дякую. Але я, чесно кажучи, не зовсім зрозумів Вас. Ви говорите, що не пили молоко років п’ятдесят. Останнім Ви пили материнське молоко?

– Можу сказати так: коли я прийшов до цього лісу, цей дуб, – він показав на велике дерево, – був іще жолудем. А мені тоді років триста було, та ще з добрим гаком.

– Усе одно не зрозуміло. Цьому дубу не більше ста років. Виходить,  Вам 400 років?

– Із хвостиком, друже, із хвостиком.

– Але люди стільки не живуть!

– А хіба я говорив, що я людина?

– Якщо не людина, то хто?

– Ти краще скажи, чим тобі віддячити за пляшку молока?

– Мені нічого не треба. Хіба що про себе розкажіть: хто Ви, звідки і що тут робите?

– Цікаво… Раніше люди просили статусу, грошей, влади, успіху в справах торгівельних… Добре, заходь у гості. Коня свого залізного залиш тут.

– А не вкрадуть?

– Ні, – сказав він і зник у норі під деревом.

Поставивши велосипед на підніжку, я швидко проробив те ж саме. Спочатку в мене заклало вуха, як буває при зміні тиску. Я знаю це, бо проходив службу на підводному човні.

Під деревом виявилася простора й світла кімната. Звідки проходить світло до неї, визначити я не зміг. А приміщення здавалося просторим тому, що в ньому не було ніяких меблів.

– Сідай, – сказав господар та махнув рукою вбік.

І тут я побачив, як зі стіни висувається дошка. Вона була на висоті пів метра, так, що на ній було зручно сидіти. Я присів на цей імпровізований стілець.

– Знаєш, те, що я тобі розповім, – почав чоловічок, – не буде новиною. Але ти сам обрав це як подяку. Нас називають по-різному: побережник, гайник, щезник, лісовик. Ми завдаємо шкоди тільки тим, хто шкодить лісу. А, охороняючи природу, ми оберігаємо також людей від самознищення.

– Наскільки я пам’ятаю із казок, лісовик – це ще бог вовків. Ви що, вмієте перетворюватися на вовка?

– Гм, не тільки на нього. І я називаю це зміною структури тіла. Це не так уже й важко, якщо знати як. Адже тіло складається з атомів та молекул. У кожного з них є своє силове поле, змінивши яке, ти отримуєш нове тіло. Єдина складність – необхідно перетворюватись у створіння не менше початкового розміру. Наприклад, не можна перетворитись у зайця чи мишу, бо тіло створіння має вмістити мозок попереднього тіла.

Чоловічок замовк.

– А чому у Вас немає комп’ютерів, відстежувальної апаратури? Ви ж говорили, що за лісом слідкуєте. 

– Ех ви, люди! – з якимось жалем сказав мій співрозмовник. – Окрім свого заліза нічого не бачите! Та будь-яка крихта на землі, гілка чи листок з дерева можуть розповісти тобі більше, ніж комп’ютер. Просто треба вміти бачити й чути.

Раптом він заговорив швидше і розмова зійшла нанівець.

– Кхм…Засидівся ти, хлопче, пора й честь знати.

– Але я хотів багато про що Вас розпитати.

– Вибач, але за традицією старих легенд я можу тобі відповісти лише на три питання, а ти й без того поставив їх більше, і я на всі відповів. Проводжати тебе не буду, вихід знайдеш сам.

Вилізши з нори, я ще раз усе уважно обдивився, щоби запам’ятати місце, сів на велосипед і поїхав додому.

Хлопець замовк, скоріш за все закінчивши свою розповідь. Нарешті, коли пауза затягнулася, я спитав:

– Після цього Ви там були?

– Так, і не один раз. Дорога, по якій я їхав, є, галявина, де все це відбулося, теж. А от столітній дуб зник. Я би подумав, що мені це все наснилося, якби не це.

Він дістав із кишені невелику, сантиметрів 10-12 гілку та поклав її на стіл переді мною.

– Зламайте, – сказав він.

Я взяв до рук гілочку, покрутив її, розглядаючи з усіх боків. Гілка, як гілка. Суха. З легким хрустом вона зламалася в моїх руках.

– А тепер з’єднайте, – знову сказав хлопець.

Не повіривши своїм очам, я дістав із шухляди стола лупу та ще раз оглянув гілку. Зламу не було. Фокус? Але хлопець сидів біля столу, не робив жодного руху. Дивно.

– Ускладніть, – знову промовив гість.

– Тобто?

– Зламайте гілку ще раз та покладіть її частини в різних кінцях столу.

Я так і зробив. Та ось за хвилину на столі лежала вже ціла, непошкоджена гілка.

– Що це? – спитав я.

– Не знаю, – відповів хлопець. – Можливо, іграшка для підлітків, а, можливо, самовідновлювальний комп’ютер. У Вас є якісь здогадки?

– Ні, – я вирішив, що час закінчувати розмову з хлопцем. – Ви почали розмову про інопланетян. Але те, що Ви розповіли, не нагадує зустрічі з ними. Ваша історія більше схожа на зустріч із героєм дитячої казки. Ви хочете, щоби ми надрукували Вашу розповідь?

– Ні. Я сам розумію, що це нагадує нісенітницю. Хоча я вважаю, що зустрівся з представником іншої цивілізації. До того ж у вашому журналі публікуються факти про невідоме. Більше того, ви співпрацюєте з різними інститутами і самі знаєте, кому надіслати цю інформацію для вивчення.

«Що ж, – подумав я, – взагалі-то добре, що хлопець не женеться за славою та реально дивиться на речі. Усе одно його розповідь ніхто не збирався друкувати. У нас все-таки солідне видання, а не журнал про наукову фантастику».

Прощаючись із відвідувачем, я навіть провів його до дверей кабінету, чого ніколи не робив раніше. Але тільки-но зачинилися двері, я замислився, дуже сильно замислився. Думку про інопланетних створінь з розповіді хлопця я відкинув одразу. Імовірніше, це дійсно інша цивілізація, але земна.

Необхідно було ухвалювати рішення й ухвалювати дуже швидко, що я й зробив. Покликавши двох помічників, я розповів їм все, що повідав мені хлопець, і дав їм завдання: одному передав свої обов’язки на деякий час, а другому доручив знайти лісового.

Коли помічники пішли, я зачинив кабінет. Розслабившись і пропустивши через себе енергію космосу, я трансформував своє тіло в пар і покинув кабінет через вікно. У такому стані важко перетинати космічний простір. Тому на висоті 200 метрів, перетворившись на фігуру, яка нагадує дзиґу, я стрімко полетів у космос.

Спочатку на Ганімеду, нашу базу спостереження за Землею. Необхідно було спланувати операцію з переселення лісовика на одну з наших планет. Нехай у нас відновлює ліси, нам він потрібен. Тим паче, що земляни відмовилися від цієї допомоги, припинивши в них вірити. Нічого, мине 200 - 300 років, і вони самі будуть літати в космос у пошуках створіння, яке може допомогти їм відновити екологію, якщо самі не візьмуться за розум та не припинять ставитися до своєї планети заради миттєвої вигоди, руйнуючи навколишнє середовище. 

Як це колись зробили ми... Втратили свою планету, зруйнували дім, бо настільки заглибились у вивчення інших матерій, створення нових технологій, що забули про найважливіше – кисень. Ми перестали піклуватися про нашу планету Гамі, де було дуже багато дерев і рослин, за якими доглядали Хо. Ми, як окрема цивілізація, розвивалися, ставали з кожним поколінням розумнішими, пережили не одну технологічну революцію й цим зруйнували флору та фауну, яка в нас була.

«Ви самі знищили легені нашої планети – ліси», – говорили нам Хо. 

Ми не надавали цьому значення, але час показав нам усе.

Почалося з того, що новому поколінню цивілізації почало паморочитися в голові, а далі гірше – задишка й непритомність. Вихід було знайдено. Ми почали створювати шоломи, до яких під’єднували невеликий балон з очищеним киснем.

Зрозумівши, що шкоду заподіяли ми, знайшлося декілька рішень. Перше – вирушити до інших планет, асимілюватися й жити там, але не всі хотіли залишати старий дім. Друге – відправити кілька науково-дослідних команд на інші планети. Ми давно знали, що є планета Земля, яка має дуже багато ресурсів. Таке відкриття зробила одна з наших розвідувальних команд, і ми, приземлившись та замаскувавшись, почали досліджувати її. Багато чого відкрилося нам за декілька століть. Але головне питання полягало в тому, як же знайти лісовика.

Узявши все необхідне, я знову перетворився на хмару у формі кульки та повернувся на Землю, але не в редакцію, а попрямував згідно тих координат, які мені надіслав помічник. За доволі короткий час він усе з’ясував та чекав мене на місці призначення.

Приземлившись на галявину перед лісом, я набув подоби людини в сільському вбранні. Довго нам блукати не довелося. Тільки-но ми зайшли в ліс, як зустріли вже знайомого дядька. Він якраз поливав молоде деревце, насвистуючи собі мелодію під ніс.

Ми йшли тихо, крадучись, але лісовик нас помітив.

– Вітаю вас, гості лісу! Гадаю, ви не з місцевих?

– Емм… Ми якраз шукаємо їх.

– Що ж, ви їх знайшли! Знаю, що ви не тутешні, з іншої планети, але бачу, ви прийшли до мене з проханням.

Його слова були несподіванкою, але мені здалося, що за ворогів він нас не має і готовий вислухати.

– Усе так. Ми з планети Гамі й нам потрібна допомога садівника. Справа в тому, що ми занапастили власну планету через швидкий технологічний ріст. Але також знаємо, що ми в змозі все відновити, та нам потрібна Ваша допомога.

– І що ж ви хочете?

– Ми хотіли б, щоби Ви вирушили на нашу планету та допомогли нам із цим.

– Допомогти-то я допоможу, але з вами не полечу.

Його відповідь мене трохи збентежила, адже я хотів його відправити з командою розвідників на Гамі. Поки я розмірковував, як його заманити, він додав:

– Це не моя примха, я просто не можу цього зробити, оскільки моє місце тут. Але допоможу залюбки. Підійдіть, будь ласка, і візьміть із собою ось це дерево, – він вказав на те, що росло перед ним, – а ще ось цю насінинку. То є маленький лісовик, а по-вашому, мабуть, Хо. Та ще візьміть цю квітку, – він дістав її з кишені. – Але це все я вам даю не просто так.

– Розумію. Треба зробити обмін. Що б Ви хотіли?

– Аби ви пообіцяли мені берегти те, що я вам дав і слухали в усьому Хо, який стане вашим захисником, бо інакше відродити вашу планету буде неможливо.

– Гадаю, ми в змозі це зробити.

– Також після того, як ви підете, прохання не турбувати мене більше. Цим ви шкодите лісу, він хвилюється. Окрім того дайте мені одну із тих насінин, що у Вас в кишені.

Я зрозумів, що приховати щось від нього – справа нелегка. У кишені справді лежало насіння однієї рідкісної квітки, яку я взяв з бази про всяк випадок.

– Так, звісно, тримайте, – я передав йому насінинку.

– Дякую, згодом вона стане прекрасною квіткою й цвістиме тут.

Окрім дарунків лісовика, ми отримали інструкції, як доглядати за рослинами та як розбудити Хо на нашій планеті. Побачивши мій запитальний погляд, чоловік мовив:

– Не дивіться на мене так. Я ж бачу, що ви розумієте, чому він спить.

– Можливо, ви й праві, але поясніть краще, щоб ми не наробили помилок.

– Добре. Він спить, бо маленький, йому треба ще трохи підрости. Він тільки нещодавно зародився, але рости він тут не може, йому потрібне інше місце для росту. Потрібен світ, з тою самою енергетикою, яка є й у нього. Ваша планета, її атмосфера та енергія, допоможе йому прокинутись. Найголовніше, що вам треба зробити – це доставити його туди, знайти найкраще місце й залишити там, поклавши на подушку, і все. Має минути певний час, і він прокинеться й усе зрозуміє.

– Добре. Дякую вам за те, що пояснили.

Повернувшись на галявину, я послав помічника назад до редакції, а сам вернувся на базу, сів у швидкісний шатл і вирушив додому. 

До Гамі я дістався швидко. Знайшовши команду, яка займається відновленням планети, я передав їм дарунки та інструкції від лісовика. Відшукати місце для Хо я вирішив сам. Насправді вже тоді, на Землі, я розумів, де мені варто його залишити. Туди і попрямував. Коли прийшов, то від того, що було довкола, защеміло в серці.

Я один із тих, хто винен у тому, що трапилося з планетою. Довкола було багато технічних приладів, які вже не працювали й іржавіли. Ми їх свідомо вивели з ладу, бо вони шкодили планеті. Зараз уже в нас інші станції, які працюють, не завдаючи шкоди. Лишень треба слідкувати та ходити в скафандрах. Посередині стояло дерево, без листя, самі гілки та стовбур, а в ньому дупло, що за формою нагадувало велике страусине яйце. Підійшовши до нього ближче, я дістав насінину й поклав на подушку, яку попередньо підготував, щоби покласти в дупло.

Тепер справа за тими, хто лишився на планеті, й тим, хто спить отам, усередині насінини. Трохи постоявши, подивившись, я рушив назад. Я поспішав повернутися на Землю, бо так чи інакше я вже звик до тих дивних людей, які стали частинкою мене.

Опісля я повернувся до редакції. Усіма забута гілка залишилася на столі. Прибиральниця викинула її до смітника, звідки ту повезуть на звалище. Мине час, і з неї сформується новий лісовик. Адже гілка була не що інше, як спора, тобто частина нового лісовика.

Принцип «зрубав дерево – посади нове» повинен завжди виконуватися, і лісовик, як ніхто інший, знав про це. Але це вже інша історія…