Кола на воді

"Even when you find me, you won't know what I am.

The soldier will see his dead son. The vampire will

see an end to loneliness. That hive mind back in

the cargo hold will see the Face of God" [1]

Peter Watts

Голем падав у небо. Згодом горизонт утратив кривизну, майже вирівнявся, і стало зрозуміло, що все зовсім навпаки: під ногами поверхня, а небо лише слабо тисне на плечі. Не мої – големові. Це фіксують його сканери. Камери тим часом, замість обнишпорювати імлу внизу, вчепились у цятку транспорту, що завис на низькій орбіті. Транслюють зображення в шолом.

А щоб тебе! І так страшно... Чи це голем надію вселяє, що я тут не сам і неодмінно повернусь? Ач який мені екзоскафандр турботливий дістався!

– Все буде добре! – мовив уголос, щоби відвернутись.

До поверхні десять кілометрів. Ще трохи, і час гасити швидкість. Голем – міцний горішок, проте навряд чи витримає падіння з орбіти.

Щось відчутно шарпнуло скафандр. Я тихо лайнувся. Пил, чи, радше, шматок льоду в атмосфері. Не критично, проте неприємно.

Ми украй мало знаємо про Плутон, та вже висаджуємось. Якби не дивний сигнал, що його зафіксувала обсерваторія на Калісто, найближчі років зо сто дослідженнями займалися б зонди та автоматизовані станції.

Так і було спочатку, проте автоматика лише локалізувала сигнал. Зонди на поверхні не відшукали джерело.

І ось – черга людини ступити на Плутон. Моя, себто.

Скафандр запищав. До поверхні – два кілометри. Парашут відкрився, голема смикнуло. За тридцять секунд я увімкнув компенсаторні двигуни. Звісно, можна сідати на них, проте скільки я тут пробуду і на яку висоту доведеться стрибати – невідомо.

Добряче штурхнуло, голем завалився, покотився по рівнині. Не таким я уявляв перший крок на Плутоні. Гадав, як Ніл Армстронг, відтисну в поросі підошву, скажу щось пафосне. У дійсності вийшов кульбіт і відбірна лайка.

Підвівся. Голем нашорошився антенами і пеленгує сигнал, я роздивляюся краєвиди. Крізь каламутну суспензію видно підніжжя гір. «Два кілометри сто сімнадцять метрів», – підказав скафандр. Позаду простяглася рівнина Супутника. Дме слабкий вітер, носить дрібні сніжні крупинки. Вони тихо шарудять об алмазну броню. Звісно – гра підсвідомості, не можу я такого чути.

Голем запеленгував сигнал, вивів напрямок на дисплей. У динаміках чутно розмірене цокання, ніби поруч увімкнули метрономом. Тік-ток.

***

Дивина. Пеленг чітко вказує на місцину, а джерела сигналу немає. Ледь не навколішки облазив усе. Саме голе каміння впереміш зі шматками льоду. Чи, може, якісь шуми й фони заважають? Хоча, що тут перешкоди створить? Отож. До транспорту на орбіті сигнал же проходить. Голем із ним що десять хвилин пінгуються – протокол безпеки. Тож не перешкоди – точно.

Лишається дертися в гори. Правда, дертися – не те слово. В големі, та при низькій силі тяжіння – це майже дитяча прогулянка. Вперед!

***

Ось тобі й дитяча прогулянка! Голем не втримав рівновагу, я не встиг увімкнути двигун – і зірвався в ущелину. Не дуже глибоку, проте зверху лавиною присипало.

Скафандр увімкнув усі давачі. Так і є, привалило тонким шаром, переважно крига. Розгребу. Стоп, це що?! Здається, печера. Ще й сигнал став чіткішим. Невже шукали не там, де потрібно? Чи зонди не знайшли ущелину?

Запасів кисню на годину. Трясця, що ж робити? Відкопуватись? Обстежувати? Відчуваю, відповідь у печері.

Зрештою, голем розбере завал сам, навіть якщо приспить мене. А транспорт спуститься, орієнтуючись за мітками кріофарби на скафандрі – черговий захисний протокол.

Тоді – вперед!

Світло прорізає пітьму, дробиться, заломлюється у прозорих сталактитах і сталагмітах. Долівка всипана шаром обридлого сніжно-кам’яного пилу. Напевно, він осоружно рипить під ногами.

Вузький лаз поступово розширюється, вже можу випростатись на повен зріст. Сигнал дедалі чіткіший. Це ж треба так вдало впасти!

Раптом під стіною щось блиснуло. Придивився. Якийсь камінчик. Дивний, міниться всіма кольорами.

Схилився, підняв знахідку. Ледь не випустив. Навіть крізь броню голема мене ніби струмом ударило. Тік-ток став оглушливим, за мить стих. Я підніс камінець до шолома. Щось там було всередині, клубочилося туманом. Барви хаотично змінювали одна одну, ніби гіпнотизуючи.

Пищав скафандр, проте відвести погляд од камінця мені було несила. Аж тут голем почав трансляцію. Неймовірним зусиллям волі я скосив око на дисплей.

Там з’явилась лінія, почала заламуватись під неймовірними кутами, аж поки не стала нагадувати гори. Згодом до неї додалася фігурка. Було дуже схоже на дитячий малюнок – кружальце голови і риски рук-ніг. Чоловічок дерся в гори, ступив на камінь, той блимнув, хитнувся – і фігурка гепнулась униз.

Трясця, це ж я! Големе, що це?!

Дисплей залила чорнота, з’явилися зірки. Помчали на мене, злились у мерехтливу стіну. Це нагадало якийсь старезний фільм – так там зображували стрибки крізь гіперпростір.

Тунель обірвався, вигулькнула зоря. Біля неї планета – насичено-коричневої барви, з рідкими вкрапленнями жовтого й зеленого.

Зображення застигло; за мить голем пискнув, почав перезавантажуватись. Камінь на долоні почорнів.

Та щойно системи ожили, він замерехтів знову. Невже? Неможливо! Чи можливо? Якийсь передавач? А голем намагається, як може, інтерпретувати інформацію? Схоже.

Дисплей висвітив інші камінчики: ті рухалися самі собою. Потім замерехтіли якісь формули, зображення. Око вихопило спіраль Фібоначі. Знову графіки. Зоряна система. Трясця, наша. Пояс Койпера. Об’єкт у ньому. Зображення завмерло.

Не схоже це на передавач. Радше... гм... на розумне створіння. Маячня! Хоча чому ж? Камінь – це що? Вуглець! І алмазна броня – вуглець! Невже?

Долоні спітніли. Камінчик згас. Треба терміново повертатися, на транспорті розберусь.

***

Транспорт завис над ущелиною, двигуни голема підняли нас, доправили всередину. Камінець блимав, скафандр намагався ту сигналізацію перекласти.

Я ледве дочекався закінчення стерилізації. Нічого з камінцем не трапиться, он у яких умовах... вижив, так.

Відправляю дані на Калісто – хай науковці мудрують. Скеровую транспорт у пояс Койпера. Не знаю, чи вистачить палива, проте мушу спробувати.

Прискорить знахідка нашу експансію чи пригальмує? Порозуміємося ми з камінцями чи ні? Кого прибулець сприйняв за розумну істоту: мене чи голема?

Час покаже.

Якщо кинути камінь у воду – підуть кола-брижі. І я – перша хвиля, яка вже мчить у далечінь.

----------------------

1. «Навіть коли знайдеш мене, ти не дізнаєшся, що я таке. Солдат побачить свого мертвого сина. Вампір побачить кінець самотності. Свідомість рою у вантажному трюмі побачить Обличчя Бога». Пітер Воттс