Яблуня грому

Вона день у день пробивалась крізь чорну землю, відчуваючи тільки сонце і бажання жити. Злі чи добрі птахи перенесли її сюди. І тепер у чорному саду, де тривав бій на існування зароджувалось нове життя. Нікому й діла не було до нього. Яблунька квола і маленька, ще невпевнена ні в собі ні в своєму існуванні, пробивалась крізь землю, до кращого, як їй здавалося світу. Але цей світ не був кращим ніж та оболонка, те зерня, з якого вона проростала… просто всім потрібно жити. І їй так само.

Закинутий парк, а колись сад вже давно не бачив нового життя. Тут тривала битва за виживання. Покинута земля, покинуті старі дерева, що доживали свого віку, не поступаючись місцем молодим і новим, що змогли б ощасливити місцину трепетом зелених листочків навесні, плодами і осіннім багрянцем. І в такий час піднімалась над землею яблунька. Їй було страшно. День за днем вона поволі росла, виростала, тягнучись до сонця й до блакитного неба. У неї було бажання жити, бажання заповнити цей простір неба своїм розлогим гіллям, бажання знайти під землею обшир, що дасть можливість вдосталь напитися води. Навкруг був обшир, що не міг їй нічого дати. Яблунька зеленіла, гарнішала, цвіла…

Над нею блискали блискавиці, краючи небо гострим ножем, пропливали безжальні сірі хмари, обливаючи її холодним, іноді навіть надто холодним для її тендітної натури дощем; над нею випадали сніги, її рвали і ламали вітри… а вона стояла ще молоденька й не знала, як захиститися від усього цього… у темному закинутому парку вона була єдиною, хто ще жив. Могутній дуб ледве тримався, а клени й тополі, липи й осики… всі уже завершили свій бій за життя поразкою. Парк скоро вимре. І тут буде чорна пустка… люди ніколи не приходили сюди, ніколи не допомагали землі піднімати вгору гілки, сповнені зелених дзвінких листочків, радісних налитих соком плодів. Нікому було радіти разом із землею, нікому було підтримати яблуньку. А вона росла. Просто росла, тримаючись за життя.

— Пустка поглине нас, ти не виживеш довго… зими тут холодні, вітри нещадні… нікому захищати тебе, ніхто не захистить тебе… Яблунько, бідна ж ти дитино… молоденька ще така… колись ми суперничали між собою, колись я із кленами й тополями не міг поділити простору, наші коріння спліталися під землею, нам води не вистачало… а оно, бачиш, наскільки височезні вимахали, коли б не це запустіння… і найприкріше те, що ніхто не поможе… нас всі покинули тут… тому… я дні свої доживаю, я хочу щоб ти вижила… яблунько, - він похитав скрушно своїм колись розкішним розлогим гіллям.

— Дядьку, я обіцяю, що виживу, що ця місцина стане привітною, що нас тут буде багато… - сказала Яблунька безтурботно. Вона була ще надто молоденька і вразлива, щоб думати про те, наскільки серйозно дуб попереджав її і скільки гіркої правди було у його словах. Та правда зруйнувала б її раніше ніж вона встигла б помріяти про те, що за десяток років тут буде привітна місцина. Холодний вітер заколисував чорний порожній парк, літаючи поміж безлистого, присушеного морозами гілля. Дуб і яблунька поснули. Налетів ураган. Справжнісінька буря… блискавка потрапила у дуба. Він горів. Він кричав. Але на ранок яблунька помітила, що лишилась у парку одна.

Коли блискавка потрапила у неї за кілька місяців під час звичайного літнього дощу, то яблунька не здивувалась. Їй було дуже боляче, хотілося плакати, але вона вижила, вистояла, згадуючи останні слова дуба. І може, саме вони допомогли їй вижити.

Тепер при кожному розкаті грому, вона хотіла сховатися, провалитися крізь землю від страху, що блискавка знов влучить у неї… яблунька зрозуміла, що блискавка тоді влучила поряд, лише зачепивши її своїм гострим сталевим лезом… якби блискавка вразила її, то покинутий парк вже зовсім спорожнів би.

Яблунька стояла тиха, концентруючи у собі силу. Вона глибоко під землею знайшла джерело, що буде давати їй холодну воду… коріння поглиблювалось все нижче і нижче. Яблунька мовчки дивилась на світ, насолоджуючись прохолодною водою і часом подумати… блискавка не раз і не два розрізала небо, влучаючи поряд по чорній потрісканій землі. яблунька перестала боятися. Вона тільки вклякала на місці, бережу чи гілки із цвітом… з цього цвіту будуть плоди, будуть маленькі яблучка, всередині кожного з яких ще одна а може, й не одна яблунька… це найдорожче, що вона має і коли-небудь матиме…

Тиша зробилась постійною її супутницею, все одно ні говорити ні кричати тут серед сірої землі і порожнечі не було до кого. Так у ній з’явилась стала упевненість у тому, що вона виживе, що своїм мовчанням і опікою, своєю силою зможе зробити так, щоб плоди, котрі впадуть на землю стали новими деревами… у кожну насінинку вона закладала непереборне бажання жити, таке ж як мала сама. Вона не чекала ні від кого допомоги. Робилась з кожним днем упевненішою у тому, що вистоїть і ця місцина буде привітною… проте… коли була молодша, то і мріялося швидко, а тепер… стоячи під літнім сонцем, викохуючи кожну квіточку, кожну зав’язь, кожен зародок майбутнього плоду і згодом сам плід вона думала про те, що нехай і не хутко, але все ж таки досягне свого.

Все, що не вбиває нас робить нас сильнішими чи світлішими... Місяць світив наче наливне яблучко, підсвічуючи її справжні яблука, котрими вона пишалась. Яблуня водночас і боялась і чекала літнього вітру, що поведе її плоди у новий світ. Це було випробування…

Місяць кидав срібне світло на рум’яні яблучка. Тиха яблуня грому ставала світлою яблунею…

Такою світлою і загадковою для світу вона і лишилась надовго, квітуча і сильна, упевнена в собі й живуча яблунька грому серед покинутого усіма парку. Біля неї часто влучали блискавки. Її яблука були особливо смачні. Може тому й смачні, що парк покинутий, вона самотня і сильна, замріяна і прагне зробити це місце знов привітним і обсадженим деревами, залюдненим…

Навколо яблуні грому із квіток, насінинок самі і з допомогою птахів зароджується нове життя, вистрілюючи із землі гнучкими зеленими пагінчиками…

Добра яблуня грому захищає ті пагінчики від надмірного сонця, від холодного дощу, від руйнівного вітру й самотності…

Вже стара, але так само живуча й міцна біла, тиха, світла, добра яблуня грому, шановна переможниця чорної пустки покинутого парку розправляє своє могутнє гілля наче білі крила…