Стара Єзекіїль (детективна фантазія з циклу "Балачки та фантазії")

Стара Єзекіїль

детективна фантазія

Дзвінок комісара Ґеррна застав мене у пабі, куди я зайшла випити пінту пива. От страшенно люблю пиво! Особливо вишневе.

— Сержант Фанні, — в його голосі я почула втому, — я розумію, що ви вже розслабилися, але я дуже вас прошу ненадовго повернутись на дільницю.

Доведеться повернутись. Все одно моє улюблене пиво скінчилося, і бармен ще не встановив нову діжку.

Я йшла на дільницю і чомусь відчувала легку тривогу. Комісар Ґеррн був на прийомі у прем’єр-міністра, тож невідомо, які вказівки він отримав.

— Ви щось знаєте про еліксир вічності? — одразу ж запитав комісар, тільки-но я сіла на потертий шкіряний стілець за Т-подібним столом.

Я розгубилася. Невже до нього дійшли чутки, що для досвідченого аналітика я надто молода?

— Дуже мало, — сказала я і, здається, почервоніла.

— Я не питаю, чи приймали ви його, — стомлено посміхнувся комісар. Посмішка вийшла щирою. — Я мав на увазі, чи знайомі вам компоненти, що входять до його складу?

— Ні! — відповіла я надто швидко.

— Ось тут справи про контрабандну вирубку вересових порід дерев у наших південних провінціях за останні два роки. — він показав на дві величезні коробки на столі.

— Ми ж не займаємося контрабандою! — здивувалася я.

— Тепер займаємося, — трохи роздратовано сказав Ґеррн. — На особисте прохання прем’єр-міністра. Проаналізуйте їх якнайшвидше. Може, доведеться туди поїхати. Ви ж знаєте ті міста, сержант Фанні?

Брехати було марно. Ця інформація була у моїй особистій справі.

— Так. Мої батьки там мешкали.

— Я знаю. Поговоріть із місцевими. До речі, саме місцеві підняли на сполох. Особливо одна жінка похилого віку.

— А чому прем’єр-міністр зацікавився вирубуванням дерев саме у південних провінціях? — запитала я і заглянула в одну з коробок. Там було близько п’ятдесяти папок.

— Прем’єр-міністр курить люльку, — відповів Ґеррн. — Більш того, він затятий колекціонер.

— І...?

— Ви знаєте, з чого роблять курильні люльки?

— Ні.

— Їх роблять із бріару.

Я зобразила на обличчі абсолютну тупість.

— Бріар, — почав пояснювати він, — матеріал із щільного деревоподібного наросту між коренем та стволом чагарника вересу. Виконує роль резервуара, у якому зберігається запас води та корисних речовин, що необхідні для життєдіяльності рослини. У наших південних провінціях сухі ґрунти, багаті на кремній. Бріар, що виріс на таких ґрунтах, дає необхідну за якістю, жаростійкістю та міцністю сировину для виробництва люльки. Кремнієва кислота не дає люльці горіти, а пориста структура бріару чудово вбирає вологу, що утворюється під час куріння. На формування такого бріару необхідно від тридцяти до сорока років, але найкраща заготівля вийде із сторічної рослини.

— Зрозуміло, — сказала я. — Треба з’ясувати, куди пливе майбутня колекція прем’єр-міністра!

Я взяла одну коробку та понесла її до свого кабінету. Ґеррн узяв другу і пішов за мною.

— Колекція колекцією, але я недаремно запитав у вас про еліксир вічності, — Ґеррн поставив коробку на мій стіл. — У мене є підстави вважати, що бріар і є останнім компонентом для синтезу еліксиру. Тому його вирубують. Сьогодні вже пізно, а завтра я вас докладніше введу у курс справи.

— Давайте вже закінчимо сьогодні, щоб завтра я одразу розпочала аналіз, — запропонувала я.

Комісар Ґеррн стомлено глянув на мене. Потім натиснув пальцями на очі і кілька секунд так постояв.

— Мабуть, ви маєте рацію, сержант. Давайте закінчимо сьогодні.

Я ввімкнула кавову машину. Ґеррн влаштувався в кутку дивану для відвідувачів. Я подала йому каву і віддзеркалила його позу у іншому кутку.

— Я розповім вам історію, яка розпочалася задовго до заснування нашої держави, — почав Ґеррн. — Давним-давно в іншій державі жила дуже здібна студентка-хімік. І ось одного разу вона синтезувала певну речовину, яка, як виявилося, впливала на генетичну пам’ять клітин. Клітини поступово регенерувалися і надалі нескінченно перебудовували організм. І ось тут вона зробила всесвітню дурість – випробувала його на собі та оголосила про своє відкриття. Звичайно, знайшлися ті, що забажали теж випробувати на собі цю речовину. Вона знову синтезувала цей препарат і запропонувала його всім охочим.

— А де вона взяла рецепт цього еліксиру? — здивовано запитала я.

— Маєте Біблію? — Ґеррн повернув голову до книжкової шафи.

— Так, — я встала і подала йому з верхньої полиці книгу в шкіряній палітурці.

Він струсив пилюку.

— Не читаєте?

— Часу немає, — відповіла я і подала йому вологі серветки.

Ґеррн витер руки та відкрив книгу.

— Так. Книга пророка Єзекіїля, розділ сорок п’ятий. Читайте з десятого вірша.

— «Тримайтеся справедливої ваги, справедливої ефи й справедливого бату.

Ефа й бат нехай будуть однакової міри: бат нехай буде десятина хомера, й ефа нехай буде десятина хомера; міра їхня нехай взорується на хомер», — почала читати я і здивовано подивилася на Ґеррна.

— Далі. До чотирнадцятого вірша.

— «У шеклі двадцять гер; а двадцять шеклів, двадцять п’ять шеклів і п’ятнадцять шеклів буде міна. Міна матиме в собі 50 шеклів. Ось принос, що маєте робити: шосту частину ефи від хомера пшениці й шосту частину ефи від хомера ячменю. Установа ж для ялею: один бат олії на десять батів, тобто на кор, що має в собі десять батів, або на один хомер, бо десять батів – то один хомер». І де тут рецепт? — знову здивувалась я.

— Хомер – це 220 літрів, бат – 22 літри, ефа – найбільша міра сипких тіл. Далі я не знаю. Геніальність цієї студентки в тому, що вона всі ці давні міри привела у відповідність до сучасних і подумала, якщо за цими мірами побудували вічне місто, то чому не можна спробувати «побудувати» вічну людину? Вона зібрала всі міри пшениці та ячменю і в чаші з бріару синтезувала речовину, яку назвали еліксиром вічності.

— А що це за принос, що мають робити? І для кого цей принос?

— Там далі у шістнадцятому вірші написано, що принос мають давати князеві.

— І хто такий князь?

— Князь – це людина, яка цей еліксир приймає. А щоб клітини отримали здатність до постійної регенерації, людині необхідно випити шосту частину ефи від хомеру пшениці та шосту частину ефи від хомеру ячменю і так далі.

— Ви вважаєте, що хтось вирішив знову синтезувати цей еліксир? Тому у нас і вирубують вересові дерева, щоб зробити чашу із бріару, — сказала я. — І колекція прем’єр-міністра тут справді ні до чого.

— Ви досвідчений аналітик, сержант Фанні, — сказав Ґеррн, — і у вас гарна кава. Не буде великим нахабством, якщо я попрошу ще горнятко.

— Скажіть, комісаре, — я подала йому ще каву, — ви думаєте, що в когось вистачить розуму знову синтезувати цей еліксир?

— Думаю, що ні. Справа в тому, що вересові дерева вже повирубали скрізь, але так і не змогли зробити «правильну чашу». Ці дерева залишилися тільки у нас. Тож колекція прем’єр-міністра під загрозою, — усміхнувся Ґеррн. — А препарат, що синтезували у «неправильній чаші», впливає на мозок і через деякий час викликає недоумство. Уявляєте цей жах – вічний ідіот! Цих придурків і тих, що з ними, двісті років тому начебто всіх переловили та ліквідували, але дрова наламати вони все ж таки встигли. Еліксир оголошено поза законом, і його виготовлення – смертна кара у всіх державах.

— А де тепер ця студентка? — запитала я.

— Ніхто не знає. За злочин проти людства їй загрожує смертна кара, як мінімум, у п’яти державах та довічне ув’язнення, як мінімум, у трьох. За її затримання оголошено винагороду, що дорівнює десятирічному бюджету нашої держави. Тож бажаю вам удачі!

Вранці я поїхала до південних провінцій. Давно я там не була і навряд чи там залишилися люди, що мене знали. До того ж, аналітика з кримінальної поліції явно будуть не раді бачити.

Я показала свій жетон шерифові. Якщо він і був незадоволений, то його обличчя, немов кам’яна маска, приховувало всі почуття. Ми підійшли до вересової алеї. Декілька молодих тридцятирічних дерев були варварськи викорчувані, а щільні деревоподібні нарости між коренем і стовбуром акуратно випиляні.

— Я можу поговорити із тією жінкою, що звернула увагу на вирубку алеї?

— Я вас проведу до її хати, — люб’язно, але трохи іронічно сказав шериф.

Я не образилася. Він же хотів, щоб я якомога швидше зникла з його дільниці.

Я підійшла до гарної сивоволосої жінки і сіла поруч на теплий довгий камінь. П’ятсот років тому ця жінка виглядала так само. Вона мовчки простягла мені розпалену люльку. Я вдихнула дим. Гарний тютюн. Вишневий. Такий, як я люблю.

— Добридень, Єзекіїле! — тихо сказала вона.

— Добридень, мамо!

Ми сиділи, мовчки курили люльку і передавали її один одному. Що ми маємо сказати цим нещасним? Адже бріарова чаша має бути з тисячорічного дерева, і синтез у ній можна робити лише один раз. А таке дерево було єдине, і еліксиру в чаші вистачило лише на двох.

— Ти знаєш, що за мою голову призначено велику нагороду? — сказала я і випустила колечко диму.

— І що ти їм скажеш? Адже тебе коли-небудь заарештують.

Якби я мала відповідь…