Кит і Вишенька

Через якийсь час ми зупинилися і мені довелося відлипнути від Кита, хоч цього зовсім не хотілося. Але, розплющивщи очі, я побачила не кінотеатр, а нову, на вигляд, чорно-сіру багатоповерхівку. Злізла з мотоцикла, зняла шолом і допитливо дивилася на хлопця.

— Ми будемо дивитися фільм у мене вдома, – він знизав плечима, наче це було не так важливо.

— Ти виконав свою обіцянку, – відповіла я, натякаючи на вчорашнє повідомлення, де він говорив що намагатиметься мене здивувати.

— Пішли, Вишенька, – ми зайшли в під'їзд, піднялися на ліфті на десятий поверх і підійшли до одної з дверей, яких тут було усього дві. – Проходь.

— Ага, – не встигли ми зайшли в дуже дорого обставлену прихожу, як одразу включилося світло.

Я розбулася та зняла куртку, вішаючи її і роздивляючись інтер'єр. Все було в біло-чорних кольорах. Та от ми пройшли далі і опинилися в просторій гостинній, напевно. Це приміщення також було в чорно-білій кольоровій гаммі, як, судячи з усього, і вся квартира. Складалося уявлення що тут ніхто не мешкає, бо все було занадто чистим й натертим до блиску. Хоч зараз і темніло, це всеодно було дуже добре видно. Та ми не лишилися та надовго, покрокувавши коридором до чорних дерев'яних дверей, минаючи, скоріш за все, кухню та інші невідомі кімнати.

— А де твої батьки?

— На роботі. Вітаю в моїй кімнаті, – з усмішкою оповістив Кит, підштовхуючи мене всередину.

Кімната була просторою, але затишною. На стінах висіли плакати різних груп; попереду, під стіною, знаходився дубовий письмовий стіл з комп'ютером та іншими особистими речами; зліва розташувалася суцільна шафа з великою плазмою всередині; справа стояло велике ліжко з чорними простирадлами і такими ж подушками; а по боках маленькі тумби. Над столом знаходилося велике вікно, що зараз не давало майже ніякого освітлення, тож Микита увімкнув жовтувату підсвітку над стелею і все набуло більш теплих відтінків. Повернувшись до правої стіни, я також побачила гітару, що висіла в чохлі паралельно ліжку. Захоплено роздивляючись все навкруги, я й не помітила що Кит вже давно сів на ліжко і спостерігав за мною. Засоромившись, підійшла до нього.

— Тут гарно, – сказала я, придивляючись до плакатів, але тут мене потягнули за руку і я мимоволі присіла на коліна юнака.

— Добре, що тобі сподобалося, бо віднині ти будеш проводити багато часу тут, – від цих слів я почервоніла, але не змогла скрити задоволений вираз обличчя.

Дивлячись мені у вічі і не розриваючи зорового контакту, Кит ніжно поцілував мене, поклавши одну свою руку мені на спину, а іншу на стегно. Розімкнувши поцілунок, хлопець пересадив мене на ліжко так легко, наче я була пір'їнкою і пішов до шафи по пульт.

— Що бажаєш подивитися? – Микита тепер вирішив постояти, тож мені довелося запрокинути голову, аби побачити його обличчя.

— Не знаю. Жахи? – ляпнула я перше, що спало на думку і одразу ж пошкодувала. Ну чому не можна було обрати якийсь романтичний фільм або комедію..?

— Ну добре, – ліва брів на його обличчі піднялася, а губи розтягнулися в усмішці. – Хочеш глянути якийсь конкретний?

— Та ні, обирай ти! – а коли він відвернувся, тихенько ляснула себе по чолі.

Хвилин через десять він нарешті вибрав його та звернувся до мене:

— Бажаєш чогось випити або перекусити?

— Ні, дякую.

Юнак, виключивши підсвітку, запригнув на ліжко і підідвинувся до стіни, залишившись у напівсидячому-напівлежачому стані й жестом погукав мене. Я відкинулася на подушки, притуливши голову до стіни. Ось почався фільм і я з жахом виявила, що він про зомбі. Річ у тім, що я взагалі не переношу такого роду фільми, бо зомбіапокаліпсис - мій найбільший страх. Чому мені так не повезло..? Я мимоволі тихенько захникала від свого безнадійного становища і спробувала змиритися.

Перші хвилин п'ятнадцять все було нормально, але потім почалося моє особисте пекло. Мало того, що я страшенно боялася, так мені ще й потрібно було цього ніяк не показувати. Зате Кит сидів такий спокійний, що аж дратував. Але я наказала собі терпіти і це деякий час працювало. Проте в якийсь момент я не витримала.

— Ой, шляк би тебе трафив, – з переляку я виялася, бо зомбі наздогнали одного з героїв. Я сховала лице в колінах, а вуха закрила руками. Тут я відчула дотик до спини і знову зойкнула, різко піднімаючись й ледве не вдарила головою Кита.

— Хей, Вишенька, що з тобою? – він підсунув мене до себе та міцно обійняв.

— Нічого, все добре, – але з обіймів не вибиралася.

— Послухай, якщо ти так не любиш такі фільми, чому сама запропонувала? – Микита відсунувся і заглянув мені у вічі.

— Я більш менш добре ставлюся до інших фільмів жахіть, але зомбі терпіти не можу. Вони якось занадто сильно впливають на мою психіку, – я винувато відвела погляд, але мене за підборіддя м'яко повернули назад до хлопця.

— Послухай. Я сюди тебе привів, щоб ти добре провела час, а не тремтіла від якогось дурного фільму. Вишенька, я хочу, аби ти почувалася тут добре, тому повинна обов'язково про все мені казати. Домовились? – я кивнула і лягла на його груди, коли він знову обперся на стіну, облітаючи так само, як Тьому. Але зараз це визивало зовсім інші почуття.

— Можливо, подивимося мультфільм? – тихенько запитала, піднімаючи голову, щоб зизирнути в очі.

— Добре, Вишенька моя, зараз щось виберемо, – я трохи підсунулася вище і швиденько поцілувала Кита.

Вмостившись на його плечі, просто закрила очі і насолоджувалась моментом. Тепер мені було зовсім не важливо, що саме ми дивимось. Головне — я була з хлопцем, який мені подобається і ні на що цей момент не проміняла б. Через якийсь час я відчула дотик до руки, що лежала на Китевих грудях.

— Вставай, Вишенька, – сказав приємний чоловічий голос над головою.

Відкривши очі я виявила, що майже повністю обплела юнака руками і ногами, так що йому навіть поворухнутися було важко. Я миттєво це виправила, сідаючи на ліжку і позіхаючи.

— Вибач. Я довго спала? – судячи з моїх відчуттів — так.

— Та ні, не дуже. Але була така мила, що я довго не хотів тебе будити, – Микита піднявся і простягнув мені руку щоб допомогти злізти з ліжка.

— Котра зараз година?  – спитала я, ще раз позіхнувши.

— Без п'ятнадцяти дев'ята, – він повів мене кудись.

— Ой, мені потрібно вже виходити!Не можна допустити, щоб цей маленький обман розкрили. – мабуть, моє обличчя відобразило жах, бо хлопець усміхнувся і обійняв мене.

—Не хвилюйся, встигнемо, – виявилося, що йшли ми на кухню. – Що будеш пити? – спитав Кит, коли увімкнув світло і посадив мене за стіл.

— Чай, напевно, – мої очі досі намагалися звикнути до яскравого світла, тож я не змогла спокійно дивитися на хлопця, адже він стояв точнісінько під лампою.

— Зелений, чорний, ягідний?

— Зелений, будь ласка, – переді мною опинилася кружка, з якої дуже приємно пахло.

— Я, мабуть, тобі заважала? – хлопець подивився на мене із здивуванням, тож я пояснила: – доки спала.

— Зовсім ні, Вишенька. Мені дуже сподобався цей вечір, – юнак обдарував мене ніжною усмішкою і відпив зі своєї чашки.

— Нам вже пора, Кит, бо я спізнюся і мені гаплик, – напевно, я була переконлива, бо Микита кивнув і, взявши мене за руку, повів до вхідних дверей.

Більше ми не говорили. Та, якщо чесно, цього і не треба було, адже нам обом вистачало просто бути поряд. Ми спустилися, вийшли на двір, підійшли до мотоцикла і поїхали в бік центру, як я і попросила. Заїхавши у двір багатоповерхівки, де жила Софія, я з жахом побачила машину її батьків.

— Здається мені, що це наші останні хвилини разом, – тихенько промовила я нічого не розуміючому юнаку.