Пошук уламку. Намірет

Біле Озеро таке велике, що один берег не можна побачити навіть з даху найвищої хати на другому березі. І вода в ньому біла, каламутна, наче молоко. І солодка, як молоко від вгодованої корови з чорними рогами. І риба там жирна, сама в собі смажиться! Живи, радій, рибаль. Вирощуй горох або зелену капусту, чи роби щось з очерету, дудки, свистки, килимки чи легкі стріли, на пташок. Тихе місце, мирне місце, і жаби кумкають до Місяця, бо закохалися в нього, ще коли боги створювали світ.

Та й озерні люди, Діти Старої Жаби, як вони себе називають, далеко від озера не заходять. Нащо йти кудись, коли все поруч? Вони й самі на жаб схожі, опецькуваті, банькаті, коротконогі, пальці з перетинками. Чи то правду кажуть, що не боги їх створили? От тільки в очі їм краще такого не казати. Бо силою їх боги не обділили. А от дечим іншим — так. Мало серед Дітей Старої Жаби чаклунів та чародійок, не для блідих рук магічний посох, не на біле пузо чорна мантія шита, хоч і серед них є такі, що можуть чарами вкоськувати рибу викидатися на берег. А серед отих є ті, що все ж хочуть мати більшу силу. Значно більшу.

Бо для усіх інших світ широкий, а для Дітей Старої Жаби світ глибокий. Вони кажуть, що під самим Білим Озером є печери. Сухі печери, які колись були містом назовні, а потім воно провалилося під озеро. І краще не питати, чому риба в Білому Озері така жирна. Краще не питати, особливо мандрівникам. І в тому місті було щось. Хтось. З великою силою. Але чи справді там було місто? Чи справді в тому місті було щось магічне? Живі істоти стільки не живуть, та й Біле Озеро відоме з давніх-давен.

Діти Старої Жаби тільки мовчать у відповідь. То легенда. То ніхто не знає, бо вода каламутна. А хто до тих печер пірнав, то на те й соми на глибині живуть, печери вартують. То не просто соми! То закляті люди! Чи собаки! Чи вони бронзові! Але роздирають будь-кого, хто підпливе до печер. Але соми є. І вони вуркотять навесні, лякаючи пташок та рибалок. А ще, коли новий місяць на небі, то чути з-під води, наче люди сміються та грають на барабанах. То ті, з міста. І їх шукати — не треба.

Бо старі люди кажуть, що місто пішло під озеро не просто так. Щось вони, оті, що там жили, утнули. І таке утнули, що ніхто й не знає, як вони це зробили. І навіщо. Казати можна будь-що, але деякі сміливці все ж приносили з печер золоті браслети, які й у великому місті не купити. Щось там є, під озером.

І от саме тому і знайшовся той, хто захотів шукати той чарівний уламок з посоху старого Вергія. Але усі сусіди тільки руками розводили. Як Намірет? Чому Намірет? Хоч би втопився у своїх пошуках! Бо такий знайде. А як знайде, то нікому мало не буде! Того Намірета питаєш, яке було місто, а він не дивився. Йому, бачте, не до того було, бо він того чаклуна слухав. А спитати його, який той чаклун з себе, то він теж не дивився, бо слухав! А всі ж знають, чим він слухає! Його вчили рибу заганяти, то та риба варилася, але не попливла куди треба! Та всі радіють, що він тільки з бабцею живе, бо батьки б другий раз в нього вмерли, від сорому, що в них таке недолуге виросло.

Нащо йому той уламок? От нащо? Мало усім дощу з вареної риби! Він той дощ ізробив тверезим, бо не п’є! Та й біда не в тому, з чого дощ, а в тому, що та риба гірка! Батько коновалив так , що тварини до нього самі бігли! В матері горщики виходили, що королям дарувати можна! А його бабця навчила читати! І що? І кому з того прибуток? Якраз не бабці, бо він того ту рибу і варить просто в озері, бо вичитав, як її треба заганяти! Ну ніхто так не робить, як він вичитав! А він облизується та каже: “Слова — вітер, а писане правда”. То книжки люди пишуть, а не боги! І де він ті книжки бере? Грошей в нього нема.

А як він не читає, то сидить на березі і рахує хвилі. От нащо! А як спитати, то мовчить. І не малий вже, ще трохи — і можна вже й одружуватися. Але яка притомна жінка на отаке нещастя погодиться? Нема таких на цьому березі, а на другому його вже били. У аж трьох селах. Що ж він там таке виробляв? Тут — тихшій від смаженої риби, та й битися не вміє. І побачив же оту зорю в небі, знак для шукача, на наші голови! От сидів би та й займався чимось корисним! Ні, він на зірки витріщився! Та ти по зірках півночі не знайдеш! А знайшов якраз те, що і небезпечне, і незрозуміле. І, ще гірше, вихваляється перед усіма сусідами, нащо йому ота пригода! Та для чого отому довбню Очі Старої Жаби? Усю рибу в озері одразу зварити? А Намірет мовчить, очі мружить, мовляв, не вам усілякі чародійські речі пояснювати. Ото все його бабця! Ото все вона йому порожню голову задурила! Бабця його сама з отих дурнуватих, що пірнають до печер, ще й казала, що колись її прадіди жили в тому місті! І не просто жили, а були підмайстрами в одного чародія, у якого була золота кругла скринька. А в тій скриньці були вони. То тепер зрозуміло, чому в неї отакий онучок! А така ж поважна жінка була, з чистої родини, без людської крові! Це син у неї з людей жінку взяв, а бабця аж кумкала навесні.

А Намірет чи зовсім здурів, чи ще що, бо зібрався і пішов проти ночі. Чи він з човна впав і об мілину головою вдарився? Та й зібрався якось дивно — голову поголив, сокиру не взяв, риби сушеної теж майже не взяв. Він в ліс йде чи куди?

Але Намірет знав. Знав те, чого не знають вчені ченці з великого міста, ні мудрі чародії, звісно, якщо не збрехала бабця. Бабця вже стара, все в неї у голові плутається. Якщо там, у печерах, є Очі Старої Жаби, то вони дають не величезну магічну силу, не знання і не безсмертя. Коли їх тримати при собі, то можна прораховувати майбутнє. Ненадовго, поки тричі сонце не сяде. Але що може бути краще? Що може бути краще від того, щоб знати, хто саме буде товкти тобі пику з-за того городу? І не піти до його сестри. Або як будуть плавати оті соми біля печер та що звідтіля можна витягти за одне пірнання, з печер отих.

Бо місто там все ж було. Не велике та могутнє, але стояло. І пішло під воду. Але було воно трошки не там. Воно було трошки ближче до лісу. А як печери опинилися під озером? То вже дійсно були чари великі. Хтось щось дуже надійно заховав, ще й поставив надійну сторожу, неживу, що не втомлюється, не відчуває болю. Але нічого вічного немає, і з часом сміливці вирахували, як саме кружляють соми біля печер, величезні соми, з зубами з бронзи, з посрібленими кістками.

А от чому не можна було пройти далі входу у сухі печери, з сірою підлогою — про це ніхто не казав. Бо усі речі з дна озера витягали з мулу біля сомів. Невеличкі речі. Браслети, персні, скриньку. І, хто багато пірнав, той не повертався. Спершу приносив все дорожчі та дорожчі речі, а потім просто не випливав нагору. Наче риба, якій дбайливо підсипали смачний варений горох щодня. І чомусь усі, хто не повернувся, були чоловіками. Жінки чи могли зупинятися, чи просто не хотіли ризикувати. Можливо, те, що було в печерах, теж було жінкою? Але відповіді не знав ніхто.

А от потрібний уламок впав зовсім не в ліс, і не на берег. А отуди, де на галявині чомусь ріс очерет і сам згинався колом. Погане міcце. І очерет в лісі не має рости, і згинатися він так не має, і ні одна тварина туди не заходить. А вайлуватий беззбройний Намірет собі йде, наче щось знає. Чи дійсно щось корисне у книжках вичитав?

А очерет шелестить, коливається, хоча вітру й нема. І там хтось свистить, наче як на сопілці грає. Чи то духи потопельників, чи то сама Болотяна Діва, чи хтось страшніший навіть Болотяної Діви, про яку ніхто не знає достеменно, хто вона — людська душа чи злий дух? Чи те, що не народилось, але все ж є? Ото як оті Очі Старої Жаби, що не каміння самоцвітне, але й не жива плоть. Вони просто схожі на жаб’ячі очі, того так і називати стали. Ще не пізно повернутися. Прийти додому і забути про все, жити як живеться.

І тоді що? Стати таким самим, як оті, двоюрідні родичі, з їх городом, горохом, вербами та заполошними дітьми, яких треба вивчити плести кошики, а вони чомусь дурні, як риби. Дурніше навіть. Втратити свою долю? Бо ж можна побачити, яка саме родичка згодиться на такого, як Намірет. Через плавні є декілька незаміжніх двоюрідних сестер. Кажуть, що десь далеко люди так не роблять і одружуються на зовсім чужих дівчатах, щоб не родички були. Нащо так? Чи вони не бояться того, що риба образиться на чужу людину і не буде ловитися?

Все. Пізно повертати. Розступився очерет. Сидить посеред галявини-кола Болотяна Мати. Болотяна Діва зла, а Болотяна Мати ще гірша. Болотяна Діва гарна, а Болотяна Мати жирна, наче в неї сто дітей було. Зуби чорні, очі сліпі, більмами затягнуті, сама чи ряскою обліплена, чи мертвим гнилим тілом. І п’явки до неї лащаться, такі здорові, як долоня. Ніг у неї нема, росте Болотяна Мати просто з болота.

— І хто то до мене прийшов? Вечеря моїм діточкам? Мені на сукню нові ґудзики? Чи треба тобі щось?

Не можна Болотяній Матері відповідати, коли вона так питає, тричі. Бо тоді назад не повернешся.

— Чи ти за отим шматком присунувся? А нащо він тобі треба? Болото мені збурив, п’явок потовк, та й занурився на самісіньке дно, де сонце ніколи не світило.

І не можна Болотяній Матері казати, що тобі від неї щось потрібно. Бо вона таке віддасть, замість потрібної речі, що додому хіба що голова прикотиться.

— Чи ти навчений? Знаєш, що мені казати треба? Всі такі розумні стали, нема вже з кого намистечко нанизати.

А от що Болотяній Матері казати? У книгах різне пишуть. В одній, що вона любить, щоб її в коханні освідчувалися, ще й від усього серця. У другій книжці інше написано, мовляв, вона любить, щоб їй загадки загадували різні, наприклад: “що у світі найгарячіше”? А у третій взагалі таке писано, що вона може правдиво відповісти аж на одненьке питання. Треба все ж з загадок почати, це всі люблять, та й відповіді на них різні бувають. Бо сам Намірет не один раз вигравав такі змагання, починаючи суперечку про те, чому це відповідь на оту загадку не «буряки», якщо буряки теж ростуть у землі та їх їдять.

— То поважна ненароджена хоче в загадки грати? Зі мною нікчемним? То нехай вона загадує, як старша.

Болотяна Мати зарипіла-закумкала, зареготала.

— Розумним хочеш здаватися, дитинко, жабенятко. То тоді слухай: чому старосту не любить його дружина?

А от про таке в книжках не писали. Навпаки, протилежне було — що всі ненароджені, старезні істоти, що ще до людей були, таких загадок не розуміють і зразу програють. Зарази!

— То в неї питати і треба, що з ним не так. Тепер моя черга, поважна ненароджена. Хто сам їсть, а наїстися ніколи не може?

Можна і посперечатися. Бо в старих загадок може бути от не одна відповідь! От хто може сказати, що то саме вогонь, а не сито, чи мішок з діркою, чи тріснутий глечик, чи сопілка? От доведіть!

— Щось з діркою. Водоспад. Вогонь. Щось я зголодніла, хлопчику, — Болотяна Мати повільно облизалась білим роздутим язиком, довгим, наче в жаби, — чи ти більше загадок не знаєш?

— Та знаю, поважна ненароджена. Яку б загадати таку, щоб і ви не знали? Бо про водоспад я й сам не чув, — Намірет подумки кляв усіх перехожих, мандрівників та продавців книжок на базарі. Брехня. Зовсім брехня. І нащо було працювати на самому базарі, прибирати бруд, дивитися за товаром, відганяти мух від риб’ячих нутрощів, їх на підливу продають, коли книжка, на яку усі гроші пішли — брехня? Чого може не знати істота, старша від людей? І що вона хоче цією грою? У корчмі ввечері грали в загадки на гроші, коли кості вже набридали. О, вона щось каже.

— На воротях стоять двоє вартових. Чому про них вигадують дурні загадки?

От воно що. Болотяна Мати любить отакі загадки для розумних, хоча ті загадки такі розумні, як варена риба плаває.

— Щоб самим здаватися розумними, поважна ненароджена. Люди таке люблять. Моя черга.

Другу вона загадку знає, стара ж Болотяна Мати.. Погано, дуже погано. Ніде не писано, що буває, коли в такій грі виграють обидва.

— А ти почекай, хлопчику, обміркуй. Діток моїх погодуй, он вони які голодні, давнесенько сюди люди не заходили. Навіть такий як ти, жаб’ячої крові, гість рідкісний. Чого б це?

П’явок Намірет не дуже любив, хіба що продавати, а віддирати десяток одразу від власних рук та ніг зараз якось невиховано буде. Тим більш, якщо це її діти, то хто тоді Болотяна Діва і чому в неї є ноги, а в Болотяної Матері є тільки обліплена ряскою голова і руки з тулубом?

— Чи з тебе вже всю кров випили і ти не можеш відповісти?

— Та от якраз згадав, поважна ненароджена. Стоять біля хати брат з сестрою. Де хлопець може сісти, а дівчина — ні?

— А інших хлопців та дівчат біля тої хати не стоїть? В гості ніхто не прийшов? Я ж вас, людей, добре знаю. Вам збрехати — як дихати, — Болотяна Мати ще раз облизалась, — бо не зможе дівчина сидіти в дівчини на колінах. То що, хлопчику? Ще пограємось чи вже перейдемо до справи? Все на світі має ціну. І моя ціна — не загадки.

А ось про це багато що було написано, ще й однакове. І якраз те, що пропонувала Болотяна Мати, Наміретові вже не подобалось. Старі шляхи, стара ціна. Так було дуже давно, коле оте місто на дні озера ще й не збудували. І так колись робили і Діти Старої Жаби, в ті часи, коли сама Стара Жаба ходила серед людей. Віддай щось своє ненародженим, і тоді зможеш чаклувати. Але чи буде потрібна тоді ота магія? Бо хто як казав: одні — що такі чаклуни були дуже сильні, а інші — що люди після цього вмирали, бо без серця жити не виходить. От тому й носять іноді біля води намиста зі скляним чи різьбленим , чи мальованим на камені, в кого які гроші були, оком. Щоб відкупитися від такого. Та й намистечко в Болотяної Матері якраз з очима. Тьмавими, гнилими, бляклими. Ой не зроблені ті очі!

— Та ти ж знаєш, жабенятко. Ти ж таке бачив. Чи тобі вже страшно? Пірнати он як зібрався, аж голову поголив, щоб слизькішим стати, а про звичайне забув, — Болотяна Мати кумкає, регоче, аж п’явки з ряскою на ній трусяться.

— Не страшно хіба що каменю, поважна ненароджена, — Намірет облизався таким самим довгим язиком, як і в Болотяної Матері, — я оце думаю, що б його дати, щоб і самому додому дійти, і до намиста пасувало? В мене ж чотири двоюрідні сестри, я ж знаю, коли щось не так у вбранні, то стане крик.

— Я ж можу і голову узяти, гарна скринька стане, жабенятко. В тебе вона якраз така, пласкенька. І магія тобі буде ні до чого. А в тебе ж такі мрії, — тепер Болотяна Мати розмовляла, як дитина. Отаким тонесеньким голосочком.

— Мрії, поважна ненароджена, як риба — не кожна годиться в юшку. І не кожну можна зловити.

З Болотяною Дівою сперечатися треба. А от Болотяна Мати і голову відкусити може.

— Та й нащо тобі отой уламок, жабенятко? Ціну велику платити треба, але то ж не гра.

— То тому той уламок і збурив ваше болото, поважна ненароджена, що вже то не гра. То стався відбір чаклунів, бо біда буде. Може, така, як з тою королевою в старі часи.

— Ніколи Діти Старої Жаби в таке не лізли. Який з жаби чаклун? Як жабі воювати?

— Де жабі жити, як болота не стане? — останнє то питання, на яке Болотяна Мати відповісти може. Бо далі — вона буде їсти. І Намірет оце зараз, як то кажуть, заплутав усю сітку, відрізав собі відступ.

— Заплатити ти зможеш, жабенятко. Але чи ти знаєш, чому у Старої Жаби очі окремо, а вона сама зовсім не сліпа? І я не сліпа, то третє повіко, — Болотяна Мати блимнула жовтими, жаб’ячими очиськами.

— Бо вона, ота Стара Жаба, забагато знала.

— І ти теж забагато знаєш, дитинко. Бо заплатити ти можеш, та ой не хочеш. Бо що то за уламок такий, тобі невідомо. І чи буде тобі щось за нього, тобі теж не відомо.

Намірет зітхнув. Тим і страшна Болотяна Мати, що не бреше. Вона ж не народжувалась, то й не вміє такого.

— То як? Треба тобі оце блискуче чи задовольнишся тим, що в тебе вже є? — Болотяна Мати покрутила у коротеньких пальцях, з бородавками вони в неї, без нігтів — кігтями гострими закінчуються, щось гладеньке, прозоре, завбільшки з окуня.

— Плачу тим, що сама візьмеш! — Намірет простягнув вперед тремтячу мокру долоню і все ж заплющив очі.

І Болотяна Мати регоче. Нове жовте жаб’яче око мокро ляпається їй в долоню. Дурне жабеня щось верещить, та все ж хапає той уламок.

Намірет регоче у відповідь і розмазує темну кров по обличчю, наче бойову маску. Ото тепер йому треба знов шукати валку в місто, вкрасти в бабці рибу на дорогу і не загубити той уламок. Це ж діб шість чи сім їхати треба. Бабця крик підніме, як побачить.

І десь так днів через вісім Намірет знов дивився в підлогу башти, а не на чаклуна.

— Ваш уламок, ваша чаклунська милість. Ваш уламок.

Пусте око нестерпно чухалося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.