Некінець

Що мала, знов у гори?

Мала не мала, яка є! – відповіла подумки я, показуючи язика.

Та за тобою треба позирати і наглядати, може, не підеш?

Хто сказав?

Та в тебе нема нічого для таких виходів, переживатиму, не йди! – такої думки був не лише Михайло, бувалий у різні пори у горах, але і Діма, мої хлопи-охоронці, охоронці мого крихкого світу за моїми правилами.

Вони давно знали, що я не ломова коняка, і тому просто піклувалися, повідомляючи про повітряні тривоги, особливості гірських небезпек і просто час від часу запитуючи «не на відчіпного» як я.

А я росла, як квітка, робила, як завжди свою роботу, писала часом тексти, які надихали інших, чекала на Перемогу, як повернуться найкращі з війни до своїх синів, як Артур, чи одружаться і візьмуть на руки своїх діток, як Михайло чи Дмитро. У всіх були свої причини на життя і плани жити далі.

А я хотіла, як голодна, отого шаленства, яке виривалося з мене лише тоді, коли я була вільною і не винною нікому нічого. Тоді до мене приходив Бог. Він до мене приходив постійно, і навіть зараз у холодному підвалі Він поруч, бо вчора ще я могла опинитися на тій платформі, де друзками скла ударної хвилі було все усипане довкола. Я поспішала на роботу, але потяг затримався, і мене пронесло бути на тому пероні у момент вибуху.

Я квітнула зсередини, бо у подорожі, на яку я спонтанно погодилася, хоч і була більшість людей знайомі між собою, але я не надто відчувала, що я не в тому товаристві. Мені пощастило, як і нині, коли у мене є плед, електрика, чай гарячий і я роблю свою роботу райт нау. Руки людей принесли сюди печиво, і таким чином Бог навіть сказав, Віт, кого нудило вночі, ти голодна, он з’їж «Марієчку» і чаю попий, і будь благословенна. Я так і зробила.

А я Його спитала, Боже, моя грішна душа уже стільки всього накоїла, що йой! - якщо не ділами, то подумки.

А Він зробив вигляд, наче не почув. Наче, Віт, ну, у мене таких мільйони як ти, заспокойся нарешті!

І я почала згадувати.

Ранок. Туман. Франик і я. Переодягаюся собі просто неба, наче туман той зможе сховати мене, і знаю, що один з учасників майбутнього походу з того ж потяга уже десь на протилежному боці дороги стоїть у черзі за кавою, пропонував взяти і мені щось. А я не хочу. Просто не хочу і все, і мені цікаво просто на нього поглянути, цього нового хлопа, і привітатися, як не як, нова людина у поході. Невідома книга.

У пошуках рішень чим зайнятися до часу збору йду в парк, надибую дядечка з рюкзаком, бесідую, а Діма-хлоп з потяга, підтягується. Виринає з туману гоцул, якого розпитую про особливості життя на полонині, пропонує купити у нього хату. Згадую про Михайла, треба сказати йому, може це і буде тим, що треба, і на часі. Він же хотів собі хату на полонині.

Усміхаюся, адже каву я уже пила у потязі, і мені уже нормально, і я не надто залежна від неї, але коли є, то люблю.

Я не залежна від алкоголю, але коли мені один чоловік, схожий на містера Біна, але гарніший, пропонує спробувати вміст його фляжки, я прошу хоча б понюхати - так, для мене величезне значення має запах напою, і запах взагалі. Культура пиття, культура спілкування, культура життя. А я принципова, та часом порушую правила, щоб цікавіше жити. Розважаю себе, як вмію. А питво справді хороше, смакує, зігріває. Кедрівка.

Але я перескочила, і часу до моменту дегустації ще йой, ми ще в парку, тому час підходить, ми з Дмитром полишаємо наших співрозмовників, робимо пару світлин біля паровозу і йдемо на розподіл харчу на місце зібрання..

Привіт Василь, той самий Василь, що знає на зубок Стамбульську конвенцію, підозрює про мої смаки і вдачу, наполегливо пропонує радо заварити мені чай з його суперконцентрованих шкарпеток, вручає нам наші долі продуктів.

Я ламаю шаблони, беру у наплічник солодке, і навіть не думаю про нього, як про своє. Ні грама не хочеться, бо нині у мене інші думки. І ми рушаємо на авто. Минаючи різнобарвні схили гір, все більше врізаємося дорогою-змією вглиб Закарпаття до Чорногори.

Чорногірський хребет, я мрію тобою піти днів на шість в теплу погоду, але і цього разу на тебе поглянути і пройтися кортить.

Група наша не мала, і більша частина знайомі між собою не один рік, похід і келих. А мені однак весело. Мені просто добре і я радію, дуріючи від свободи. У мене то набуває кількох сенсів – я щаслива, я вільна, я благословляю подумки Артура, і вбираю очима, ногами, легенями все те, що мене оточує, я свічуся, наче той вампір з саги Сутінки, і жартую.

Я це я.

Богові теж не просто

Ми тут лишень гості

А от свої постулати-

Дихати чи помирати –

Він встановлює чітко

Котру зламати гілку

І мені від того гірко

…

Але я не знаю, що далі

Тому тисну педалі

Роблю свої кроки

Бережу-втрачаю спокій

Достойним нехай медалі!

І жити достойно у мирі надалі!

Достойним, і Бог побачить

Як я і радію, й плачу

Як я про дітей ще мрію,

І спати не можу, вії

Мої інколи вологі,

Але зберігаю спокій.

…

І я бережу надію

Тихенько про власне мрію

Роблю до життя все кроки

Знаходжу й дарую спокій

Ще трохи!

«Ей, мала, за тобою треба нагляд і нагляд!»

А я знаю це, то й що? Я можу бути і іншою, але ці постійні обов’язки і повинності нині взяли відпустку. Хев е найс вікенд!

От уже речі забрані, водій побажав гарного дня і перед нами шлях.

Ми рухаємося, роблячи привали. Шкала складності підйомів може вимірюватися у звукових коливаннях, які створюю я, і це кумедно, списую все на сову. Сміюся і посміхаюся, несу наплічник, який щось важкий мені дуже, але не здаюся.

Полонина, гори звуть, а ми копошимося у кущах, бо грибів трохи є. Вівчарі з отарами, модні вівці, місцеві з ягодами. Я вже ласую брусницями, а вуйко усміхається і пропонує мені дати ягід відро, бо йому не шкода для мене, а у мене рюкзак, який ледь несу та й навіщо брати, якщо донести проблема, хоч поїм.

Говоримо з ним, кажу, ви присягали своїй дружині, а присяга, то важливо. Я просто знаю ціну зради, як і ціну інших кроків. Я просто трошечки знаю життя, і водночас нічого не знаю - summa scientia nihil scire!

Дядько Михайло з полонини, той що з ягодами, дивиться на мене з теплом, а я бачу, що нікого вже нема на горизонті, уточнюю дорогу до біостаціонару і шнєпаю сама.

А отут є чоловік!

Дати що? Правда?

Так, він живе тут, робить якусь роботу – наразі бесідку для людей. А я люблю дерево з дитинства, мій батько і дід теслі, і майстерня інструментів є, як придане. Жарт.

Але я навряд чи буду сама теслею, пиляти вмію, забивати цвяхи і свердлити. А так, хай буде. Я багато чого вмію, як і не вмію, але сил у мене не на все є як і на все, а чи треба.

Якось подумала, що треба скинути ще пару кіло, і Діма спитав – а навіщо? От і думаю, а навіщо, правда. І якщо скидати, то де? Он у гори піти – купу енергії витратити. Хоча учасник нашої групи Вадим хлоп не просто так, високий, стрункий, спокійний, і попереду всіх мчить. Без палиць і з важким рюкзаком.Тренований і сильний.

Поки я десь там здираюся, стонучи, бо важко мені, він може і на буксир мене взяти, і руку подати, як людина, яка бачить, що аж вистрибую зі штанів, хочу перша здертися на гору, а сил малувато. Так я і прийшла на Петрос. За руку з Вадимом – загартованим кілометрами бігу.

Мої очі сміються, бо жартуємо, та й один чоловік підозрілий на перший погляд, тягне з собою корча. Я того корча помітила, ще тоді, як забирала наплічника з авто. Тю, так дивно, подумала я, наче у лісі немає дрів.

Тут будувалося кілька гіпотез щодо дивака з дерев*ягою.

Перша полягала в тому, що корч то просто для того, щоб не напружуватися і використати одразу на дрова, якщо дрів не буде, не ходити і не шукати щось для вогню. Але вона була слабкою.

Друга гіпотеза – корч несе в собі який смисл – і це може бути за аналогією гнома з фільму «Амелі», який подорожував планетою на противагу батьку головної героїні, який хотів тим займатися все життя, а як став мати змогу – не почав.

Я все ж вирішила уточнити у господаря корча справжню причину його сходження, вагу даного предмету і інші подробиці. Олександр виявився не лише симпатичним і з гумором, але і веселим. Спочатку я вловила певну зарозумілість і таке інше, але потім усе вирівнялося. З гумором, приємний, здається, я знайшла щось подібне собі, в сенсі того, з ким можна посміятися, пожартувати і позмагатися, підколювати і трішечки знущатися. Олександр мужньо витримував усі мої прильоти і підігрував. Я не сумувала, а навпаки, після тих закидів, що я жіночка з пробігом горами, я перетворила то в величезний плюс, аніж мінус.

Зрештою, плюси ми визначаємо самі, як і почуття власної важливості. Самомнєніє, мда. А думка у мене про себе хороша, бо я хоч і не маю власної справи життя, крім надихати і зцілювати, в певний момент підстрахувати, підтримати і врятувати, але цю людину я не могла не поважати.

Напередодні поїздки якраз говорила з Михайлом про справу життя, і він мені на свому прикладі пояснив, так і в Олександра був той корч, через який він мало не вбився, проте він ніс у собі і зміст, і фішку, і не обов’язково було той корч тягнути всюди, бо людина всередині себе мала справу життя. І це було помітно.

На вечір, думаючи, як помитися,у відповідь на Юрине: Ти спатимеш гола в спальнику? - я відказала – А я завжди так сплю!

- От Сашко зрадіє!

- Хоч комусь радість, - промовчала я, і раділа сама.

Мої очі світилися і від усіх цих приколів, підколів, жартів я була на адреналіні, помилася, відвідала посиденьки біля вогнища, вимастила руки сажею, допиваючи чай і не ївши халву!

«Віта, а як же халва?» - сьогодні не було актуальним.

-Життє, чого ти таке радісне? – а я хміліла.

Життє саме в праві обирати, що робити йому. Таке воно, непередбачуване і шалене.

- Я за тебе хвилююся, щоб ти не замерзла, - згадала слова одного з моїх хранителів.

Сашко з Вадимом витягнули просто неба свої каремати й спальники, а я підкидала дрів у вогнище, поки вони пакувалися для ночівлі.

-У тебе тонкий спальник, хіба що ти ляжеш поміж ними, щоб не замерзнути. – кинула жартома Мар’яна.

Опа! Евріка.

Ну, я вже мала досвід ночівлі утрьох у наметі, тому ніхто не помер від того, що я сопіла поруч.

Віта і двоє чоловіків в горах у ніч у повні місяця біля вогню, гарно, еге-ж?

Нічого в тому не було, якщо чесно, крім нового досвіду, але я і так на Шешулі питала про групове фото, і всі позирали на мене, як на фанатку мейнстріму груповухи на Щекавиці. Люди, якщо що – офіційно заявляю – НІТ!!!

Одним словом, упакувала я хлопів, побажала надобраніч та й пішла мучитися, бо заснути не могла. Уже і чиста, і сита, і на вершині побувала, а воно не спиться. Думки різні. В пам’яті вірш про пристрасть згадався, тоді мене Артур на то надихнув***. Гарно мені було. Місяць спати не давав теж, вийшла до вітру, поглянула, побачила зірочку поруч нього.

Мені було дуже хороше, але поспати треба було. І уже думка зранку аби не проспати і кави зварити. Я ж люблю запалювати вогінь.

А увечері після Шешула поночі для вогнища ми зробили негарний вчинок, для розпалу взяли книгу видатного вченого-біолога Тімірязєва, яку хтось почав дерти, а книга хороша, і мій Діма-біолог не схвалив би таке… та і я не свалила, а потім сама на азарті розпалювала… Ех, наче ота немита більшовицька когорта, яка чавила все у революції 1917 року, нищачи освічену інтелігенцію блакитної крові… За це мені соромно.

Ранок довго не йшов, бо то чоловіки хропіли, то я мерзла, то думки атакували.

А коли зненацька почула шурхіт, поглянула, що майже 6,00, побігла до нашого Васі, він уже копошився, як старший, кажу, дай запальничку, розведу вогнище для усіх на каву, але Вася дуже невдоволено буркнув, дослівно: «Не роби мені вагітну голову зранку!»

Я здивувалася.

Як так? Година у нас домовлена, невже цей підступний чоловік мене надурив, і всі встануть не о 6,00, а о 8,00, і лише Віта-Життє буде на приколі від того всього?!

Я вийшла, а коли повернулася, зрозуміла, що вогнище ніхто не планував розкладати, бо у нас був з собою пальник, і я просто про нього забула. А я ж то думала, піду, тихесенько розведу вогнище, зварю найперша кави і посміхатимуся, поки спартанці у кількості 2 осіб собі кутаються у спальники неподалік. АГА! Тімірязєву привіт!

Мене пробивало на сміх від ситуації, і я частину нашої групи розбудила реготом, хтось навіть спитав, чи я плачу, а я ржала, просто не могла спинитися. А потім пішла будити сплюхів надворі, тих самих 2 чоловіків у спальниках біля вогнища, яке загасло.

Трошки навіть стало не по собі, бо думала, що Вадима забрали вовки. Спальник лежав так, ніби порожній. Але все було в порядку, хлопи без стресу прокинулися, бо я будила акуратно, а не так, як могла-бабах – і рухнути зненацька на когось.

І все було мені в кайф, і ранок, і пошуки спорядження, і чистити зуби перед виходом на Петрос. Усе то складало загальний пазл, як і теплі погляди, як і осінь золота, як і буяння краси світу. Я була в невимовному захваті і сп’янінні від того. А потім була дорога на вершину, у тумані і холоді, який я витримувала.

Назустріч йшли ті, хто нипав там, з наплічниками більшими за мій, і я почувалася сильною жінкою, яка того ранку перша за руку вийшла на Петрос. Ми були усі на приколі, всі на своєму сприйнятті і досвіді, але водночас мені не муляло, хіба що трішки. І у мене був мій Сашко колись, з яким ми експерименти ставили, а тепер він не мій і сам скучає за моїм товариством. Його життя, тільки я не Життя його! Нема чого сумувати, коли тобі дарують милиці і вони не потрібні, бо Поліанна знає – є завжди привід порадіти!

Ти – як Поліанна – згадалося, мовлене про мене однаєю хорошою людиною.

Я – Віта, тобто Життє, і втиснути мене у чиєсь уявлення про мене це імпосібл і анріал, бо я так вирішила для себе. Я так хочу, і хочу в гори.

І мені приємно, що люди, з якими я провела цей час, були різноманітними, не важливо, чи ти схожий зовні трохи на знаменитого коміка містера Біна, а по факту хороший чоловік Павло з дружиною Олею, чи ти друг з вірменським корінням і жартиками про те, що любиш пиво більше, ніж дружину, чи ти ніжна дівчина, яка починає освоювати сімейне життя і хобі, чи ти спортсмен, чи ти шоумен, чи батько, чи жіночка з пробігом горами. Ми усі чогось навчилися у цій подорожі, бо жити – це цікаво і життя то і є подорож. Некінець)

***Я хочу, щоб ти любив моє тіло,

Ніжно, і гаряче, такі вимоги,

Щоб як торкаєшся, гори сніжні

Танули тихо мені між ноги,

Щоби туманами вдих і видих

І не спішити, батьки не вдома

Щоби солодкий фінальний триптих

Щоби мовчання єднання й втоми

Але не буднів свинцю навали

Ніжні торкання і тихі кроки

Щоб віднайти себе, шукали

І відчувати себе, мов боги,

Щоб не спішити, хай світ чекає

Несамовито втикати в стелю

Тихо сопіти без вибачаю

І поринати у підземелля

Бути торкатися наливатись

Небо очима пестити космос

Бути як атоми і єднатись

Чути що там промовля свідомість

І жебоніти, стискати руки

Венами гупіт гарячий крові

Любощі створені не для муки

А для любові)