Принцеса та бобові

…От тільки не треба мені казок розповідати! «Принцеса на горошині», «Принцеса на горошині»… Можна подумати, я не знаю, як усе було насправді!

І заніс же мене нечистий у це королівство! Їхала у своїх справах, поспішала, між іншим… Зупинилася буквально на чверть години – листа рідним написати: мовляв, жива-здорова, чого і вам бажаю… пробачте, що зірвалася, нікого не попередивши, але так обставини склалися… А коли, віддавши листа поштареві, на вулицю вийшла, отримала одразу три сюрпризи: кінь загубив підкову, карета – ресору, а кучер – совість. У результаті кінь закульгав, карета захиталася, а кучер запив. Ще й у готелі приголомшили: мовляв, у нас, ваша високосте, для вас апартаментів пристойних немає. Он, мовляв, по той бій майдану палац королівський, туди й ідіть.

Я кажу:

- Мене і непристойні апартаменті влаштують.

А мені у відповідь:

- Ні, так не можна, ваша високосте, у нас король ліцензію відбере. Нам якнайсуворіше наказано усіх незаміжніх іноземних принцес у палац направляти, там принц на виданні… тьху ти… тобто одружити його хочуть.

І як я не брикалася, взяли мене попід білі рученьки і з пошаною у королівський палац відвели. А там – все, як належить: король, королева та їхній прищавий спадкоємець «на виданні». І хоча мені про можливе одруження ніхто відкритим текстом не заїкнувся, подивилися на мене оцінююче. Дуже оцінююче. Мені навіть не по собі стало.

Проводили мене до парадної гостьової кімнати, баульчик мій туди принесли, речі на перший час приготувати допомогли… От тільки здивувало мене, що на ліжко – і без того немаленьке – цілу гору перин навалили. Для чого б це, думаю? Я начебто панночка не розманіжена, це і за моєю зовнішністю видно…

Почала я до вечері перевдягатися. Хотіла намисто перлове надягти, та випадково розірвала. І хоча я й встигла ниточку перехопити, кілька перлинок упали і по кімнаті розкотилися. Кинулася їх підбирати, за крісло біля комину зайшла… а у крісла спинка висока… Чую – кроки у коридорі, обережні, немов крадеться хтось – і просто до моєї кімнати. Постукали. Мовчу, не відзиваюся. Присіла за кріслом, визираю обережненько, чекаю, що буде. Двері тихесенько відкриваються, і входить… королева. Огледіла кімнату, мене не помітила, до ліжка підійшла… щось маленьке у перини сунула… і вийшла скоріше.

Вибралася я з-за крісла – і давай сама у перинах порпатися. Дивись-но! Королева мені горошину підсунула! Причому під найнижчу перину. Це що за жартики?

Не встигла я горошину назад сховати – знову кроки у коридорі. І знову хтось до моєї кімнати крадеться. Куди діватися? Знову за крісло – можу просто не встигнути. Підібрала спідниці і під ліжком заховалася. «Тільки б не чхнути!.. – думаю. – Палац королівський, а пилюки під ліжком…» Притихла, носа у хусточку мереживну сховала… Дивлюся – король з’являється. Озирнувся так по-злодійськи, ступив до ліжка і… щось на підлогу впустив. Квасолина! Я мало не пирхнула. І цей туди ж!

Король мене, на щастя, не помітив. Квасолину свою підібрав, сховав під перини – і до виходу. Двері відкрив і зіштовхнувся зі спадкоємцем. Його величність знітився, а його високість хоча б вигляд зробив, що йому незручно. Провів батечка поглядом і… Так-так, навпростець до мого ліжка потупцяв. От печінкою відчуваю: теж якусь гидоту між перинами ховає!

На цьому паломництво до моєї кімнати закінчилося. Вибралася з-під ліжка, обтрусилася… Уф… у хованки, здається, на все життя награлася! Навіть про намисто розірване забула.

Мене цікавість допікає: королева мені горошину презентувала, король на квасолину розщедрився, а от принц на що розорився? Ви не повірите! Цілу жменю бобів з-під перин витягла! І де ж його високість таких крупних бобів назбирав?

Під час вечері ми усі четверо чесно робили вигляд, що нічого не сталося. Я якнайлюб’язніше відповідала на запитання і, як належить вихованій принцесі, погляду від тарілки високо не піднімала. Коли ж, нарешті, до кімнати повернулася, у першу чергу замкову шпарину жованим папером заліпила – щоби ближніх у спокусу не вводити. Мені і засову на дверях вистачить. Спала по-похідному – скинувши на підлогу з ліжка пару перин.

Прокинулася вдосвіта. Як не дивно, виспалася. Згадала про врожай бобових, зібраний на ліжку… Жарти полюбляєте, панове? Гаразд! Пожартую і я! Я умилася і взялася за ранковий макіяж.

До сніданку вийшла, закривши обличчя вуаллю.

- Як вам спалося, ваша високосте? – єлейно поцікавилася королева. Король очікувально дивився на мене. Принц, передчуваючи наслідки свого жартика, совався на власному стільці.

- Огидно спалося, ваша величносте! – манірно відповіла я. – Мене і так безсоння мучить, а тут… Здається, мені перини не дуже гарні дісталися… Всю ніч совалася, намагаючись умоститися зручніше… Під ранок тільки задрімала, та, мабуть, дарма…

З цими словами я відкинула вуаль.

Присутні ахнули та так і залишилися з відкритими ротами. Я їх розумію: видовище, котре їм відкрилося, - явно не для слабкодухих. Тільки уявіть: темні, майже чорні кола під очима, а на щоці виразно проступають багряні відбитки горошини, квасолини і двох бобів у натуральну величину.

- Синці будуть, - капризно поскаржилась я, обережно потираючи щоку нижче відбитків – щоб грим не розмазати. – І що мені тепер татко скаже!!! – і я у голос розридалася.

…Затримувати мене у палаці не стали. Король з королевою одноголосно вирішили підшукати для єдиного синочка більш міцну душею та тілом наречену. Я й не заперечувала. Швиденько вмилася, підхопила речі і повернулася до готелю. Вліпила пару запотиличників кучеру, котрий спав у конюшні, повернувши цим собі душевну рівновагу. Карету, звичайно ж, ще не відремонтували. Але коня вже підкували. Ну й до біса її, цю карету. Верхи доїду. Не вперше.

Я ж дійсно поспішаю. Мені ще друга дитинства дорогою перехопити треба, поки від дурниць не накоїв. А то спало йому на думку Сплячу Красуню їхати цілувати!..