Пом'якшувальні обставини

Рейс не подобався Біллі від початку. Щось бентежило, якесь абстрактне передчуття. Хоча особливих приводів для занепокоєння не було. Траса-бо спокійна і неодноразово пройдена.

На дисплеях повільно пропливав автоматизований завод, затуляючи чималу пригорщу зірок. Онде шлюзовий відсік. Неподалік, навпроти шлюзу, неквапом обертався октаедр капельської баржі. Біллі відправив імпульс, даючи дорогу чужинцям. Октаедр капельців рушив до шлюзу.

Одночасно з тим його власна баржа зрушила з місця. Біллі лайнувся і щосили опустив руку на СТ-сенсор. Палець ковзнув крізь порожнечу, сенсор блимнув зеленим. Корабель все одно набирав швидкість.

– Ні! – закричав Біллі. Відлуння заметалось рубкою і затихло.

Спалах! Сліпуче сяйво, підсилене сенсорами та оптикою автопомічника, прохромило зіниці. У вухах тонкий плач знівеченого металу, поодинокі зойки пластику та шепелявлення припаленої проводки почали витанцьовувати хвацький чарльстон. На дисплеях усе ще маячів шлюзовий отвір станції, та за мить зник, витіснений із поля зору гранню чужинського транспорту. Керамо-залізо-бозна-яке одоробло сунуло на Біллі, штовхало зоряний блиск прямісінько в кабіну, крізь корпус корабля, крізь самого Біллі...

Він чув, як сухо хрустять кістки, ніби поруч хтось за обидві щоки наминає чіпси. Відчував, як гострі уламки продираються крізь шкіру і плоть, нищать звичний гармонійний пазл, що зветься Біллі. Звався... Він ще встиг відчути, як вибухає голова, ніби бетер замість м’яча влучив битою просто в потилицю.

***

Спокій тривав недовго. Напевно… Принаймні, йому так здавалось. Отямився Біллі в камері, важко сів на лежанці. Голова розколювалась, ніби після тижневого запою. Це нагадало йому себе двадцятирічного – втечі з дому, бурхливе свавілля з однолітками, ріки пива й доступні дівчата, втечі від поліції... Батько завжди вважав його вродженим бунтарем. Спогади відгукнулися дужчим нападом болю, що угвинтився в кожну клітину, у кожен нерв, засліпив і без того мутний погляд. Розмиті білі плями попливли перед очима, ледь виокремлюючись на тлі такої ж білої стіни.

Шлунок скрутив спазм. Хапаючи повітря, Біллі впав навколішки, ледь устиг дістати з-під лежанки відро, у яке його і знудило.

Хлопець відсапався і знову сів на лежанку. В очах розвиднилося, плями зникли. Біль потроху відступав. На протилежній стіні Біллі розгледів карби, що нагадували скельний живопис на такій далекій Землі.

Підвівся і непевною ходою почовгав до стіни. Подряпини складались у візерунки – дев’ять вертикальних рисок, перекреслених однією горизонтальною.

Біллі присів навпочіпки біля останніх карбів. Провів по них пальцями, перераховуючи. «Дев’ять», – ворухнулася млява думка. Нігтем прокреслив горизонтальну лінію. Провів кілька разів. Торкнувся долонею стіни. Дев’ять десятків. «Лишилось небагато», – подумав відсторонено. Емоції загубилися десь на третьому десятку. Карби Біллі почав робити після десятого циклу, зрозумівши, що інакше просто зіб’ється з рахунку.

Виконавши ритуал, він посунув назад. Незабаром мають принести їжу. «Хоча яка з тих концентратів їжа», – подумав Біллі, вкладаючись на лежанку. Просунув руки під голову, заплющив очі. Йому кортіло спати, хоч і знав, що заснути не дадуть. Потім, перед черговим циклом, але не зараз.

Рипнули двері, й до кімнати (камери – як сам Біллі про неї думав) вкотився робот-ключник.

– Ваш сніданок, сер.

Біллі не ворухнувся. Ключник обережно опустив тацю з консервами на підлогу.

– Сер, вам виклик по стереофону від містера Доуела.

Біллі рвучко сів на лежанці.

– Давай!

Робот простягнув золотавий обруч, і Біллі одразу натягнув його на чоло. В очах попливло, погляд затягнула запона, а за мить замість білої стіни з карбами він побачив містера Доуела. Той сидів у своєму кабінеті й привітно всміхався. За спиною крізь прочинене вікно проглядалися верхівки дерев. Листя шуміло й погойдувалось од легкого вітру.

– Добридень, містере Керріне. Маю для вас чудову новину. Колегія дослухалась до нашої апеляції, й вам скоротили покарання, – Доуел поправив бездоганний вузол краватки, витримуючи паузу. За мить продовжив: – З вас знято п’ять циклів.

– П’ять? Лише п’ять? – у Біллі пересохло в роті. – І це враховуючи те, що я не винен?!

– Не гарячкуйте. Я зробив усе, що міг. Зрозумійте, автопомічник налаштовується під конкретного користувача...

– Та знаю я! Але ж він сам почав рух. Він-бо не знає, що для капельців сигнал інфрачервоним імпульсом означає «рухайтесь», а не навпаки, як у нас.

– Так-так, я пояснював це неодноразово. Проте колегія наполягає, що ви не спинили корабель, хоча могли. Отож – ви головний винуватець аварії.

– Не міг! Автопомічник щось наплутав і не реагував на жодну команду!

– Це я теж їм пояснював. На щастя, серед уламків вашого корабля таки відшукались логи, на яких відобразився збій. Відтак частково вина лежить на «Авіньйон Електрик». Саме це колегія врахувала як пом’якшувальні обставини й ухвалила рішення про скорочення терміну покарання.

Доуел знову поправив краватку і продовжив:

– Але це ще не все. «Авіньйон Електрик» визнало, що несправність сталася з їхньої вини. Вони пропонують вам укласти угоду про моральну компенсацію. Грошей ви, звісно, не побачите, але виплати підуть на погашення боргу вашого батька. Тож можете вважати себе вільним од усіх фінансових зобов’язань перед «Авіньйон Електрик». Підписані ними документи вже у мене. Чудова новина, чи не так?

Біллі порахував. «Авіньйон Електрик» готове фактично списати йому борг у сорок три тисячі двісті сімдесят вісім доларів вісімдесят три центи. Він погодився, що новина справді чудова.

– Єдина дрібниця, що вам залишилась – відбути останні п’ять циклів, і ви вільна людина.

– Дрібниця?! Скажіть, скільки разів помирали особисто ви?

Доуел зам’явся, на обличчя набігла тінь. Утім, юрист швидко опанував себе:

– Жодного.

– А я помер і воскрес дев’яносто разів! І мені пропонують померти ще п’ять разів і називають це дрібницею?

– Містере Керріне, погодьтеся, п’ять так чи так краще, ніж десять, еге ж? До того ж, вибору у вас однаково нема.

Біллі зітхнув.

– Авжеж, нема. Як і транспорту, до речі.

– О, тут не хвилюйтесь. «Авіньйон Електрик» пропонують вам придбати їхній новий надсучасний корабель. Як зазвичай – у кредит. Документи теж у мене. Чудово, чи не так?

«Не так», – ледь не скрикнув Біллі. Перед очима постав старий містер Керрін, що підписує нову угоду, купуючи чергове диво розкоші, науки й техніки. «Непотрібне лайно! Переважно ним навіть не користувалися. Натомість стали майже фінансовими рабами!»

– З іншого боку, треба вибиратися звідси, – уже вголос мовив він.

– Так, звісно. Пасажирський транспорт у цьому закутку велика рідкість, – докинув містер Доуел. – А з землян на цей рейс погоджувались одиниці. До того ж, автопомічники не дозволять узяти пасажира до транспортного корабля.

– Так-так, – кивнув Біллі. – Та моїх статків не вистачить на новий корабель.

– О, ви ж знаєте «Авіньйон Електрик». Завжди можна укласти додаткову угоду й покласти частину боргів...

«А дзуськи!» – подумки закричав Біллі й ледь стримався від непристойного жесту. Згадав красуню Мері, з якою вони ледь не побрались у молодості. Однак дівчина пішла, коли з’ясувала, що дітей він не хоче, бо сама просто марила ними і планувала народити хоча б трьох. Позиція Біллі в цьому питанні її не надто бентежила. Відтоді він більше не намагався будувати стосунків, задовольняючись послугами «подружок» у космопортах та бурдеях. У свої сорок дітей не мав і неймовірно з цього втішався.

– Знаю, – Біллі відігнав спогад.

– Містере Керріне, я в жодному разі не намагаюсь вас агітувати. Вибір завжди за вами. Якщо підпишете документи – «Solar System Delivery» за тиждень доставлять корабель на станцію. Ви саме пройдете останні п’ять циклів.

«Трясця, – думав Біллі, – все життя уникав кредитів. Утік від них на міжзоряні вантажні перевезення, але вони наздогнали й тут. З іншого боку, я ж, на відміну од батька, не купую лайно. Мені необхідно забратися звідси. Тим більше, коли старий борг фактично погашений. А далі, можливо, перейду на кращий рейс...»

– Стереопідпису вистачить?

– Так, цілком, – Доуел посміхнувся, дістав із кейса на стільниці паку документів. – Вистачить, а після повернення обов’язково зазирніть до мене, й ми все владнаємо остаточно.

Біллі зітхнув і поклав підпис на паперах.

– До побачення, містере Керріне.

– Бувайте, Доуеле.

Біллі стягнув стереофон і повернув роботові-ключнику.

– Сер, вам ще щось потрібно?

– Ні, дякую.

Робот викотився з кімнати. Біллі без жодного бажання проковтнув консерви і вклався на лежанку – чекати чергового циклу. На його думку, сто разів пережити одну й ту саму аварію – трохи занадто. «Дев’яносто п’ять», – виправив себе подумки.

***

Вдома майже нічого не змінилось од його останнього візиту. Старий містер Керрін сидів біля стереовізора. Матері не було, напевно, ходила по крамницях.

– Привіт, Біллі.

– Здрастуй, тату. Де мама?

– З малим гуляє, ти ж знаєш, як дітям свіже повітря потрібне.

– З яким малим?! – скрикнув Біллі. На чолі проступив піт.

Та старий Керрін не відповів, утупився в каталог новинок «Авіньйон Електрик». Ошелешений Біллі зітхнув і пройшов на кухню. Набрав на диску автокухаря яєчню з беконом. Присів за стіл і розклав документи. В конторі юриста він не переймався читанням, адже живий підпис був лише безглуздою формальністю – в ярмо він ускочив раніше. Здається, настав час ознайомитись.

Біллі погортав папери. Бланк стандартного договору «Авіньйон Електрик» приріс новою додатковою угодою. Вона стосувалася щасливої та забезпеченої старості й передбачала клонування підписанта в разі, якщо його вік сягав сорока років, а спадкоємців не було.

Біллі довго розглядав свій підпис на папірці. Сил лютувати, дивуватись і клясти юриста не він не мав, на душі стало якось порожньо й тоскно.

Яєчня з беконом давно охолола, коли він урешті згріб папери назад у «дипломат». Важко підвівся й поплентався до своєї кімнати. Кейс із підписаними в містера Доуела документами здавався тягарем. Папери ніби притискали його до землі, заважали стати на повен зріст і розпростати плечі. Проходячи повз вітальню, Біллі зупинився й поглянув на стереовізор. Каталог саме рекламував надсучасні транспортні кораблі. Точнісінько ту модель, що її придбав Біллі.

Чомусь Керрін-молодший не дуже здивувався, дізнавшись, що за транспорт він віддав рівно на сорок три тисячі двісті сімдесят вісім доларів вісімдесят три центи дорожче за офіційну ціну.

--------------------------------

Присвячується пам'яті Роберта Шеклі.

Написано за мотивами оповідання Р. Шеклі "Вартість життя"