Подвійне дно

Крила тріпотіли. Вітер підхоплював створіння, штовхав догори, у недосяжну височінь. Сьогодні небо видалося напрочуд ясним – не замурзаним смогом, не заплямованим хмарами. В цій прозорій блакиті дракончик здавався цяткою. І дедалі важче було розгледіти його.

– А можна ще одного? Га, дядьку?

Він усміхнувся. Пальці швидко склали аркуш паперу, зігнули, знову стрімко пурхнули, лишаючи чіткий згин.

– Тримай, – Євген тримав паперового дракончика. Небога зачудовано глянула на нього, несміливо торкнулася пальцем, ніби до живого. Взяла.

– Запускай.

Дівчинка простягнула долоні, на мить завагалася, врешті, наважившись, дмухнула. Дракончик незграбно зірвався з долонь, повільно закружляв, завалився на крило. Потім його підхопив вітер і поніс у небо. Вище й вище, понад висотками, понад громіздкою тушею метеорологічного цепеліну, що завис над містом.

Дівчинка радісно заплескала в долоні.

– Давай ще!

– Поллі, відчепися від дядька, – долинув з іншої кімнати голос Карини.

– Ну, мамо, – дівчинка схлипнула.

Євген усміхнувся, скуйовдив каштанове волосся небоги.

– Давай завтра. Мені вже час.

Поліна ображено надула губи, Євгенові здалося, що вона зараз заплаче. Та сльози дівчинка стримала.

– Ну, добре, – він вирвав ще аркуш із записника. Швидко почаклував над ним, простягнув дракончика.

Усмішка заквітчала дитяче обличчя. Євген нахилився, торкнувся вустами дівочого чола.

– Дякую, – Поліна з дракончиком пурхнула до вікна.

Євген тихенько вийшов із кімнати, пройшов на кухню.

– Обідатимеш? – Карина схилилася над каструлями.

– Ні, я не голодний. Дякую.

– То, може, кави вип’єш?

– От від цього не відмовлюся.

– Ти потураєш усім Поліниним забаганкам. Боюся, надто примхливою виросте, – Карина всміхнулася.

– Та ну. Вона чудова дівчинка, слухняна. Їй це не загрожує.

Карина поставила перед Євгеном філіжанку з кавою, сіла навпроти.

– Я розумію, ти намагаєшся зараз замінити їй Данила, але...

– Замінити... батька їй ніхто не замінить. А я просто люблю небогу. До речі, коли він востаннє писав?

– Учора. Їх перевели на самісінькі «нулі». Знаєш, я дуже хвилююся за нього.

– Не бійся, – Євген ковтнув кави, – все буде добре. Він обов’язково повернеться живим і неушкодженим.

– Там постійно стріляють, – на очі Карини навернулися сльози.

– Це війна... клята війна. Та він повернеться, я в це вірю. Повір і ти. І головне – чекай. Чекай так, як ніколи й нікого ще не чекала. Я вірю, він відчуватиме. І це допоможе Данилові.

– Містика якась. Гадаєш, ми не чекаємо?

– Знаю, чекаєте. І він знає. Тому обов’язково повернеться, – Євген поглянув на хронометр, допив каву.

– Вибач, мені вже час. Спізнююся до лікарні.

– Добре. Завтра зайдеш?

– Авжеж. Я ж не можу лишити Поліну без чергового дракончика.

***

Лікарня зустріла білим, подекуди пожовклим, кахлем та запахом формаліну. Євген спізнився, проте в реєстратурі запевнили, що на нього чекають. Він рушив на другий поверх. «І чому в усіх лікарнях сходи роблять настільки крутими?» – крутилося в голові риторичне питання. Послизнувся на сходинці, лайнувся. Привітався з медсестрою. Врешті дістався кабінету. Постукав, не дочекався відповіді й увійшов.

Лікар стояв, заклавши руки за спину, і дивився у вікно, на першу позолоту, що ніби чарівним пензлем торкнулася листя.

– Спізнюєтесь, голубчику.

Євген скривився. «Ненавиджу це дурнувате слово».

– Вибачте, трохи не розрахував із часом.

– Сідайте, – лікар урешті обернувся, пройшов до столу, влаштувався на стільці. Зняв пенсне і заходився протирати скельця. Потім відточеним рухом повернув його на місце. Потягнувся за текою, відкрив.

Євген незворушно спостерігав за ним, хоча спокій давався великою ціною.

– Я вперше стикаюся з таким, – лікар пригладив борідку, – вперше, голубчику. Ваші аналізи й дані досліджень свідчать про те, що ви цілком здорові.

– Чудово! То ви підпишете папери?

– В жодному разі.

– Але ж...

– Ви хворий, голубчику. І це не жарти.

– А як же аналізи, дослідження?

– Сам не розумію, – лікар знову протер пенсне. – В моїй практиці це, повторюю, вперше.

– Зрозумійте, мені потрібно туди. Там мій брат, я мушу бути поруч, коли щось трапиться!

– Заспокойтеся, голубчику. Це не забаганка, я не можу взяти на себе таку відповідальність. Із вашими нападами у вас є всі шанси загинути першого-таки дня. Ще й підставити інших.

– Нападів не було вже два тижні! Я здоровий!

Лікар сумно посміхнувся.

– Два тижні не показник, повірте моєму досвідові.

– Ви нічого не розумієте… А знаєте, – Євген стишив голос, зашепотів гарячково, – а давайте я... я заплачу вам. Скільки скажете, гроші в мене є. Аби ви тільки підписали.

В очах лікаря сяйнула блискавка, він здригнувся, ніби від ляпаса.

– Що ви собі дозволяєте, юначе?! Ви при своєму розумі?! Хочете, щоб я відправив вас на фронт з епілепсією?! Ніколи, ніколи цього не буде! Забирайтеся геть!

Лікар розчервонівся, на чолі проступили краплі поту, повіка смикалась, руки тремтіли.

– Зрозумійте...

– Геть з моїх очей!

Кілька довгих секунд Євген дивився в обличчя лікаря, ще сподіваючись на диво. Потім збагнув – намарно. Такого не проймеш проханнями чи хабарами. Очі почало затягувати червоною поволокою, лють дерлася назовні. Кортіло скочити, вхопити ескулапа за комір, трусонути. Зацідити кулаком межи ці підсліпуваті, примружені очі.

Євген ледве опанував себе. Кілька разів глибоко зітхнув, мовчки підвівся і рушив геть. Грюкнув дверима так, що затріщали одвірки.

В коридорі не втримався:

– Трясця!

Він гупнув кулаком у стіну. Здалося – за мить до удару з кулака зірвалася блискавка. Біла плитка почорніла, заплямувалася кров’ю із розбитої руки.

***

– Чому так довго? – Олеся накинулась на Євгена, щойно той переступив поріг. – Ти де був?

– У лікарні, – буркнув він, стягуючи куртку. – І в Карини.

– Знову... Ти ж заходив до них учора.

– То й що? Та перестань світити в очі, врешті-решт.

– Вибач, – дівчина поставила газовий ліхтар на поличку. – Що кажуть лікарі?

Євген роззувся, попрямував до кухні.

– Ну їх. Бач, аналізи гарні, дослідження нічого не показують, але ж хворий я. Старий ескулап сам нічого не розуміє, в його практиці таке вперше. А товкмачить, мов дятел – епілепсія, епілепсія!

– Дивно. Та в тебе справді напади.

– То й що? Були, зараз же немає. А той дятел уперся – не підпишу, і край.

Олеся знітилася, зітхнула:

– Знову ти за старе. Може годі?

– Що годі, що? Там люди гинуть, Данило... а я сиджу тут, як йолоп!

– Ніби ти чимось допоможеш. Хіба що одним загиблим стане більше.

– Олесю, припини, – Євген ляснув долонею по стільниці, – це моє рішення. І я будь-що потраплю на фронт.

За вікном гримнуло. Перша блискавка розпорола небо, за нею друга, третя. Євген визирнув у вікно. Метеоцепелін жбурляло, ніби іграшку, спалахи блискавок вихоплювали з темряви керамічну гондолу. Євгенові згадалися часи, коли цепелін опускали на землю з початком грози. Тоді, ще зовсім дитина, він зачудовано розглядав величний небохід. Зараз ця туша не викликала в нього жодних емоцій – висить, то й висить, чому дивуватися?

– Ти змінився, – тихий голос Олесі відігнав спогади.

– Помиляєшся.

– Ні, любий. Ти вже не той Євген, в якого я закохалась, якому хотіла народити дитину.

– Хотіла?

– Я не впевнена. Може, й зараз хочу... а може, й ні. Де поділася твоя ніжність, чуйність? Де той романтик, що викладав пелюстками троянд під моїми вікнами «Олесю, я тебе кохаю!»? Коли востаннє ми гуляли цілу ніч під зливою, і нам було байдуже все, крім нас обох? Де це все поділося?

Євген знітився, за мить сказав:

– Не ті зараз часи. Війна...

– Та від тебе тільки й чути: «Війна, війна». Ти схиблений на ній, на Данилові. Рвешся туди, мов навіжений. А як же я? А як же Поліна?

– Припини! – він знову ляснув долонею по столу. – Я мушу!

– Що мусиш? Гинути за чужі гроші? За чужі інтереси? Та цю війну можна було давно закінчити, але ж це, певно, нікому не вигідно.

– Замовкни!

– А не хочу! – в очах дівчини блищали сльози. – Я втомилася мовчати! Тебе ніби підмінили, ти втрачаєш людську подобу. Твоя агресія, твій гнів – усе, що я зараз бачу. Щомиті можеш вибухнути, як... як оті хмари блискавицями. Ти розучився кохати, любиш лише свою війну...

Євген схопився на ноги. Олеся зазирнула йому в очі й відсахнулась: їй здалося, що вони стали ще чорнішими, ніби безодня. І лише лють палахкотіла в них, здатна спалити її, квартиру, місто, весь світ. Здавалося, на неї дивляться не очі людини – хмара, що от-от обуриться блискавками. Безмежно чужі й страшні очі. Її відображення дробилося в них, розсипалося. За мить мара зникла. Олеся подумала, що зараз Євген ударить її. Вуста його склалися в тонку лінію, вилиці напружились, ніздрі гнівно роздувалися.

– Стули писок! – процідив Євген і вискочив із кімнати.

Олеся зронила обличчя в долоні й розревілася (розплакалася, розридалася).

***

Зранку стався напад. Євгена судомило, вигинало дугою, біль скипав піною на вустах. І знову приходили видіння – химерна мозаїка, яку йому ніколи не вдавалося скласти докупи. Темрява, дивні спалахи, хаотичний рух якихось скалок, впереміш із рухом упорядкованим, розчерки блискавок – усе змішувалося в буремному коловороті.

Прочунявшись, Євген заквапився на роботу. Він довго чекав монорейкового потягу, весь час поїздки провів у страшній товкотнечі. До роботи дістався втомлений і виснажений. На порозі редакції зіштовхнувся з шефом, який красномовно постукав пальцем по хронометру.

У холі пахло залежаним папером і фарбою. Нудився хлопчина газетяр, очікуючи на чергову партію. Долинало розмірене крехкотіння друкарської машини.

Євген пройшов до свого кабінету. На столі знайшов кілька капсул пневмопошти. На трійко сірих глянув краєм ока й одразу відкинув – рутина. Потягнувся до блакитної. Там відшукалося замовлення невідомого йому банку. «Певно, початківець на ринку», – подумав Євген. У жовтих містилися договір та авансовий платіж із розпискою про отримання коштів. Він перерахував гроші, підписався в документі, запечатав його в жовту-таки капсулу, вклав у приймач і повернув кран, відправивши розписку в довгу подорож. Передивився замовлення банку.

– Нічогенько так, – пробурмотів під ніс.

Зняв чохол із друкарської машинки, почав набирати комерційну пропозицію. Знову дзенькнув приймач пневмопошти. Євген зиркнув на капсулу – зелена. Додрукував речення, зазирнув у записку.

«Негайно зайди до мене», – стояло на папірці.

Євген зітхнув і рушив до шефа.

Секретарка Діана, щаслива володарка запаморочливих персів та довгих струнких ніжок, чарівно всміхнулася Євгенові. Колись між ними трапився бурхливий та, на превеликий Євгенів жаль, швидкоплинний роман. Так сталося, що шеф теж накинув оком на дівчину, й зараз вона була його коханкою. А Євген намагався не згадувати минулого.

– Привіт. У себе?

– Привіт, – відгукнулася Діана низьким, приємним голосом, – зачекався вже.

Євген постукав та увійшов до кабінету. Містер Тобісон одірвався від паперів, подивився на нього. Очі шефа метнули в Євгена блискавки незгірш тих, що лютували за вікном.

– Сідай, – містер Тобісон відкинувся у кріслі, вказав поглядом на стільницю. – Що це?

Євген поглянув, знизав плечима:

– Ранковий випуск.

– Це я бачу, – голос шефа став украй уїдливим. – Я не бачу реклами містера Гасинського. І це мене дуже бентежить.

Євген похолов. Забув! Забув здати текст.

– Містере Тобісон, текст готовий, але... – він зам’явся, потім вирішив усе ж казати правду, – забув здати. Геть замотався з лікарнею. Перепрошую.

– І що мені робити з твоїм вибаченням? Ти уявляєш, яка неустойка за контрактом? Тепер його рекламу ми змушені пустити безкоштовно, і це якщо мені все-таки пощастить домовитися з містером Гасинським.

– Витрати я компенсую, просто... З усіма цими проблемами – лікарня, Данило...

– Шановний, – містер Тобісон обірвав Євгена, – ти приходиш на роботу працювати, так? Так. Тому всі проблеми лишаєш удома. Я ж не звалюю свої проколи на домашні негаразди, і тобі не раджу. Це зрозуміло?

– Так.

– От і добре. Реклама мусить бути у вечірньому випуску. Все, йди.

Похнюплений Євген вийшов із кабінету. Чергову усмішку Діани проігнорував. «Лишаєш удома! Еге ж, воював би твій брат, я б подивився, де б ти їх лишав», – міркував він, ідучи до свого кабінету.

Червона капсула пневмопошти одразу привернула його увагу – повідомлення найвищого пріоритету Євген отримував дуже рідко. Тремтячими руками згвинтив ковпачок. На долоню випав малесенький папірець, списаний каліграфічним почерком Карини. Євген не стримав крику, світ поплив перед очима, закружляв, сповнився червоними барвами. На вологому від сліз клаптику горіли лише два слова: «Данило загинув».

Євген не пам’ятав, скільки просидів, тупо дивлячись на записку – мить чи вічність. Усе втратило ціну порівняно з його горем. «Не вірю!» – кружляла єдина думка, соломинка, за яку він хапався. Врешті знайшов сили, підвівся. Рушив на вихід, не бачачи й не чуючи нічого й нікого.

– Євгене, ти здав матеріал? – голос шефа долинув з якоїсь незвіданої відхлані.

Він не відповів, просто йшов через вестибюль.

– Євгене, – містер Тобісон ухопив його за рукав, трусонув. – Матеріал зданий?

Той знову промовчав, із силою вирвав руку, поглянув на шефа так, ніби бачив уперше.

– Та що з тобою?

– Данило...

– Чхати мені! Що з матеріалом?

Євген рушив далі.

– Стій! Стій, кажу! – обличчя шефа взялося червоними плямами.

Намарно, він не зупинявся.

– Ти звільнений!

Євген вийшов надвір.

Лив дощ, небо гуркотіло, кресало блискавками. Краплі падали Євгенові за комір, перехожі з подивом дивились на нього, обертались услід, водій мобіля ледве встиг загальмувати. Євген нічого не помічав. Дійшов до зупинки, дочекався потягу, вскочив до вагончика монорейки.

Погойдування потягу та скло, що приємно холодило чоло, трохи заспокоїли парубка. Запона спала з очей, світ припинив шалений канкан, кокон, що не пропускав жодного звуку, потроху розвіявся, Євгена обдало гомоном пасажирів. За вікном пропливало місто. «Місто, країна, люди, яких він захищав. Ні, не вірю. Це якась помилка», – думав Євген, дивлячись крізь скло.

– Та хай би їх там хоч усіх поклали. Швидше хунта за розум візьметься, відступиться від східняків. Надумали ж – агресія сусідів, – долинуло до Євгена.

Він здригнувся, обвів поглядом вагон. Якийсь юнак голосно висловлював попутниці власну точку зору на війну.

Гнів із новою силою сколихнувся в Євгені, він спробував угамувати його. Виходило кепсько. «Не звертай уваги», – шепотіла підсвідомість. Та здоровий глузд швидко поступався місцем всеосяжній люті. Гнів закипав у ньому, глузував із тоненького голосу розуму. Що ти там шепочеш? Зникни, щоб тебе ніхто не чув.

Дуже повільно Євген підвівся, рушив до юнака, підійшов упритул.

– Повтори-но ще раз.

– Шановний, я не з вами розмовляю. Сядьте на місце, – юнак скривився.

Євген ухопив його за комір.

– Повтори, я погано розчув.

– Що ви собі дозволяєте? – тоненько скрикнула попутниця парубка.

– Стули писок, а краще зникни, – процідив Євген крізь зуби.

Юнак ухопив Євгена за руку, смикнув, намагаючись звільнитися. Марно, комір ніби затисло в лещатах. «Не треба», – долинув ледь чутний голос здорового глузду. Євген ударив. Губи юнака репнули, мов перестиглі вишні. Євген ударив знову, просто в сонячне сплетіння. Парубок скрикнув, зігнувся. Третій удар кинув його на підлогу. Червона запона знову затягувала очі. Євген не зупинявся. Схилившись над юнаком, продовжив лупцювати його. Голосно закричала дівчина, вчепилася йому в плечі у марній спробі відтягти. Удар ліктем відкинув її. Чиїсь руки знову схопили Євгена, потягли. Потім на нього хтось навалився, притис до підлоги. Він скрикнув, не в змозі скинути нападника. Тримали міцно. Євген крутився, звивався, примудрився навіть укусити невідомого супротивника за руку. В очах пливло, а потім світ повністю затопило червоним…

Прийшовши до тями, Євген спробував поворухнутись, та марно. Оглянув себе. Мотузка сповила торс, міцно прикрутивши його до стільця. Скуті кайданками за спиною руки заніміли. Євген роззирнувся. Невеличкий кабінет, сірі стіни, стіл із друкарською машинкою, газовою лампою та каламарем, два стільці, шафа, вщент напхана теками, сейф у кутку та приймач пневмопошти – ото й увесь інтер’єр. Євген дослухався до відчуттів. Боліла потилиця, боки та потовчені пальці. «Трясця, добряче дісталося», – майнула думка.

Скрипнули двері, пропускаючи поліцейського. Зовсім ще юного, певно, щойно після академії. Той примостився навпроти Євгена, розкрив теку.

– Ну, і як накажете розуміти вашу поведінку?

Євген зітхнув.

– Я не знаю, не втримався. В мене брат загинув там... Я тільки сьогодні дізнався. А цей, – він стримав міцне слівце, – бажав якнайшвидшої смерті нашим солдатам. От я й зірвався.

– Співчуваю... Та ви все одно не мали права. Взагалі, я можу затримати вас на три доби до з’ясування, – поліцейський помовчав, потім запитав:

– Палите?

– Ні.

– Як знаєте, – він підвівся, прочинив вікно, примостився на підвіконні, запалив цигарку. – Так, можу затримати, та не стану цього робити. В мене батько військовий... теж зараз там. Але штраф вам точно світить. Радив би поговорити з тим юнаком, бо справа може й до суду дійти.

Поліціянт загасив недопалок у попільничці, розв’язав Євгена, присів до столу. Дістав аркуш паперу, простягнув разом із каламарем і пером:

– Напишіть пояснювальну. А я поки протокол надрукую.

– Дякую, – Євген схилився над аркушем.

***

Дощ стояв стіною, завивав вітер і кресали блискавки. Заплакані Карина з Поліною тулилися до Євгена. Він лагідно обіймав жінок, притискав до себе і теж не міг стримати сліз. Труну, вкриту прапором, опустили в яму.

– Тату, таточку, – схлипнула Поліна.

Євген пригорнув дівчинку міцніше.

Командир Данила виголосив промову, висловив співчуття. З добрими словами виступили бойові побратими, добровольці, чий батальйон воював разом із частиною Данила.

Залп рушниць.

Глухий стук землі об труну.

– Брате, я помщуся за тебе, – прошепотів Євген. – Присягаюся, будь-що помщуся. Спи з миром.

Він розумів, наскільки важко буде сповнити обітницю, та інших слів у нього не знайшлося.

Під дріботіння дощових крапель процесія рушила до виходу з кладовища. Євген мовив Карині:

– Відійду на хвилинку.

Він рушив услід за добровольцями. Наздогнав, коли ті вже вантажилися в мобіль.

– Заждіть.

– Слухаю, – чорнявий чоловік років тридцяти уважно поглянув на Євгена. На його кітелі красувалися лейтенантські погони. В петлиці зміїлася срібляста гілка.

– Лейтенанте, я хочу обговорити вступ до вашого батальйону.

– Чому саме до нашого?

– Ви стояли там разом із Данилом.

– Ви родич?

– Брат. Мене звати Євген.

– Тарас. Співчуваю.

– Дякую, лейтенанте.

– А скажіть, чому ви саме зараз вирішили вступити до війська?

– Я давно намагаюся, але до армії не беруть. А тепер ще й прагну помститися.

– Розумію. Але й ви мене зрозумійте: помста, як самоціль, як мотивація – то загибель. І не тільки ваша... Для вступу вам доведеться змістити пріоритети. До речі, а чому до збройних сил не беруть?

– Артрит, – збрехав Євген. Розмова складалася зовсім не так, як хотілося, він відчув, як усередині знову здіймається гнів.

– Гм... не така вже й хвороба. Втім, добре. Давайте зробимо так – зараз не час і не місце говорити про це. Ось візитівка, давайте зустрінемося завтра після десятої.

– Добре, плюс. До побачення.

– Бувайте.

***

– Де тебе носило чотири дні? – розлючена Олеся стріла його в коридорі.

Євген похитувався на порозі. Після того, як добровольці відмовили йому через напад, що стався так невчасно – просто на очах у лікаря батальйону, – він не витримав і напився.

– Ти п’яний!

– Так, і що з того? Що, не маю права? – Євген нарешті подолав підступний поріг, що постійно чіплявся за взуття, увійшов до квартири.

– Маєш право?! Я ноги стоптала, шукаючи тебе. На роботі сказали – звільнився, Карина не відповідає, і вдома я її не змогла застати! Ти де зник?

– Данило... загинув. Я похороном займався.

Олеся зблідла.

– Співчуваю. Чому... чому ти нічого не сказав?

– А навіщо? Він для тебе все одно був ніким.

– Як ти можеш таке казати? – сльози проступили в неї на очах.

– Він же воював на дурній, нікому не потрібній війні, еге ж? Чи не твої слова?

– Припини, будь ласка.

– Ага, зараз. Ти завжди ставилась до нього холодно. Та що там, зневажала!

– Помиляєшся, я... До біса, ревнувала я, дурепа така. Просто для тебе він завжди був найближчим. Не я, без п’яти хвилин дружина, а він!

– Так! Чорт, Олесю, ти знаєш, як це – вирости в дитячому будинку? В нас не було нікого, ми замінили одне одному і матір, і батька. Тепер його не стало... Трясця, я помщуся! Перегризу горлянки усім тим сепарам та іхтамнєтам.

– Припини, годі, чуєш! – вона повисла в нього на шиї, заходилась цілувати вуста, очі, неголене підборіддя. – Я тебе нікуди не відпущу!

– А тебе ніхто не питатиме. Однаково здолаю клятих бюрократів із їхніми дурними обстеженнями й діагнозами. А ні – поїду на фронт, приб’юся до когось. А там побачимо.

– Євгене, ти мене кохаєш?

– Кохаю.

– Тоді благаю, заради мене, заради наших почуттів, припини. Нікуди ти не підеш.

– Піду. Трясця, я не можу інакше. Я присягнув на могилі, я мушу...

Світ знову плив перед очима, повнився червоним, пробуджував нестримний гнів.

– Дитина! Пацан! Все у війну не награєшся. Дурень ти, як і твій Данило, – Олеся замовкла, зрозуміла, що бовкнула зайве, затулила вуста долонями, ніби намагаючись упіймати слова, не дати їм достукатися до його свідомості.

Слова долинули. Очі Євгена звузились, у них майнуло щось жахливе, безумне.

За вікном спалахнуло і гримнуло.

Удар кинув дівчину на підлогу, вибив крик із грудей. Її голос отверезив Євгена, погасив гнів. Прийшов страх. Не відаючи, що робить, Євген вискочив за двері. Він не усвідомлював, куди йде, ноги самі несли його.

Вогке повітря вдарило в обличчя, грім і спалах блискавки остаточно привели Євгена до тями. З даху вагончики монорейки, мобілі, перехожі – все здавалось іграшковим. Він присів на самісінькому краєчку, звісив ноги. Завжди любив висоту, вона манила, притягувала.

«Що я накоїв? – корив він себе. – Як міг? Вона не пробачить. Ніколи. Я змінююсь, я боюся самого себе».

Руки жили власним життям – витягли з сумки записник, вирвали аркуш паперу, запурхали над ним. І ось уже на долоні дракончик. Євген зачудовано поглянув на нього, ніби бачив уперше. «Це ж треба, не помітив, як зробив», – майнула думка. Випустив дракончика в небо, замилувався ним на коротку мить, доки той не змок і не шугонув донизу. На душі полегшало, жах останніх днів ненадовго відпустив.

Сутеніло, внизу розгорались газові ліхтарі. В непевному світлі він помітив постать із валізами. Олеся! Дівчина прямувала до зупинки монорейки.

Євген зірвався з місця, прожогом помчав сходами. Вискочив надвір. Швидше, швидше! Мчав, розштовхуючи перехожих, не звертаючи уваги на лайку і прокльони. Всі почуття ніби загострилися. Він чув поскрипування монорейки, тихий шурхіт, з яким розійшлися двері. «Не встигаю!», – пульсувала думка.

Євген мчав щодуху, та все ж спізнився. Монорейка зрушила з місця, коли він дістався зупинки. У відчаї парубок ляснув долонею по склу, побіг поруч. Крізь вікно бачив Олесю, дівчина дивилася на нього вологими очима. Врешті, сльози переповнили їх, крапля зірвалася, заструменіла по щоці.

Здивовані пасажири дивились на нього, але він нічого не бачив, лише її очі, сльозу, що котилася щокою.

В очах пливло. Цього разу не від гніву, від вологи, що сповнила їх. Євген ще довго біг за монорейкою, не усвідомлюючи всю безглуздість учинку.

***

Прокинувся від холоду. Роззирнувся і ледве впізнав власну квартиру. Перше, що привертало увагу – розбите вікно. Вітер шарпав надірвану, почорнілу, ніби підпалену в одному місці фіранку, ганяв по підлозі газети і якісь папірці. Розтрощений стіл осів посеред кімнати. Книжкова шафа виглядала трохи краще – відбулася лише зірваними дверцятами. Друзки улюбленої Олесиної вази громадились у кутку.

Боліли забиті кулаки, кров на них скипілась, узялася скоринкою.

– Трясця, що я накоїв? Йолоп! – він схопився за голову.

Євген не пам’ятав нічого відтоді, як повернувся додому і знайшов записку. Гнів стер пам’ять дощенту. Навіть не міг згадати, що там було написано. Записка!

Євген заходився шукати її. Ледве знайшов серед папірців, які ганяв протяг. Пальці тремтіли.

«Євгене! Я більше не можу так. Тебе ніби підмінили, з кожним днем ти падаєш у безодню. Мені несила тебе спинити, та ти й сам того не хочеш. Я терпіла, чекала, але удар усе розставив на місця. Ти перетворюєшся на звіра. Ти стихія, неконтрольована скажена буря.

Я кохала, та ти вбив почуття. Обрав війну. Якщо все ж потрапиш туди, бережи себе й повертайся живим.

Щасти тобі! І благаю, не шукай мене. Прощавай».

– Ні, так не піде, – він швидко одягнувся й вибіг із квартири.

***

Вже пів дня він чекав біля під’їзду. Підніматися до батьків дівчини не хотілось, хоча був певен, що Олеся в них, сподівався, що вона все-таки вийде. Кляв себе, підбирав слова, які скаже.

Врешті дочекався. Олеся вийшла, легка, струнка, щоправда, почервонілі очі виказували безсонну ніч. Помітивши його, дівчина заклякла. Євген не дав їй оговтатись, підбіг. Усі заготовані фрази вивітрились.

– Я кохаю тебе, – він простягнув їй величезний букет троянд. – Знаю, я поводився як остання сволота.

Олеся мовчала, він теж, лише дивився на неї. Дівчина відводила очі. Врешті простягнула руку, взяла букет. Євген ніяково усміхнувся.

– Зникни з мого життя, прошу тебе, – Олеся розмахнулася, троянди хльоснули його по обличчю. На землю посипались пелюстки.

Дівчина обернулася й пішла. Ошелешений Євген дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом.

Повертатись у порожню квартиру було боляче. Він вирішив піти до Карини, добре, що мешкала вона неподалік. Поки йшов – твердо вирішив, що завтра ж поїде на фронт.

Карина зустріла його сумною посмішкою.

– Проходь. Господи, що з твоїми руками?

– Дрібниці. Взагалі, я ненадовго, – слова застрягли в горлі. – Я... попрощатися.

– Кудись зібрався?

– Так, на... – брехати не хотілось, особливо їй. – На фронт. Я присягнув помститися, і я помщуся.

– Господи, Євгене, цим ти його не повернеш. Не треба. Ти он Поліні за батька майже. Олесю на кого залишиш?

– Олеся пішла від мене.

– Отакої. Що вже трапилося?

– Посварились, і я... вдарив її.

– Євгене-Євгене, – Карина похитала головою, – що ж ти робиш?

– Вона сама винна.

– Як завжди. Всі, але не ти.

– Вона того не розуміла. Як чоловік я мушу вас захистити.

– Облиш! Ти нас захистиш, якщо будеш поруч. Я втратила чоловіка, я не хочу втратити ще й тебе!

– А що пропонуєш? Сидіти й чекати, поки війна прийде сюди? Карино, я все вирішив. Ось, візьми, – він витягнув із сумки банківський чек. – Мої заощадження, мені вони навряд чи вже знадобляться.

– Та йди ти зі своїми грошима!

– Мамо, чому ви кричите? – голівка Поліни вигулькнула з кімнати. – Привіт, дядьку.

– Привіт, – він усміхнувся.

– Доню, все гаразд, іди, нам треба поговорити.

– Карино, не треба.

– Треба! Один утік воювати, тепер другий туди ж. Знаєш, пішов ти! Як хочеш – іди, загинь. Може, навіть Героя дадуть. Йолопе!

Світ поплив, Євген відчув, як закипає в ньому гнів. Жбурнув чек на стіл, розвернувся.

– Прощавай.

Виходячи, грюкнув дверима.

Сходинки танцювали під ногами, червоне затягувало очі.

– Дядьку, зажди! – дзвінкий голос Поліни пробився до нього, дитячі кроки задріботіли сходами. Дівчинка наздогнала його, вхопила за руку.

– Не йди, будь ласка. Ти хочеш до татка, так? Теж підеш назавжди?

Він здригнувся, ніби від ляпаса, промовчав. Поліна спохмурніла.

– Зроби мені дракончика. Я його не випускатиму, він житиме в мене на столі.

Євген усміхнувся.

– Можу кілька зробити. Тільки знаєш, я до вас не піду, а в під’їзді робити не хочу.

– А ходімо тоді, – Поліна стишила голос, – на дах. Я завжди туди хотіла, та мама не пускає.

– Гайда, тільки матері не кажи.

– Не скажу.

Вони піднялися на дах. Євген дістав записника, в якому лишалося дві сторінки. Швидко зробив дракончиків. Сумно всміхнувся.

– Більше не вийде. Але одного можемо запустити. Тільки обережно.

Євген підійшов до самісінького краю.

– Ух, як високо! – Поліна всміхнулася, запустила дракончика. – Глянь, як гарно полетів!

Та Євген не дивився, принаймні на паперову іграшку. Він дивився на Олесю, що йшла далеко внизу. Спинилась біля якогось юнака. Той простягнув квітку, галантно підставив лікоть. Олеся взяла незнайомця під руку, й вони неквапом рушили до найближчої кав’ярні. Тієї самої, до якої на перше побачення її водив і Євген.

– Ні! – його крик злетів у небо, розлякавши птахів.

Гнів накрив з головою, світ затопило червоним, одрізало звуки й відчуття. Небо розтяла блискавка.

– Вб’ю!

Не тямлячи себе, відштовхнувся, стрибнув.

– Дядьку! – долинуло до нього, наче з іншого світу.

Біль скрутив тіло, розлився м’язами, кістками, всіма органами, ніби Євгена перетирали жорнами. Він відчував його кожним нервом, кожною клітиною. Біль вивертав, скручував у спіралі, розтягував на сотні кілометрів. Сповнював, просився зовні, завмирав на кінчиках нігтів. Свідомість провалилась у темряву. Пітьма повнилася спалахами, хаотичний рух якихось скалок змішувався з рухом упорядкованим, скалки мчали невидимими траєкторіями-орбітами, зривалися з них, зникали у безмежжі й вигулькували звідкілясь.

Євген опритомнів. Із шаленою швидкістю бруківка мчала до нього, чи то він до неї – не добереш. Декотрі перехожі задирали голови, очі їхні округлювалися, прохромлювали його поглядами. Біль на мить відступив, і Євген закричав. Перевернувся, витягнувся в падінні, немов стрибун у воду на змаганнях. Врешті таки відпустив біль, той зірвався з кінчиків пальців: теплий, пружний, фізично відчутний. Блискавка розчахнула небо, прошила Євгена, вимила з нього залишки болю і вдарила об бруківку. Вибила каміння, спінила його кришивом і жбурнула навсібіч. Місце падіння переливчасто світилося, вигравало всіма барвами, що раптом злилися в сліпучо-білу. Євген шубовснув просто в море білого вогню і знову втратив свідомість.

***

Сліпучо-біле світло пробивалося крізь повіки. Євген застогнав, важко видихнув, кліпнув. У вухах свистіло, шалено гупало у скронях. Голова тріщала, ніби від удару об бруківку направду розколовся череп. І не ліньки комусь було зішкрябати його тіло і зліпити докупи. А навіщо?

Навдивовижу, стрибок із даху він пам’ятав чудово, напад люті не вимив пам’ять.

Євген кліпнув знову. Світло видалося не настільки сліпучим, як спочатку – бляклі відблиски гасової лампи.

– Я ж мусив померти, – пробурмотів Євген. – Чи на тому світі теж користуються гасовими лампами?

– Не можу знати, не випало якось. Та й ви поки що на цьому світі.

Євген повернув голову. Стіл, друкарська машинка на стільниці, якісь склянки й реторти. І хтось віддалено знайомий за столом. Євген напружився, згадуючи. Точно, батальйонний лікар. Як його там звали? Імені вже не згадав.

Євген сів на кушетці.

– Що трапилось? Де я? Чому я тут?

– Забагато питань, юначе. Євген, так? Не помиляюся? Як почуваєтесь?

– Ні, все правильно. Нормально, як на невдалого самогубця.

– Так от, Євгене. Ви заспокойтеся. Зараз вам усе пояснять, – лікар зняв пенсне, потер перенісся і гукнув:

– Черговий!

Прочинилися двері, котрі Євген одразу не помітив, на порозі вигулькнув вояк.

– Слухаю!

– Клич. І перекажи, нехай візьмуть пляшку коньяку. Гадаю – знадобиться.

– Добре, доку.

Євген зауважив нестатутне звертання, дивний однострій, якого не бачив раніше. Роззирнувся. Кімната виявилась невеликою, окрім канапи й лікарського столу тут вмістилися ще три стільці й невеличка шафа. По стіні зміїлися труби пневмопошти. Все сіре, по-військовому невибагливе. Зайвою здавалась лише чимала скляна куля на лікарському столі.

Свист у вухах поволі затихав, серце стишувало ритм, відтак стук у скронях майже зник.

З-за стіни долинули кроки, важкі сталеві двері рипнули, пропускаючи лейтенанта, що був на похороні Данила («Тарас», – згадав Євген), та...

Він схопився на ноги, захлинувся повітрям.

– Ти?!

Данило усміхнувся винувато.

– Привіт, братику.

Євген скочив із канапи, метнувся до брата, перекинув стілець, ударив у лице. Раз, другий, третій. Звалив Данила на підлогу, впав зверху.

Тарас із лікарем підскочили, вхопили Євгена під руки. Потягли до канапи. Євген смикався, виривався.

– ТИ! Я! ВОНИ! ОЛЕСЯ! – хрипів він. – Через тебе! А ти! ЖИ-И-И-ВИЙ!

Євгена судомило, зуби цокотіли. Очі затягувало запоною. Він розумів, що зараз накриє, станеться напад. Йому стало страшно: не за себе – за ближніх. Волога затопила очі, вибухнула, зацебеніла двома гарячими струмками по щоках.

Данило підвівся, потер вилицю, витер кров із розбитого носа й верхньої губи. Скомандував:

– Відпустіть.

Підняв стілець, перевернув, осідлав, склавши руки на спинці. На руки поклав підборіддя.

Лейтенант і лікар одійшли. Тарас додав:

– Може, нам вийти?

– Не треба, лейтенанте. Сідай. І ти, доку, теж сідай.

– Коньяк узяли? – лікар зняв пенсне і поклав на стільницю.

Тарас кивнув та примостився на інший стілець.

– Я винен перед тобою, брате. Дуже винен. Вибач.

– Вибачити? – прошипів Євген.

Груди напиналися, ніби повітря до них вдмухували ковальськими міхами. Обличчя вкрилося плямами. Намагався опанувати себе, проте вдавалося кепсько.

– Вибачити? Після того, як ми поховали тебе?! Після сліз Поліни?

Данило спохмурнів.

– Так. Просто... Просто так було треба.

– Кому?!

– Державі! Армії! Їм, урешті, – Данило ляснув долонею по спинці стільця, обернувся до лікаря:

– Налийте йому... І мені теж не завадить.

Випили.

– Заспокоївся?

Євген стенув плечима.

– Як вважаєш, мені легко? Усвідомлювати, що ані доньки, ані Карини я більше не обійму, не поцілую? Тож-бо. Але так потрібно. Ми мусимо їх захистити. Я, Тарас, – Данило кивнув на лейтенанта, – інші бійці. Всі вони так чи так померли. Для всіх, окрім нашого загону. Бо ми – інші. Обрані, якщо хочеш. І в тебе є можливість стати одним із нас.

– І чим же ви такі обрані? – Євген не втримався від сарказму.

Тарас питально поглянув на Данила. Той кивнув. Лейтенант змахнув рукою, і з його пальців зірвалася блискавка, вдарила у стіну. Євген підскочив на канапі.

– Отож-бо, брате. І в тебе, здається, є така здібність. Зараз перевіримо.

– Підійдіть, будь ласка, – лікар посунув на край стільниці скляну кулю.

Євген наблизився.

– Сміливіше, – підбадьорив його лікар. – Просто торкніться пальцями поверхні.

Євген простягнув руку. Завагався, пальці затремтіли в кількох міліметрах над поверхнею. Врешті торкнувся. Всередині кулі спалахнуло маленьке сонце, на мить засліпило. З нього вирвалася тонка блискавка, вдарила у поверхню під пальцем. Євген одсахнувся. Сонце згасло. Торкнувся знову. Все повторилося. Під пальцем не відчув нічого, крім холодного скла. Провів пальцем. Блискавка потяглася за ним. Торкнувся другим. Сонце вистрілило нову блискавку. Третя пробігла між пальцями, ніби з’єднуючи їх. Євген зачудовано дивився на трикутник блискавок у кулі. Приклав решту пальців. Звів докупи, розвів. Блискавки витанцьовували під пальцями, схрещувались і не згасали. На мить Євген відчув себе деміургом. Під руками світ, уміщений у кульку. А він – володар блискавок і грому – сучасний Перун, визначає куди поцілить небесний вогонь.

– Награвся? – голос Данила вивів із прострації.

– Т-так. Як ви це робите?

– Не ви – ми. Чи ти передумав? Тарас казав – тобі до війська невидержка була потрапити.

– Через тебе ж і хотів.

Євген замислився. А чи насправді він готовий узяти зброю? Стати на захист? Померти для всіх, як Данило? Померти насправді? І добре б легкою смертю. А якщо скалічать? А полон і тортури? Обличчя Поліни, Карини, Олесі спливли перед очима. Кожна дивилася по-різному. Карина – з розпачем, Олеся – розчаровано, Поліна – ясним дитячим поглядом. А потім дівчинка мовила: «Ти хочеш до татка, так? Теж підеш назавжди?»

«Мушу, – подумки відповів він. – Що моє життя проти дитячих ясних поглядів?»

Євген кліпнув, трусонув головою.

Всі у кімнаті чекали його відповіді.

– Ні, не передумав.

– Ну й добре. Навчишся. І не тільки цьому. Дехто, – Данило хитро всміхнувся, – вміє відкривати портали. Наразі ми тільки формуємо особовий склад. Самі ще достеменно не розуміємо, як використати наші здібності. Тож учитимемося всі разом.

Євген поглянув на Данила. Врешті розгледів погон із чотирма ромбічними зірочками. На комірі стилізований двозубець, на вилогах – золотистий дракон.

Данило простежив його погляд, посміхнувся.

– Так, ми ті, яких не існує.

Простягнув руку й додав:

– Ласкаво прошу до загону спеціальних операцій.