Шляхтич

Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я...

Тіла загинуть – житиме ідея.

Гурт Тартак & Нічлава,

«Не кажучи нікому»

Село лишилося позаду. Перед Шляхтичем, скільки сягав погляд, тяглися поля. Сонце вже схилилося за небокрай, поступилося місцем блідому серпові місяця.

Біля Шляхтича занервував пес, стиха заскавчав, потерся об берць. Чоловік нахилився, потріпав Кудлая по загривку. Скавуління стихло.

Шляхтич углядівся в імлисту далину. До осяяних місяцем ланів чвалала постать. Ось вона проминула межу й пішла навпростець, крізь пшеницю. «Недобре це», – подумав Шляхтич і рушив слідом.

Наздогнав швидко. Нічним блукайлом виявився Степан Васильович, чоловік Світлани Марківни. На Шляхтича жодної уваги він не звернув, знай, ішов собі тихо й неквапом. Видавався виснаженим, схудлим, блідим, аж прозорим. Ступав босоніж, похитувався. Шляхтич навіть одразу й не впізнав його. Гукнув:

– Стій, Степане! Не варто тобі туди йти.

Той не відповів, ніби не почув.

Шляхтич зрозумів, що говорити марно. Побачив дорогу, якою йшов Степан. Порепана стрічка тяглася полем, звивалася, ховалась у підліску. Іноді стежину ніби бгали кулаком, зминали, нею бігли брижі, поверхня здувалась каламутними бульками. Шляхтич знав – із цієї дороги не поверталися. «За що мені це? – запитав укотре. – Бачити, проводжати, проте не мати змоги завернути». Відповідь ховалася невідь-де. Проявилася здібність після зеленого коридору смерті, контузії та лікарні.

Скількох він отак провів – утомився рахувати. Вважав це своїм прокляттям чи Божою карою. Відколи не встиг урятувати Христину. З тієї самої миті, як чекав на карету швидкої з її ще теплим тілом на руках. Перебирав між пальцями каштанові пасма, намагався сховати на своїх грудях дрантя, що лишилося від сукні, сховати плями крові і сперми, що вже почали шкарубнути на тканині. Не помічав калюжі іншої крові, що розтікалася під ногами, й тіла в зеленому камуфляжі без розпізнавальних знаків, що валялося долілиць у ній. Руків’я скривавленого ножа поруч. Не відчував вогкого носа Кудлая, що тицявся в ногу. А у скронях пульсувала єдина думка: «Не встиг. Не встиг! Не встиг!!!»

Мовчки увійшли під крони. Дорога попетляла ще трохи й обірвалася. Наприкінці шляху Степан обернувся, розціпив стиснутий кулак, із якого висковзнув обгорілий шеврон. Тужливо поглянув у вічі. Сріблястий місячний промінь упав на його постать, і вона почала розчинятися в імлі. Раптовий порив вітру хитнув дерева, затріщало гілляччя, в обличчя жбурнуло зірваним листям. Жалібно завив Кудлай. І у відповідь йому злетіло над землею інше виття – крижане, ніби мороз продер. Шляхтич здригнувся, зітхнув, кілька хвилин дивився, як зникає порепана дорога, як випрямляється прим’ята пшениця. Намагався розгледіти почвару, що вила у відповідь Кудлаєві. Як завжди – марно. Потім підняв шеврон, поклав у кишеню, до такого самого, тільки вцілілого – власного. Рушив до села. Між лопатками струменів піт, застигав памороззю, ніби під чиїмось гострим поглядом.

Щоразу чорний смуток падав на плечі, тиснув. Здавалось, ось-ось розчавить. Єдиною відрадою лишався Христинин Кудлай. Якби не він – їй-бо, повісився б.

У полоні чорних дум дійшов до села. І хоч хата його стояла скраю, пішов до обійстя Світлани Марківни в надії, що хоч зараз минеться. Зачувши голосіння і плач, зрозумів – сподівання марні. Степан усе ж переставився.

Шляхтич повернувся до хати, запалив свічку. Вкляк перед образами, почав молитися. За упокій душі Степана Васильовича, за здравіє Світлани Марківни. Собі не просив нічого – і так мав те, чого не хотів та чого прагнули всі хлопці, що навік зварилися в тому пекельному котлі – життя.

***

– Лапинський, молишся? – усміхнений Костянтин присів поруч.

Шляхтич кивнув.

– Навряд чи допоможе.

Шляхтич дочитав молитву, перехрестився:

– Зайвим теж не буде, – усміхнувся у відповідь.

– Слухай, ти завжди був настільки релігійним?

– Ні. З початку війни. Точніше – у тренувальному таборі, перед першими боями.

– Страх?

– Повага до інших. Бачив би ти, Костю, що віра для декого значить.

– Шляхтичу, звідки ти взагалі? Скільки товаришуємо, а я про тебе майже й не знаю нічого.

– А воно зараз треба?

– Ну... – Костянтин зам’явся, витрусив із пачки цигарку, закурив. – Треба ж про щось... Допоки верхи домовляються. Мовчати ж несила.

– З півострова я... – Шляхтич закурив і собі. – Втік від окупації. Не було б мені там життя – я їхнього завалив. І помста ще. Не найкращий мотив, та все ж... Думав, зараз відіб’ємо схід, а там і дім повертати рушимо. Ач, не склалося...

Помовчали. Прозорий ранок налився сонцем, вступив у свої права, проте «Булава» досі не рушала з місця.

– Хотів був до Іси, та не взяли. Не правовірний, бач. Отак тут і опинився. З Ісою попервах разом тренувалися – там і навчився поважати віру ближніх.

Десь попереду загуркотів двигун танка. Костянтин трусонув головою, приклав долоню козирком до очей.

– Здається, верхи домовилися. Ну що, по конях?

– З Богом.

***

Шляхтич закінчив молитву. На душі трохи полегшало, відступила гіркота. Проте згадки про Христину, до якої навіть на могилу не сходиш, про побратима Костю, поруч із могилою якого завтра-післязавтра додасться свіжий хрест, краяли серце незгірш од ножа. Дістав пляшку, налив собі у склянку. Перехилив, крекнув, утер вуста. Туга не відпускала. Хильнув ще дві чарчини, насипав миску їжі Кудлатому. Почвалав на диван, сподіваючись заснути.

***

Відколи провів Степана, минуло шість тижнів. Почалися жнива, і Шляхтич весь день проводив у кабіні трактора. Додому повертався ледь живий. Проте в доброму гуморі – за цей час жодна людина з села не ступила на шлях. Не знав навіть, чому завдячувати: Божій волі чи шевронам, які весь час носив із собою, як обереги.

Сьогодні повернувся з поля поночі. Голодний страшенно, ледве стало сили відварити бульби. Повечеряв, нагодував Кудлая. Вийшов, присів на ґанок, закурив, випустив кільце диму.

Ніч видалась ясна. Синє небо всипане зорями, низький місяць висріблює стежину. Дорогу. Шлях…

Шляхтич схопився на ноги. Жалібно завив Кудлай. Шляхтич роззирнувся і побачив Світлану Марківну. Та йшла собі, твердо ступаючи, наче не пролежала шість тижнів хвора та знесилена. Чимчикувала прямісінько в поля, де й досі хилилася нескошена пшениця. Кудлай потерся об берць, ткнувся в ногу, наче хотів примусити йти услід. І Шляхтич рушив. Не піти не міг – хоча й намагався кілька разів. Щоразу навалювався дикий біль, наче його шматували зсередини вовки чи мордували в катівнях. Не було снаги терпіти, і він рушав у супровід.

– Спиніться, Світлано Марківно! Заждіть хвилинку, не час вам іще.

Вона здригнулася, на мить завмерла та й рушила далі. Шлях удовиці стелився трохи дивно. От ніби дивиться на нього Шляхтич, а доріжка ось-ось утекти з-під погляду хоче. Дивно. Чи то він раніше не звертав на вигляд шляху уваги? Шляхтич аж спинився на мить. А чи просто він супроводжує людей? Очевидно – ні. Чи йде, щоб людина з дороги не збилася, не заблукала між світами, чи сам цей шлях торує – вищі сили те відають.

Шлях минув поля і добіг лісу. На мить Світлана Марківна спинилася, наче роздумуючи, йти далі, чи повернутись. І увійшла до лісу. Шляхтич із Кудлаєм рушили слідом. Срібляста стежина вилася проміж деревами. Тиша огорнула ліс, навіть вітер не гуляв у кронах. І тільки тонка биндочка неба, всіяна зірками, над головами.

«Красиве небо, – подумав Шляхтич. – У ніч перед виходом теж було красиве».

***

Костянтин смикнув за плече. Шляхтич рвучко обернувся, побачив, що вуста побратима ворушаться, проте слів крізь гуркіт пострілів та ревище двигунів не розчув. Нахилився ближче.

– Слухай, Шляхтичу, – кричав Костя, – давай заприсягнемося! Якщо раптом хтось із нас не повернеться, то інший, коли виживе, допомагатиме рідні загиблого.

– Моїм уже не допоможеш. Нікому й нічим... Згоден, мусить же бути хоч якийсь сенс у житті. Ти зав’язуй із такими думками – наврочиш.

– Та я ж так, про всяк випадок.

Костянтин помовчав і за мить додав:

– Присягаюся!

Шляхтич потиснув простягнуту руку:

– Присягаюся!

Праворуч долинув свист. Шляхтич не встиг іще нічого зрозуміти, як відчув сильний поштовх у плече. Полетів із броні. Лаятися почав, уже котячись дорогою й ковтаючи пил. Час ніби розтягнувся. Побачив, як чорна цятка стрімко наближається до БМП, як Костя зриває з плеча шеврон, замахується. Машина підскакує на вибоїні, Костянтина підкидає на броні, нарукавний знак він жбурляє уже в повітрі. «Навіщо, – кволо подумав Шляхтич, – невже хоче, щоб я зберіг?» Потім до нього долітає звук вибуху, БМП підстрибує, затинається. Хтось кричить, хтось захлинувся криком. Ударна хвиля дістається й до Шляхтича, підхоплює, волочить по землі й урешті гасить свідомість.

***

Шляхтич наздогнав Світлану Марківну, ухопив за руку.

Зірки кліпнули, згасли, затулені хмарами. Здійнявся вітер. Над лісом злетіло завивання. Загарчав Кудлай, вищирив пащу.

– Що?.. – Шляхтич не докінчив. Кудлай стрибнув, зчепився із сірою тінню, і вже разом вони покотилися по траві. Ліс виповнився гарчанням і моторошним завиванням. Однак тривало це недовго. За якусь мить стихло. Сіра тінь зникла, лишився тільки солодкуватий сморід гнилі та розкладу.

Шляхтич кинувся до Кудлая. Пес виглядав жахливо. Із розірваної шиї хльостала кров, Шляхтич бачив, як очі собаки скляніють. Кудлай жалібно завив, схлипнув. Потім закляк. Шляхтич опустився навколішки, тремтячою рукою провів по хутру. Долоня замастилася кров’ю. Сльози виступили на очах, не втримались там і потекли по щоках.

Довго сидів він біля мертвого, аж поки тіло пройняв біль. Шляхтич згадав про Світлану Марківну, підвівся, заспішив навздогін. Шлях удовиці кінчався перед хвірткою, що казна-звідки взялася посеред хащів. Шляхтич рішуче підійшов до жінки, розвернув од хвіртки. Вдова втупила більма в імлу понад його головою.

Солодкий, нудотний сморід ударив у ніздрі, над кронами зметнулося виття. Стежка взялася брижами, почорніла, ніби земля після артобстрілу. Хвіртка зникла. Краєм ока Шляхтич помітив відрух – стрімкий, майже невловимий. Не помітив навіть, радше відчув.

– Що ж ти таке? – прошипів тихо.

І побачив відповідь.

Почвара видалась не страшною й не моторошною – огидною. Гротескним знущанням над шляхетним гончаком. Шерсть проростала рідкою колючою паростю, перемежовувалась із залисинами. Грудина випнулась, розкрилася, немов хтось розтяв її ножем, із неї проглядали скалки ребер і почорнілі нутрощі. Міцні лапи здувалися м’язами, частина їх прогнила і звисала струп’ям, з-під якого подекуди проглядали кістки. Собачої морди не було зовсім. На її місці красувалося хлопчаче обличчя, вкрите золотавими кучерями. Воно привітно усміхалося. З-під верхньої губи вистромилися два скривавлені ікла, під нижньою запеклася кров. Навколо шиї проросли руді жмутки шерсті, дивно нагадуючи п’ятикутну зірку, окреслену навколо голови. Шию туго оперізував кількома витками іржавий колючий дріт.

Почвара завила. Потойбічне завивання дитячими вустами виглядало зовсім комічно. Потім Шляхтичеві стало не до жартів.

Пружна хвиля вдарила у груди. Туга, відчай, безвихідь затопили Шляхтича, йому здалося – просочились у кожну клітину тіла, всотались у кров. В голові йому запаморочилося.

Засніженими рейками бронепотяг підкочується до станції й відступає, отримуючи шалену студентську відсіч. І так весь день, допоки ніч не падає на стражденну землю, і броньована машинерія не вривається таки на станцію, несучи в собі оскаженілий терор. Хвиля люті захльостує все довкола, скипає, піниться червоним. Згодом виходить із берегів станції та мчить засніженим степом усе далі й далі крізь відстані й роки...

Шляхтичеві перехопило подих, піт проступив на чолі, та витерти його бракує сили. Хвиля тисне, не слабнучи ані на мить.

Танкові траки перемелюють бруківку стародавнього міста. Вогонь по музею, вогонь по людях, дим, гуркіт, стрілянина. Кінець весни...

Шляхтичеві вдалося поворушити рукою, підтягти її до горла, шкрябнути пальцями борлак, ніби намагаючись роздерти шкіру і впустити ковток повітря.

Місто затоплене сталевими почварами. Вони стріляють, вирує вогонь, масні димні стовпи підпирають небо. Самотньо майорить прапор із вирізаним гербом посередині. Самотньо й жалісно. Вітер шарпає його, намагається зірвати й кинути у жовтневу багнюку...

Рука Шляхтича натрапила на нагрудну кишеню, стиснула її. Пальцями розлилося тепло, ніби шеврони направду могли нагріти їх. Натиск хвилі спав, Шляхтич зітхнув на повні груди.

– Е, ні. Ти вже досхочу топтало мою землю, – він рушив на почвару. Маленький крок, трохи ширший, ще ширший.

Потвора загарчала, позадкувала. Впала мордою-обличчям на стежину, вп’ялася іклами в землю. Трава обабіч шляху враз почорніла, віддаючи сили й соки. Стежка під ногами задрижала, ноги Шляхтича ніби вморозились у неї. Він спіткнувся, втратив рівновагу, ледве встояв. Почвара завила знову, Шляхтича збило з ніг.

Шоста ранку. Натовп тупцює під крамницею, невиспаний, злий, пом’ятий, курить і лається, тихо перешіптується та мовчить.

– Товаришу, а ви який у черзі були?

– Тисяча сто тридцять сьомий.

– Та ні, це я тисяча сто тридцять сьомий. А ви за мною стояли. Номерів за десять.

– Та що ви собі дозволяєте? Я перед вами був, не треба тут.

– Отакої. Товариші, ні, ви це бачите?! Яке нахабство!

Трохи попереду інша розмова:

– А хоч просунулася черга за вчора?

– Здається так, номерів на двадцять...

У Шляхтича закололо в грудях. Він опритомнів, схопився на ноги. Не люди – натовп. Не люди – номери. А коли ж стануть повноцінними людьми? Очевидно – допоки страхіття тут існує – не стануть. Він скреготнув зубами й рушив на почвару. Та метнулася назустріч, ударила лапою. Пазурі пройшли крізь його тіло, не завдавши шкоди. В лівиці Шляхтич стискав шеврон, правицею ж ударив просто в дитяче обличчя. Воно скривилося, почвара важко зітхнула. Шляхтич ударив знову, цілячи в ікло. Йому здалося – з нього скрапує кров. Кров його землі. Поцілив. Ікло сухо хруснуло й упало під ноги. Марюка жалібно завила. Шляхтич ударив лівицею, відкритою долонею, до якої ніби приклеївся шеврон. Влучив просто межи очі. Личина завила, шкіра її задиміла й почорніла, як щойно померхла трава під іклами почвари. Вона задкувала, над спотвореним обличчям здіймався дим. Шляхтич ударив вчетверте, вибиваючи друге ікло. Потвора зронила морду на землю, терлася об неї, задкувала, клаптями опадала з неї шерсть та шкіра. І раптом чудовисько зникло, ніби розчинилось у повітрі.

Хмари розступилися, на землю полилося зоряне світло. Шляхтич витер піт, обернувся й закляк. Біля ніг Світлани Марківни лежало його власне тіло, з грудей стирчала обламана гілка.

Він простягнув руку. Поглянув на бліді, майже прозорі пальці.

– Ото й усе? – запитав сам у себе.

Підбіг до жінки.

– Повертайтеся, Світлано Марківно, – Шляхтич уклав їй у долоню обгорілий шеврон. – Це не ваш шлях. Вам оно ще Костянтинову доньку допомагати виховувати, бо ж матері самій важко буде.

І зіштовхнув жінку зі срібної стежини. Прочинив хвіртку, що знову з’явилася посеред лісу, увійшов. Устиг помітити, як жінчині більма стають нормальними очима. Потім на нього впав місячний промінь, і так легко йому стало, так гарно. Він побіг туди, де на нього чекала Христина з Кудлаєм. Де йому неодмінно зустрінеться Костя, реготне, як при першій зустрічі, дружньо лясне по плечу, перепитає:

– Лапинський? То в нашій роті тепер є власний шляхтич?

А Шляхтич усміхнеться у відповідь, погляне у вічі та скаже:

– Я додержав обітниці.