Розділ 9. Темні таємниці

Марко відвіз Алісу додому. Цього вечора вона довго не могла заснути, думаючи про те, що він запланував. Звичайно, Марко заспокоїв, що все буде добре, але Аліса все одно тривожилася. Її не полишала думка, що щось може статися, поки частинка її душі буде поза тілом, а Марко нічого не вдіє, бо йому бракує досвіду та знань. Все-таки він все робитиме вперше. Але хіба є інший вихід? Як сам Марко й казав, треба діяти блискавично, щоб залишитися в живих. Відьма може планувати щось проти них прямо зараз, а вони навіть не відають, яка небезпека чекає за рогом. Пушинка буде єдиним дієвим виходом, хоч і дещо ризиковим.

Робочий тиждень минув без особливих пригод. Лео щодня закривався в підсобці, а Аліса вже до нього не заходила. Хай там що, він доросла людина та сам розуміє небезпеку шкідливих звичок. Не їй повчати Лео, це вже точно. Покарати його — справа керівництва фірми, яке зараз практично нічого не робить. Петрович так і не вийшов, а його замісникові було відверто байдуже.

Олег Васильович та Параскева повідомили про від'їзд у п'ятницю. Просто зібрали всіх у тій самій альтанці, де сиділи на Водохреще. На щастя, настала відлига, тож мерзнути не довелося. Наставники запевнили, що з ними все буде добре, обіцяли періодично дзвонити та коротко розказувати про свої успіхи. Лео, як і минулого разу, не дуже уважно слухав, натомість їв та пив за усіх. Аліса дивувалася, як у нього стільки влазить навіть із таким великим черевом. Сашко сидів похмурий, весь час зиркаючи на боса та його дружину, але мовчав. Мабуть, ідея поїздки в зону бойових дій його не радувала, але сказати наставникам про свою думку він не наважувався. Марко сидів спокійно, лише іноді поглядав на Алісу, але його обличчя нічого виказувало. Під кінець зустрічі Параскева відвела Алісу вбік, міцно обійняла та подивилася в очі. Жінка крадькома витерла сльозу та посміхнулася.

— Алісо, ми їдемо, але будемо дзвонити Маркові. Не хвилюйся за нас. Краще зосередься на навчанні. Тобі ще багато чого треба вивчити, попрактикуватися на заклинаннях. Марко тебе навчатиме замість нас. Він зможе, досвід уже має. Слухайся його. Будь неупередженою і забудь поки що про свої почуття. Це важливо. Добре, Алісо?

Та лише кивнула. Аліса намагалася майже нічого не говорити, щоб не видати їх задум. Вона вже трохи вміла ховати думки, але чи достатньо добре, щоб наставники їх не прочитали? Очевидно, вони нічого не розгадали, бо поводилися спокійно.

Цього разу Аліса прийшла на репетицію першою. У вестибюлі будинку культури вона одразу помітила трохи дивну дівчину. Аліса мала хорошу пам'ять на обличчя і вже знала більшість батьків, бабусь та дідусів, які водили дітей на гуртки у цей час. Знала багатьох викладачів гуртків, вахтера та прибиральниць. Але цю дівчину бачила вперше. Вона підозріло зиркала довкола, крутилася на місці, ходила туди-сюди, наче намагалася когось вислідити. Для мами якоїсь дитини, що ходить на гурток, вона була замолода, а як для відвідувачки гуртків — задоросла. Одягнена дівчина теж була незвично. Темно-зелена довга куртка, довгий шарф такого ж кольору, замотаний на шиї кілька разів, штани та чоботи теж зелені. І вишенька на торті — зелена сумочка через плече у вигляді жабки з пришитими очима-ґудзиками. Очі незнайомки теж зеленкуваті, яскраві. Вони наче світилися зсередини та пронизували поглядом наскрізь, хоча магічних здібностей дівчина не мала. Лише її волосся, на диво, було не зеленим, а білявим, густим, довгим, майже до пояса. Аліса подумки охрестила дівчину русалкою. Вона не любила зелений колір, але непомітно для себе замилувалася вбранням та захопилася умінням незнайомки знаходити одяг одного кольору та досить непогано його комбінувати.

Аліса взяла у вахтера ключик від підвалу та спустилася, щоб відчинити приміщення для репетицій. Ключ заїдав у замку, і Аліса кілька хвилин його смикала та крутила, силкуючись відчинити двері. Раптом вона відчула спиною чийсь недобрий погляд. Різко обернувшись, Аліса побачила ту саму “русалку”. Вона стояла, склавши руки на грудях та насупивши брови, і свердлила Алісу очима.

— Доброго дня. Вам сюди? — запитала вона, намагаючись не виказувати тремтіння в голосі.

— Тут проводять репетиції Лицарі Вежі? — грізно запитала незнайомка.

— Так, але решта наших ще не прийшли.

— Ага, все ясно. А ти хто така?

— Я Аліса, клавішниця. А ви хто? І чому розмовляєте таким тоном?

— Хто я? Дівчинко, це ти спочатку поясни, що робиш у гурті.

— Що значить — що роблю? Граю. Іще з січня.

— Ага, значить, граєш. І на чому граєш, цікаво?

— Я клавішниця, вже ж сказала.

— Значить, клавішниця. Угу, ясно. Що ти мені розказуєш? Лицарі завжди були суто чоловічим гуртом. Ніяких дівчат у них не було ніколи.

— Може, ви спочатку представитеся та розкажете про суть своїх претензій?

— Мене і так всі в гурті знають. А от тебе бачу вперше. Що значить — від'їздила на місяць до родичів. Стільки подій, стільки змін, а я й не в курсі. От сорока на хвості донесла, що виступали Лицарі в клубі з якоюсь дівчинкою в такій короткій сукенці, що аж мало сідниці не видно. Якась новенька клавішниця. Угу, тепер нарешті познайомилися з тобою.

— Що за маячня? Сукня в мене була некоротка, майже до колін. Яке вам діло до мого одягу? І взагалі, представтеся, нарешті.

— Та вже бачу, що ти нікого не знаєш, бо зовсім новенька. Я Маша. Дівчина Сашка Ковальчука, між іншим.

— Ага, дуже приємно.

— Ой, знаю я, як тобі приємно. Ти краще от що скажи: що робиш у чоловічому гурті?

— Мене запросили грати. Клавішник попередній загинув.

— Про це я в курсі. Але якого хріна до Лицарів запросили дівку? Вони завжди були виключно чоловічим гуртом. Повторюю: завжди!

— І що?

— А нічого! Я дуже сумніваюся, що ти в них лише граєш на синтезаторі.

— А що я ще маю робити?

— Мені з надійних джерел вже повідомили, що. І я вірю цим людям. Так от. Слухай мене уважно. Ще раз побачу на репетиції або на концерті тебе з Лицарями — приб'ю оцими руками! — Маша стисла перед Алісиним носом кулак, і та помітила, що нігті теж пофарбовані в зелений колір. — Патли твої повириваю, будеш лисою ходити!

— Та як ви смієте? Що я вам зробила? Поясніть усе врешті-решт!

— Не роби з себе дурепу! Ти злягаєшся з Лео та Марком. Мені розказали люди, яким я довіряю. Так от. Чіпати мого Сашка не смій! Побачу біля нього — уб’ю!

— Що?! Це брехня! Я ні з ким не злягаюся! Хто вам таке сказав?!

— Неважливо! Але ще раз попереджаю: не смій лізти до мого Сашка!

— Та не потрібен мені твій Сашко! Відчепися, жаба зелена!

— Що?! Як ти мене назвала, шмаркачка? Шльондра!

Маша кинулася з кулаками на Алісу. Не очікуючи удару, та не встигла вивернутися та отримала удар у щоку. Аліса зойкнула, але не розгубилася та схопила Машу за пасмо волосся. Та заверещала, намагалася розчепити пальці Аліси, але марно. Аліса зацідила нападниці ляпаса.

— Ти! Ти! А… — голос Маші раптом перервався, вона опустилася на коліна, дурнувато посміхаючись.

Позаду стояв Сашко та світив на дівчину променем з персня. Аліса застигла, перелякана та розгублена, і дивилася просто на Сашка.

— Вибач, — буркнув той. — Вона не сильно тебе зачепила?

— Ні… Більше кричала та обзивала. А це твоя дівчина?

— Так. Вибач іще раз. Вона взагалі така… Трохи дивна та підозріла. Періодами буває.

— Сашку, це вже занадто. Вона звинуватила мене, що нібито я сплю з Марком та Лео.

— Не переймайся. У неї бувають заскоки. Хтось зі знайомих щось наговорить, а вона собі напридумує. У неї багато знайомих музикантів. Може, позаздрили нашому успіху та навигадували про тебе.

Аліса стисла губи та закивала. Маша все ще лежала на підлозі, дивилася то на Алісу, то на Сашка пустим поглядом та посміхалася.

— Що з нею? — Аліса оговталася. — Ти що, стер їй пам'ять?

— Ну а що було робити? Вона ж не вгамується та скрізь розтрубить про те, що їй набрехали якісь друзі. Нащо тобі проблеми, погана репутація?

— Але це ж твоя дівчина! Тобі не соромно? А якщо з нею щось станеться?

— Нічого не станеться! Думаєш, я вперше так роблю з нею?

Сашко підняв Машу під пахви та поставив на ноги. То трохи прийшла до тями та дивилася навкруги, наче не впізнаючи його та Алісу. Потім посміхнулася, розвернулася в бік сходів та пішла нагору.

— Не вперше?

— Ні! Багато разів так робив. Знаєш, яка вона набридлива? Наслухається пліток від друзів чи своєї матері, а потім звинувачує мене у всякому. То ніби я їй зраджую, то з друзями задовго пиво п’ю.

— А чому ти з нею зустрічаєшся тоді? Мені здається, що постійно терти пам'ять дівчині — непорядно. Це значить, що між вами немає довіри.

Сашко насупився:

— Алісо, давай ти не будеш давати мені поради, добре? Я сам якось владнаю своє життя. Я розумію, що ти в нас ще новенька і не знаєш усіх тонкощів. Алісо, зрозумій, ми мусимо регулярно комусь чистити пам'ять чи змінювати думки. Це частина нашого життя, інакше про наші справи уже б давно знали звичайні люди. Он Лео так робив із твоїми колегами, начальником, бабусею. Ти ж не протестувала.

— Так, але то було один раз, а ти так робиш із Машею постійно.

— Ой, Алісо, я бачу, ти ще зовсім не розумієш. Це вимушено! Без цього не можна! Інакше вона б давно знала про те, чим я займаюся. А так думає, що знову засидівся з якимись друзями чи знайшов нову пасію. Я їй стираю думки — заспокоюється. Потім знову починає. Ну така в неї натура, ти вже зрозумій.

— І як ви знаходите спільну мову? Вам добре разом?

— Так! Добре! Вона чудово готує, мене кохає. Алісо, якщо я тру своїй дівчині пам'ять та думки, це зовсім не значить, що я її не люблю.

Почулися важкі кроки сходами. До підвалу спустився Лео та потис руку Сашкові.

— О, зустрів якраз твою Машу. Знову вся зелена сьогодні! І в якому болоті ти виловив таку жабку? — Лео гиготнув. — О, по очах бачу, Алісі вже від неї дісталося. Алісо, Саша та Маша — ще та каша, як то кажуть. Вона й мене діставала колись, бо нібито привчаю її коханого до випивки.

Сашко у відповідь лише буркнув та відвернувся. Мабуть, соромно було за дівчину. Марко прийшов незабаром, і розпочали репетицію. Аліса не видавала хвилювання, Марко співав, ніби нічого й не сталося, але на душі було неспокійно. Розповідь про пушинку — це цікаво в теорії, але чи зможе Аліса зробити все, як слід? Чим ближче до кінця репетиції, тим більше вона непокоїлася. Марко не дуже й досвідчений, навіть не пам'ятає точно, в якій книзі було потрібне заклинання. А якщо прочитає чи щось зробить неправильно?

По закінченні репетиції Лео та Сашко швидко зібралися та пішли додому, нарікаючи на велику кількість справ. Навмисне залишили їх з Марком наодинці? Хтозна. Аліса допомогла вимкнути апаратуру та скласти інструменти. Марко довго мовчав, мабуть, ретельно обдумував їх авантюру.

— Марку…

— Ну? — відгукнувся нехотя.

— Усе в силі?

— Звичайно.

— А чому саме сьогодні? Чаклунки може не бути вдома.

— Вона вдома. Дізнався від людей з села. Тож треба діяти швидше, поки кудись не поїхала.

— Марку… Я… Я боюся.

— Чого це?

— Ти ж ніколи не проводив цей ритуал. А раптом щось піде не так?

— Ти не впевнена в нас? Сумніваєшся в наших силах?

— Трохи.

— А ти не сумнівайся. Знаєш, як колись казав батько? Сумнів — батько слабкості, а слабкість — мати поразки.

— Це звідки цитата?

— Не знаю. Може, сам придумав. Але запорука нашого успіху — не сумніватися. Є можливість знищити нечисть чи ослабити її — негайно користуємося. Якби ми завжди сумнівалися, то взагалі б не знищили жодну потвору. Все, зачиняємо підвал і їдемо до нас.

Аліса їхала на задньому сидінні. Всю дорогу сиділа мовчки та тривожно оглядала все довкола, щоб хоч трохи заспокоїтися. Їде потік машин, гуляють діти, дорослі поспішають у різних справах. Всі вони — звичайні люди зі своїми буденними проблемами, які зовсім не підозрюють про інший, потойбічний світ, що їх оточує. Їм не відомо про одержимих, про нечисть, про могутніх чаклунів, які підкоряють собі сильних цього світу. Аліса на мить пожалкувала, що ув'язалася в життя мисливців. Але лише на мить. Вона розуміла, що звичайні люди беззахисні перед нечистю і будь-якої миті можуть стати її новими жертвами. А серед тих людей — її рідні, друзі, колеги. Як можна кинути їх напризволяще? Як можна дозволити, щоб їхні душі та тіла захопили темні?

Автівка заїхала у порожній двір. Фігури характерника та відьми, наче живі, грізно оглядали Алісу. Їй здалося, що вони слідкують за кожним її кроком. Вирізані очі ніби рухалися, коли сонце то ховалося за хмари, то несміливо визирало на зимове небо. Такого відчуття не було під час минулих відвідин будинку Вітрів. Марко завів машину в гараж та пішов відчиняти двері будинку.

— Марку…

— Що?

— Ті фігури… Вони наче дивляться на мене. Я божеволію…

— А, забув попередити. Батьки наклали на них спеціальні заклинання на той час, поки покинули дім. Вони захищатимуть будинок від нечисті.

— Точно захищатимуть?

— Звичайно. Ти не віриш моїм батькам?

— Вірю.

— А мені віриш?

— Вірю.

Марко міцно обійняв та поцілував Алісу. Вона не пручалася. Несподівано для себе. Одразу стало гаряче, в голові запаморочилося. Відвернулася, щоб не дивитися йому в очі.

— А тепер ходімо, — Марко запросив її до будинку. — Не гаймо час. Ще треба знайти книгу.

Звичним шляхом зайшли до світу вежі. Марко міцно тримав Алісу за руку. Ішли уквітчаними луками, слухали спів птахів, але на душі в Аліси все ще було неспокійно. Подумки молилася, хоча ніколи не вважала себе віруючою. Хоч би все пройшло добре…

У вежі Марко одразу заходився перебирати книги. Говорив сам з собою, уважно переглядав усі корінці, гортав сторінки, але так і не міг знайти потрібну. Притягнув драбину, щоб дістатися найвищих полиць, але безрезультатно.

— Ну що там? — запитала вже втомлена Аліса.

— Не можу знайти ніде.

— Ти казав, що книга була велика та синя.

— Угу. Але не бачу її. Все обшукав.

— Може, допомогти?

— Спробуй. Але ти гірше тут все знаєш.

— А раптом пощастить?

— А чому й ні, ти взагалі везуча, — Марко підморгнув.

Аліса залізла на хитку драбину, обережно ступаючи, щоб не впасти. Хоча Марко притримував її знизу, страх звалитися на кам'яну підлогу не полишав. Скільки ж тут книг! Мабуть, і за все життя не перечитати. Синіх чимало, але всі маленькі. А та була велика. Значить, її має бути помітно. Аліса заново передивилася всі полички, де щойно шукав Марко, проте марно. Жодної великої синьої книги.

— Марку, а ти впевнений, що вона була синя?

— Ображаєш, я не дальтонік, та й на пам'ять не скаржуся.

— Тоді не знаю. А якщо…

— Що?

— А не могли твої батьки кудись ту книгу заховати? Ну, щоб ти раптом не використав заклинання без їх відома? Все-таки небезпечна штука.

Марко ляснув себе по лобі.

— Алісо, ти геніальна! Я згадав!

— Що згадав?

— Я бачив ту книгу! І не так давно. Батько працював у гаражі та попросив принести йому чистий одяг зі спальні. Зазвичай мене туди не пускають, закривають на ключ, але тоді батько не зачинив двері. Поки я шукав одяг у шафі, помітив, що серед речей лежить книга в синій палітурці. Просто завалена одягом, у самому низу шафи. Я тоді поспішав і не звернув особливої уваги. Батько взагалі не дуже акуратний, поки мама не накричить, міг згребти книгу з одягом випадково. Тож я швидко забув, але завдяки тобі згадав.

— Ти впевнений, що то була саме потрібна нам книга?

— Майже. Ходімо швиденько, перевіримо.

— А там хіба не зачинено?

— Зачинено, але спробуємо якось зайти…

Двері до спальні справді були закриті на ключ.

— І що, через вікно лізти? — зітхнула Аліса.

— Не варіант, я не вмію їх відкривати. Не вибивати ж. А чекай…

— Ну?

— У батька був запасний ключ. Треба лише його знайти.

— Ти хоч знаєш, де?

— Ні, але є варіанти.

Аліса з Марком пішли до передпокою. Марко відчинив шафу з верхнім одягом, порився в кишенях курток та урочисто показав Алісі ключ.

— Пощастило. Батько вічно все забуває в кишенях. Тепер швидше ходімо шукати книгу.

Спальня Олега Васильовича та Параскеви виявилася невеличкою затишною кімнатою, трохи більшою за колишню кімнату Андрія. Таке саме оформлення, як і у всьому будинку, лише розкидані речі привертали увагу. Всюди лежав одяг, якісь пакети, папери. Мабуть, швидко збиралися, поспішали. Марко відчинив шафу з одягом та почав шукати книгу.

— Капець… Ну тут і безлад, — він викидав з шафи одяг та занурювався туди, наче кріт в землю. — І де ж книга? А, ось вона!

Марко урочисто вручив Алісі важезний том у потертій синій палітурці.

— А тепер швиденько ходімо до моєї кімнати, — наказав він. — Тут поки залишимо все, як є. Книгу поверну на місце, ключ теж. Не мають нічого запідозрити.

Аліса обережно відкрила книгу. На першій сторінці містилася назва “Заклинанія на ​всѣ​ случаи жизни”, 1899 рік видання, Франція. Автор, судячи з імені, емігрант з Російської Імперії. Аліса погортала сторінки. Заклинань тут було справді безліч, деякі з красномовними ілюстраціями на зразок відьом на мітлах та у ступах, ворожок з картами чи чоловіків, які йдуть за панянками, що їх приворожили.

— І де потрібне заклинання? — Аліса хаотично гортала сторінки. — Ти хоч приблизно пам'ятаєш?

— Жартуєш?

— Ну може там картинка якась була?

— Ой… Справді була! Згадав!

Марко взяв книгу, довго гортав і нарешті задоволений покликав Алісу. Ілюстрація зображала дівчину, що лежала на дивані та ніби спала. Поряд сиділа моторошна чаклунка, тримаючи ту за руку. Над дівчиною висів білий кружечок з променями світла.

— Ну що, Алісо, готова? — Марко міцно стис її долоню.

— Так, — відповіла, не вагаючись.

— Чудово. А тепер слухай та запам'ятовуй, що треба буде робити. Ти ляжеш, розслабишся, заплющиш очі. Я прочитаю заклинання. З тебе вийде пушинка, ти зможеш бачити та чути все довкола, рухатися, куди потрібно. Летиш спочатку в Малинівку. Сподіваюся, знаєш, де це?

— Знаю. Була там колись на шашликах.

— Чудово. Далі шукаєш там новий великий будинок з білої цегли. Він там такий один, на околиці. Не сплутаєш. Залітаєш всередину, якщо там хтось є, слухаєш та слідкуєш. Якщо щось піде не так, я буду говорити. Ти чутимеш мій голос. Коли буде час, я поверну тебе в тіло, ти прокинешся та все розкажеш. Все ясно?

— Так.

— Чудово. А тепер прочитай мені заклинання, як правильно, щоб я не наробив помилок.

— Лєті, душе свєтлая, акі пушинка лєгкая. Лєті над бєлим свєтом, от краю до краю, і даждь мнє отвєти, коїх сє не знаю.

Коли Аліса закінчила читати, Марко продовжував стояти серед кімнати, задумавшись.

— Ти вагаєшся, Марку?

— Ні, що ти! Просто запам'ятовую, як правильно читати. Лягай ось на диванчик, розслабся…

Марко зніяковів, але Аліса вдала, що не помітила. Мовчки лягла на диван, підклала під голову подушку, але розслабитися не вдалося. Все одно серце калатало від однієї лише думки, що просто зараз Марко вперше використає на ній доволі ризиковане закляття.

— Ти… Це… Не бійся. Все буде добре! — Марко стис її холодні пальці. — Ну, давай. Я з тобою.

Аліса трохи заспокоїлася, розслабилася, заплющила очі. Дочекавшись, поки її пульс уповільниться, Марко повільно прочитав заклинання. На диво, без жодної помилки. Замовк одразу, лише важке тривожне дихання долинало до її вух. Нічого не змінилося. Аліса вже занепокоїлася, чи правильно вони все зробили. Аж раптом вона відчула щось незвичне. Схоже буває, коли вже засинаєш і ніби починаєш провалюватися кудись донизу, не відчуваючи під собою ліжка. Її тіло наче стало дуже важким і водночас невагомим. Аліса наче зависла в повітрі, але не могла поворухнутися. Ні, вона не спала. Думки хаотично бігали в голові, найгірші передчуття повернулися, але Аліса швидко відігнала їх. Вона не відкривала очі, але все довкола наповнилося світлом. Спочатку в тумані, а потім все чіткіше Аліса почала бачити кімнату Марка. Ось вікно, оббиті деревом стіни, шафа. Марко сидить біля дивана, зосереджено дивиться на неї. А ось вона сама… Вірніше, її тіло нерухомо лежить, очі заплющені. Марко стискає зап'ясток, мацає пульс, кусає губи від хвилювання. Поряд на столику книга, там картинка з дівчиною, так зараз схожою на неї…

— Алісо! Алісо! — Марко глянув догори, просто на неї, але наче нічого не побачив.

Аліса спробувала бодай щось сказати, але не змогла. Вона лише бачила та чула.

— Алісо, давай на Малинівку. Все буде добре!

Аліса невпевнено спробувала керувати своєю новою суттю. Вийшло не одразу. Спочатку вона металася кімнатою, але зрештою зосередилася та змогла летіти, куди потрібно. Вилетіла просто через зачинене вікно, оглянула двір зверху. Он гараж, он паркан, он кущі троянд, фігури біля ґанку. Але немає часу милуватися. Аліса полетіла до Малинівки напряму, просто через сосновий ліс. Крони, наче пухнасті шматки зеленої вати, легенько коливалися на вітрі. Аліса летіла просто над ними й змогла б доторкнутися, якби мала тіло.

А ось і Малинівка. Вкриті клаптиками снігу городи, поля, хати. Селяни пораються у дворах, займаються звичними справами, навіть не підозрюючи, що за ними спостерігають. Аліса одразу помітила на околиці невеличкого села новий заможний будинок. Його оточував високий паркан, так що з вулиці не було видно, що відбувається у дворі. А відбувалося там дещо цікаве. Знайомий бусик Валіка припаркувався коло входу в будинок, а біля нього метушилися люди. Аліса швидко спустилася та оглянула двір. Валік стояв на ґанку та розмовляв з жінкою, а його помічник заносив до будинку якісь пакети та коробки. Аліса прислухалася до розмови.

— І що це ти мені припер? — гнівно запитала жінка у Валіка. Голос її звучав неприємно, скрипуче, з нотками роздратування та гидливості.

— Та це тимчасово, пані Галино! Запевняю! Ви ж мене знаєте.

— Нащо мені весь цей мотлох? Що це взагалі?

— Пані Галино, заспокойтеся, це мої особисті речі. Костюми, інструменти. Не в бусику ж їх зберігати. Тут форс-мажор стався.

— Який?

— Ой, зовсім забув сказати, ви ж одразу з претензіями. Нас із готелю виганяють. Довелося всі речі забрати. Поки знайдемо квартиру, полежать у вас. Це недовго, запевняю.

— А чого це вас виганяють? І взагалі, ти ж збирався до Києва.

— Збирався, але плани помінялися. Затримаюся тут на кілька днів. Чи навіть тижнів.

— А чого вигнали з готелю? Знову оргію влаштували?

— Ну…

— Ага, значить угадала.

Помічник переніс усі речі та щось тихо запитав у Валіка.

— Ти давай, їдь, квартиру шукай, — гаркнув на нього Валік. — У мене тут справи. Подзвоню — заїдеш.

Коли помічник поїхав, Галина зачинила ворота та запросила Валіка до будинку. Аліса полетіла за ними. Всередині будинок вразив розкішшю. Великий, але не надто показний зовні, він був просто нашпигований шиком у кімнатах. Дорогі різьблені меблі, килими, картини, шкури диких тварин на підлозі та диванах. Галина запросила Валіка за різьблений стіл у вітальні, сама налила щось у келихи та сіла навпроти. Алісу вразив суцільний кітч та несмак у її вбранні. Яскрава кофта зі стразами, кілька низок грубого різноколірного намиста, такі само грубі персні на кожному пальці, яскраві тіні та помада. Галина гидливо посміхалася та шкірила криві зуби, дивлячись на Валіка.

— Ну що, Валентине, з якими питаннями прийшов до мене? Бачу, що не просто речі привіз. Давай, усе розказуй, від мене нічого не приховаєш!

— Та, власне, не так з питаннями, як із зауваженнями щодо вашої роботи.

— Он як? — Галина підняла брови. — І до чого ж ви маєте зауваження, юначе?

— Як це до чого?! — Валік гнівно вдарив кулаком по столу, аж келих підстрибнув. — Я вам такі гроші заплатив, на п'ять сеансів приїздив, а результат? Де результат?

— Як це — де? У місті виступив? Так! Фанатки є? Є! Ну кинули пляшкою, і що? То в багатьох співаків таке буває. Я ж не всесильна, щоб захистити від усього, пояснювала вже. Скоро, Валіку, коли об камінець спіткнешся, будеш мене звинувачувати.

— Не треба мені так відповідати, Галино! Я все-таки відома людина, яку поважають. Я звик отримувати послуги, за які заплатив, відповідно до їх ціни. Висока ціна — висока якість. А ви мені що дали? Ганьбу! Мене в клубі принизили, обсміяли! І це все через отих Лицарів! Де ваш захист?

— Валентине, заспокойся, не бісися! Вислухай мене, не перебивай. Ще раз наголошую: моя підтримка та захист не всемогутні та не можуть захистити абсолютно від усіх перепон. І справа тут не в грошах. Є випадкові події, які не можна передбачити. Той ідіот з пляшкою — якраз така непередбачена подія. Я запевняю, що з Лицарями він ніяк не пов'язаний. До речі, щодо Лицарів. Ти з ними менше конфліктуй. Поки що. Потім поясню все щодо них.

— Як це не конфліктувати з ними? Їх бос Олег — я з ним вчився. Такого гівнюка ще пошукати треба! Вигнав мене зі свого гурту, бо щось йому не сподобалося. Синка свого безголосого влаштував солістом, набрав грати якихось нездар. Ви бачили, як їм аплодували? А мені? Де обіцяна популярність? Де любов та прихильність глядачів? Де все, за що я платив?!

Валік знову грюкнув по столу, скочив та почав походжати кімнатою, нервово трусячи кулаками.

— Валентине, агов! Я ж попросила не нервувати. Заспокойся, сядь! Я пояснюю, а ти не хочеш слухати. Наче стіна між нами. Вислухай та не перебивай. Зараз треба зосередитися не на сценічній кар'єрі, а на потенційній політичній. Я ж робила розклад карт. Усе вказує, що твоя кар'єра співака скоро добіжить кінця. Цього не можна уникнути. Усі зірки з часом втрачають популярність, бо набридають фанатам, у них з'являються нові кумири. З цим не зробиш нічого, гроші не допоможуть. А от політика — інша справа. Там можна протриматися довше, якщо вміло себе показувати. Достатньо регулярно встановлювати кілька дитячих майданчиків чи відремонтувати яку-небудь поліклініку. Можна ще продуктові набори роздати. І все, тебе обожнюють містяни, особливо пенсіонери.

— Але таких ремонтників поліклінік у нашому місті вистачає. Вони вже відомі, за них голосують. Треба, щоб на наступних виборах проголосували за мене. І за це доплачу, якщо треба.

— Ох, Валентине, який ти нетерплячий. Повторюю: гроші не всемогутні, я теж. Політична кар'єра навіть з моєю допомогою будується не один рік. А ти вже хочеш на наступних осінніх виборах виграти. Це майже неможливо!

— Як це неможливо? Я вимагаю! — Валік грюкнув по столу кулаком. — Ти ж відьма, зроби щось! А я заплачу!

— Та тихше ти! Не хами! Ти що, досі не можеш зрозуміти, що твої гроші не можуть зробити диво? Я відьма, але мої сили обмежені. Політичну кар'єру будемо робити поступово, але впевнено. Спочатку треба, щоб про тебе дізналися містяни.

— Мене і так знають! Я ж зірка!

— От дурень! Ти зірка для купки одиноких жіночок, які обтікають від твоїх непристойних та тупих пісеньок. А більшість людей на тебе клали! Майже ніхто тебе не пам'ятає! Ти давно не живеш у нашому місті. Хто про тебе згадає? Хіба що родичі та однокурсники. Крім того, в політику треба йти з певною стратегією. Я даю тобі харизму, ти притягуєш людей, але цього недостатньо. Ніхто, ну хіба що крім твоїх фанаток, не буде голосувати за кандидата, про якого майже нічого не знає, який нічого не зробив на користь свого міста. Ремонтувати щось не на часі, це вже потім. Спочатку треба банальне: щоб про тебе знали, згадали. А то тільки повернувся і вже хочеш у мери!

— І що ви пропонуєте, Галино? Організувати публічні зустрічі?

— Приблизно так. Наприклад, дати інтерв'ю. Краще навіть два чи три з невеличкими проміжками в часі. Міській газеті чи телеканалу нашому.

— Та якому каналу? Зараз телевізор дивляться хіба що пенсіонери, а наш канал тим паче ніхто не дивиться, там же нічого цікавого не показують. Може, краще якомусь відомому відеоблогеру з нашого міста дати інтерв'ю? Хто в нас є такий?

— Даси інтерв'ю і каналу, і блогерам, і газеті якійсь. Щоб охопити якомога більшу аудиторію різного віку. Місцевий канал якраз дивляться, там же погода та новини міста. Ну молодь навряд, а люди за п'ятдесят більше. Газета теж для такої аудиторії. Блогер для молоді. Ну й фокуси мають бути трохи різні. Блогеру нарозказуєш про свою музичну кар'єру. Пообіцяєш організувати щось для молоді, наприклад, концерт чи допомогу молодим співакам, заходи для студентів. Для пенсіонерів — соціальний захист, допомога, пільги, таке всяке. А ще вони люблять почитати про доблесну та героїчну історію з дитинства чи молодості. Героям довіряють, поважають, за них охочіше голосують.

— Та навіть не знаю. Не пригадую таких історій.

— Не дивно. Який з тебе герой? Але то нічого. Історію я тобі вигадаю. Навіть кілька, а ти вже вибереш найбільш правдиву та підхожу для себе. Наприклад, як врятував дитину, що тонула, чи загасив пожежу в сусідів. Ну я напишу три-чотири, а ти вибереш. Для молоді сам щось придумаєш, я гадаю?

— А чого ні? Я з блогерами говорити вмію.

— От і чудово. Організацію зустрічей з журналістами та блогерами беру на себе.

— Ого, Галино, то у вас скрізь зв'язки?

— А ти думав, що відьми лише чаклують та карти розкладають? У мене зв'язки скрізь, любчику. А тепер слухай уважно.

— Слухаю, пані Галино.

— Тепер щодо Лицарів. Точніше, не самого гурту, а їх боса Олега Вітра, твого однокурсника. Ти ж казав, що ви посварилися?

— Так і було.

— Ага. А тепер він приготував для тебе неабиякий сюрприз.

— Знову підкупить якогось волоцюгу, щоб той мене принизив?

— Та ні! Я ж тобі казала, що то випадковість. Вислухай. Він теж хоче пробиватися в мери. Не питай, звідки знаю, але інформація з надійного джерела. Поки що ніде публічно про це не казав, але збирається, і дуже скоро. І шансів у нього, буду чесною, більше, ніж у тебе. Його гурт знають і люблять. У Вітра бізнес зі звукозапису та організації концертів. Він розкрутив кількох досить відомих зірок. До всього цього, він завжди жив у місті, нікуди не виїздив. Коротше, голоси молоді та людей близько сорока років йому забезпечені. Щодо пенсіонерів не впевнена, але може чимось їх задобрити.

— Та хто за нього голосуватиме? Він же навіть говорити красиво не вміє!

— А ти сам умієш? Отож. Зізнайся собі, що у Вітра шансів набагато більше, ніж у тебе, банально завдяки його досягненням. І взагалі він симпатичніший, на це теж звертають увагу, особливо жінки.

— Вітер? Симпатичніший за мене? Ну це хіба що на ваш специфічний смак.

— Не лише на мій. Поцікавилася в багатьох жінок, показала ваші фото. Валіку, визнай, що ти йому програєш без шансів.

— Ти ж відьма. Зроби йому щось погане. Щоб передумав, захворів, збожеволів — не знаю. Я доплачу. Конкурентів треба усувати від самого початку.

Галина розреготалася. Її сміх нагадував суміш свинячого рохкання з кваканням великої жаби. Валік гнівно дивився на неї, але не наважився перебити, поки та сама не закінчила сміятися. Відьма віддихалася, єхидно посміхнулася та нарешті відповіла:

— Валіку, ну ти й дурник, хоч уже й немолодий. Ти думаєш, що найрозумніший і схопив Бога за бороду, уклавши зі мною угоду? Думаєш, ти один такий? За Олегом теж стоїть могутній маг. Він немісцевий, тож я до нього не дотягнуся. Олегові теж нічого не зроблю. Поки що.

— І що мені робити?

— Поки що те, що я запропонувала. Зосередься на інтерв'ю, на публічності. Вітра поки візьму на себе. Подумаю, як йому перешкодити. Але твої люди повинні мені допомогти.

— Як саме? Зробити йому щось погане? Але що?

— Та що завгодно. Наприклад, напакостити його музикантам. Я дізналася адреси їх проживання та де вони проводять репетиції.

— А до чого тут музиканти?

— А до того, що вони всі йому, як діти. Вітер носиться з Лицарями, як дурень с писаною торбою. Тож біда у когось із них — то буде його особиста біда.

— Галино, сам не обіцяю, але своїх хлопців попрошу про це подбати.

— Не сумніваюся в тобі, Валіку. Але хай твої люди будуть обережні.

— Чому? Лицарі знають про наші плани?

— Можливо. Я ж передала їм вісточку тоді в клубі.

— А що ви їм написали?

— Тобі це знати не треба. Краще придумай, що їм можна зробити. Вітра не чіпай, ще раз наголошую. Його дружину та сина теж.

— А чого це? Він же головний.

— А того, що він при грошах та зв'язках. Інші ж там прості голодранці. Ніхто за них не заступиться. Ну крім самого Вітра, звичайно. Наприклад, Лео, чи то пак Леонід. Походить з неблагонадійної родини, одинокий, регулярно пиячить.

— Його можна чимось напоїти. Там усе просто.

— Отож. Хай твої хлопці подбають про цього патлатого виродка. Далі. Сашко. Працює хірургом у лікарні швидкої допомоги.

— Тут уже складніше, але подумаємо.

— Думай. Тільки хай твої люди будуть обережніші з музикантами Вітра.

— Вони знають прийоми бойових мистецтв?

— Знають. Я не жартую.

— Мої хлопці теж не ликом шиті. Я до себе волоцюг не беру. Лише професіонали, вірні, віддані та завжди готові допомагати своєму…

— Пану, хохо.

— Ну так, пану. Галино, ви ж знаєте, я маю прийнятний рівень самоповаги. Тому не спілкуюся та не співпрацюю з усякими низами суспільства. Зірка на те й зірка, щоби бути на висоті та звідти дивитися та звичайних людей.

— На відміну від Вітра, який повитягував своїх музикантів зі смітників.

— Еге ж. До речі, ми забули про ту нову дівчину, як її там…

— Аліса. О, це цікава особа. Вітер її знайшов буквально нещодавно, після нового року. І її вже обожнюють фанати.

— Ну а чого не обожнювати. У Лицарів ніколи не було дівчат, а тут з'явилася, та ще й така…

— Гарна?

— Ну гарна, а ще така, знаєте, як сказати… Не можу дібрати слів… О, така старомодна. Ні, не за одягом, а за поведінкою. Така вся із себе невинна, чесна, вірна. Вдалося трохи з нею побесідувати.

— Чудово. А тепер слухай уважно. Аліса зараз — наша головна ціль. Поясню, чому. Всі інші виконавці — старі, їх усі знають, звикли. А вона новенька, але попри це вже популярна. До неї тягнуться, ця Аліса манить прихильників Лицарів, наче магніт. Вона зовсім не красуня, але є в ній щось таке, що привертає людей. На неї дивляться, нею милуються. Я слідкувала за виступом уважно. Аліса зараз — серце групи, причина зростання їх популярності. І цьому слід завадити.

— Галино, а ви не думаєте, що причина популярності Аліси — контракт з магом, як у мене з вами?

— Ні, нічого такого в неї немає, запевняю. Хто-хто, а я чудово в цьому розуміюся. Аліса — досить рідкісний феномен зірки, яка набирає популярність без магічного покровителя. Зараз таких мало, бо велика конкуренція.

— Ви хочете сказати, що вона справді талановита? Вона ж просто клавішниця, нічим не видатна до того ж.

— Так і є. Але ти ж сам бачив. Сама не розумію, чому її обожнюють. Ну досить про це. Ваше найперше завдання — деморалізувати Алісу, залякати її. Ні, фізично не треба. Зосередьтеся на психологічному тиску. Важливо демотивувати її грати в гурті, а краще, щоб вона взагалі покинула Лицарів. Використовуйте будь-які доступні методи. Наприклад, налякайте по дорозі на роботу, але не з роботи, бо її проводжає Лео. Вони колеги, до речі. Підкиньте їй щось під двері, не знаю. Залякайте її бабусю, з нею Аліса проживає. Дзвоніть телефоном, пишіть їй в інтернеті всяку гидоту. Все можливе, але не кримінальне. Важливо, щоб вас самих не зробили винними. Поки що лише Аліса. Лео та Сашко трохи згодом. Зрозуміло все?

— Та зрозуміло, але ви впевнені, що всі наші зусилля вдарять по Вітрові? Ми ж по ньому б'ємо кінець кінцем.

— Впевнена, Валіку. Повторюю: гурт для нього, наче родина. Якщо в музикантів будуть великі проблеми, він сам кинеться їм допомагати, підтримувати. Отже, йому буде не до виборів. Можливо, навіть передумає балотуватися. А нам цього й треба. Поки що в мене все.

— Дякую за гостину, Галино. Як тільки знайдемо квартиру, одразу заберемо речі. Ну, мені вже час.

Валік комусь зателефонував. Почулися лише довгі гудки. Він плюнув та тупнув ногою.

— Не переймайся, — заспокоїла його Галина солодким голосом. — Давай я поки що зроблю ще один розклад карт.

— А чому би й ні.

Галина дістала потерту колоду таро, почала повільно та задумливо викладати по одній карті, щось нашіптуючи. Нарешті закінчила, уважно оглянула розклад, посміхнулася та сказала Валіку:

— Ну що ж, карти кажуть, що наші плани здійсняться. Ось довгий шлях. Він буде тернистим та повним пригод, але ти зрештою досягнеш мети.

— Галино, ви як та гоголівська Солоха, — Валік вишкірився та почав розстібати сорочку.

— Може, не зараз? — зніяковіла відьма.

— Зараз, зараз, поки водій не приїхав. Як ви там казали? Угоду слід по можливості скріпити фізичним контактом.

— Ну казала…

— Тоді скріпимо!

Валік Скинув сорочку та почав розстібати штани. Блискавка заїла, і він матюкався, намагаючись з нею впоратися. Аліса вирішила, що вже досить спостерігати, але збагнула, що не знає, як говорити з Марком. Як же повернутися в тіло? Вона подумки звернулася до Марка, попросила закінчити ритуал. Нічого не сталося. Аліса злякалася, що Марко або не чує її, або не зміг правильно виконати ритуал. Що ж буде з нею?

І — диво — кімната раптом затуманилася, все довкола попливло, як відбиття у воді, звуки приглушилися, а потім зовсім зникли. Аліса відчула, наче невидима сильна рука схопила її та потягнула назад, до будинку Вітрів. Вона знову полетіла над селом, над городами, над лісом, але вже значно швидше. Зрештою знову опинилася в кімнаті Марка. Її тіло нерухомо лежало на дивані, лиш очні яблука легенько ворушилися під заплющеними повіками. Марко сидів поряд, міцно тримаючи її за зап'ястя, і ретельно мацав пульс. Він підняв очі, пильно роздивлявся щось, ніби намагався розгледіти пушинку. Нарешті щось прошепотів та провів перснем по лобі Аліси. Спалахнув синій вогник, тіло здригнулося, як від судоми. Невидима сила закрутилася вирвою та потягнула пушинку назад у тіло. Світ навколо почорнів. Аліса більше нічого не відчувала…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.