Я лише хотів бути схожим на тебе...

***

Події відбуваються у таємничому світі чарів, що має назву Кінгстерберг. Магія завжди доповнює твори вишуканістю та неординарністю, а також допомагає відкрити те, до чого ми не можемо досягнути через щільну та темну вуаль реальності…

***

Надворі панувала глибока та ясна ніч. Дерева ледь колихалися від подиху теплого та легкого вітерцю, а квіти вже давно поринули у сон, накрившись своїми ніжними пелюстками. Задоволено вдихаючи свіже повітря, Лоді спокійно лежав на траві та читав якусь товсту книгу при світлі лише одного ліхтаря.

Йому завжди подобалося поринати у незвідані світи та події сповнені пригодами, почуттями та небезпеками. Втім, іноді хлопчику здавалося, що його життя і є суцільна книга — кожного разу перед ним постають зовсім різні завдання, перешкоди, випробування, які він має подолати. Шкода, що все це завжди важко, болісно та тривожно… Хоча часто пригоди наповнені радістю та задоволенням, у такі миті ти усвідомлюєш, який широкий та прекрасний навколишній світ. Може, хтось також нотує його історію життя на тонких та водночас безсмертних сторінках?

— Певно, не надто зручно читати серед ночі при світлі одного ліхтаря, чи не так? — раптом почувся голос батька поруч із ним.

— Ой, тату, не міг ще тихіше підкрастися? — з несподіванки Лоді мимоволі здригнувся і підвівся. Лише потім усміхнувся.

— Я зайшов до тебе у кімнату, але тебе не було, тож вирішив перевірити в саду. Виявляється, не помилився, — знову проказав Джуліан і скуйовдив сину волосся.

— Хотів трохи відпочити, тому і вийшов до саду, трохи подихати. Старші маги стільки завдань задали… — відповів Лоді і знову присів на траву. — До речі, завтра у мене буде практика із Чарльзом. Він сказав, що ми битимемося на мечах прямо на верхівці Сяйва! Саме на тому пагорбі, де ростуть вогняні квіти, уявляєш?

— Чудово, — усміхнувся батько й опустився поруч на траву. — Що читаєш?

— «Далекі й різнобарвні береги», вже давно почав. І чому я побачив цю книгу у нашій бібліотеці лише декілька тижнів тому? Вона написана у досить дивній формі… — запитав Лоді.

— Твій дідусь зовсім недавно примітив цю книгу серед давно забутих, — усміхнувся батько. — Пам’ятаю, мені було чотирнадцять, коли я її прочитав. Ця історія справила на мене яскраві враження… І Ніса дуже любила цю книжку.

— Справді?

— Так, — кивнув Джуліан. — Ми з твоєю мамою одного разу мало не почубилися, вирішуючи, у кого зберігатиметься ця книга…

— І хто ж переміг? — усміхнувся Лоді.

— Звісно, що вона, — також розтягнув губи у посмішці чоловік.

— І як ця книга потрапила до вас?

— Прочитаєш книгу і розкажу, — таємничо зблиснув очима батько і втупився задумливим поглядом у нічне небо…

***

27 років тому…

Несподівано пролунав стукіт у двері. Дівчина, на вигляд років п’ятнадцяти, здивовано підвела голову і, зіскочивши з ліжка, вмить відчинила.

— Джуле? — ошелешено запитала вона.

— Привіт, — широко усміхнувся юнак з насмішкуватими зеленими очима.

— Що ти тут робиш?

— Вирішив тебе навідати, — так само спокійно та безтурботно відповів Джуліан. — Уроки вже скінчилися, тож я вирішив пройтися до Академії. Можна увійти?

— О, так, звісно! — вмить оговталася Ніса і, усміхнувшись, впустила друга у свою кімнату.

— Чим займаєшся? — запитав Джул, вмостившись на м’якому килимі.

— Історію вчу, вчителі щоразу продовжують нас катувати, — зітхнула дівчина й сіла поруч із другом.

— У мене так само… Батько й інші старші маги добряче закидали мене конспектами та теоріями. На завтра багато слід зробити, однак я подумав, що краще навідаюсь до тебе, ніж сидітиму за нуднющими книжками, — відповів Джуліан і влігся на одну із подушок, що нагадувала крихітну білу хмарку.

— То… може, підемо на прогулянку? — раптом запропонувала Нісако.

— Що я чую? Невже, ти підеш гуляти, не доробивши завдання від своїх наставників? — глузливо вигнув брову Джул.

— Ображаєш! Я, звісно, одна із найкращих учениць Академії, проте це не означає, що я проміняю чудову сонячну погоду на «нуднющі книжки», — жартома штовхнула друга у плече Ніса.

— Що ж, тоді ходімо, хто ж відмовиться від прогулянки з «найкращою ученицею Академії»!

— Святі чари, чай із жовтих ягід просто неймовірний! — вкотре вимовила Нісако, з насолодою відпиваючи напій.

— Ненавиджу жовті ягоди. Упевнений, з лісових трав чай набагато смачніший, — нахабно посміхнувся хлопчисько, на що та лише єхидно скривилася.

— Поглянь, навпроти відкрилася нова книгарня, — раптом вимовила Ніса за кілька митей. — Зайдемо?

— Якщо хочеш, можемо поглянути, — байдуже відповів Джул, хоча сам був би не проти переглянути нові книги, адже також дуже любив літературу, особливо історичну.

За кілька хвилин друзі вже покинули затишну кав’ярню і подалися до нової книжкової крамниці. Втім, новою вона виглядала лише ззовні: стіни всюди були заставлені широкими книжковими стелажами та полицями, у найдальшому кутку розташувався старий та пошарпаний письмовий стіл, на якому виднілося багато товстих томів та кілька свічників, на протилежній стіні розмістилися великі панорамні вікна, що були мало не єдиним освітленням у приміщенні, не враховуючи незліченних свічок. Здавалося, молоді чаклуни потрапили у книгарню минулого століття і це додавало ще більшої таємничості.

— Дивовижно! — прошепотіла Нісако, розглядаючи полиці. Джуліан усміхнувся, вкотре помічаючи любов дівчини до старих та незвіданих речей.

— Дивно, що тут нікого немає… — примітив хлопець.

— Ой, не кажи так! Ця фраза завжди була початком якоїсь моторошної події у книжках! — іронічно відповіла дівчина і впевнено попростувала оглядати полиці.

— Ти тільки поглянь! — вигукнула вона за декілька хвилин. — Хтось тут пише власну книгу!

Почувши слова подруги, Джуліан обернувся і наблизився до Ніси. Виявляється, на старому письмовому столі лежала дивна й дуже товста книга, а біля неї — металеве перо, з якого досі скрапувало на стіл чорнило.

— І справді. А що на попередніх сторінках?

— Певно, слова, чи не так? — гмикнула та.

Хлопець вирішив не відповідати дівчині і, сівши на крісло поруч, обережно перегорнув кілька сторінок. Виявляється, майже кожна з них була написана різними почерками, а знизу виднілися підписи та імена кожного творця.

— Це збірка рукописних творів різних авторів, — констатував він. — Поглянь, скільки тут сторінок, вже більше за тисячу!

— Ага, — відповіла Ніса. — Лише дивно, що слова на останній сторінці книги аж ніяк не нагадують щойно написані. Певно, хтось збирався щось створити, проте чомусь не почав…

— То… може, напишемо дещо самі? — раптом запитав Джул, усміхнувшись.

— Що? — здивувалася дівчина.

— Спробуймо написати тут власні слова. Якщо інші змогли, то й ми зможемо, чи не так? — знизав плечима хлопець.

— Ох, Джуле, погана ідея…

— Зовсім вона не погана! — вперто заперечив той і швидко заховав книгу до наплічника.

— І з чого б це раптом тобі захотілося писати? — продовжувала обурюватися та.

— Завжди хотів спробувати щось нове, — стенув плечима хлопець.

— Але ж…

— Та годі тобі, Нісо! Ходімо!

— Джуле! Ні! — запротестувала дівчина, але юнак наполегливо схопив її за руку і повів до виходу.

Згодом вони вже сиділи у кімнаті Ніси і розглядали таємничу книгу під назвою «Далекі й різнобарвні береги». Книга і справді була цікавою, друзі переглянули кілька оповідань, і всі вони вмить захопили своєю вишуканістю та неповторністю.

— Слухай, ти ж знаєш, я не маю хисту до письменництва, — досі вагалася Ніса.

Дівчина хотіла ще щось додати, однак вмить замовкла і втупилася враженим поглядом у книгу. Тієї ж миті товстий том спалахнув ніжним блакитним сяйвом і повис у повітрі на рівні їхніх очей. Друзі змогли лише здивовано зітхнути, коли до останніх сторінок книги додалося рівно два чистих аркуші.

— От бачиш, нам вже навіть місце виділили, — збентежено усміхнувся хлопець. — Думаю, слід просто спробувати…

«…Тільки ти твориш історію свого життя, а світ та люди — лише папір та перо, завдяки яким ти напишеш неповторні слова».

Ніса обережно вивела останнє слово завершального речення і задоволено усміхнулася.

— Знаєш, мені сподобалося, — вимовила вона і поглянула на Джула, що увесь цей час споглядав обличчя своєї подруги.

— Я ж казав, що слід було спробувати, — тихо відповів той. — Мушу визнати, ми створили чудову історію.

— Так, ти таки мав рацію, не дарма ми прихопили цю книгу, — знову проказала Ніса і погладила юнка по обличчю. — Втім, я досі хвилююся, що власник…

— Ну-ну, не потрібно, — раптом перебив Джуліан дівчину. — Якщо захочеш, завтра повернемо її назад. Хоча я більш ніж упевнений, що їй там не місце.

— Чому?

— Тому що якби людина справді хотіла залишити свій слід у цій книзі, вона б одразу написала потрібні слова. Натомість ми побачили лише перо, що навіть не торкалося чистих аркушів.

— Твоя правда, — прошепотіла Ніса і нахилилася до Джуліана. — Думаю, ми залишили чудовий слід…

— У кожного він по-своєму прекрасний… — єдине, що вимовив хлопець, а потім ніжно торкнувся губами до її уст. Пройшла мить, а Джуліан та Нісако вже поринули у таємничий вир почуттів та кохання.

Був уже вечір, коли пара дісталася до того самого місця, де була книгарня. Втім, на величезний подив Ніси, книжкової крамниці там вже не було, на її місці розрослися розлогі дерева та кущі, що дуже вирізнялися з-поміж різних та яскравих прилавків. Підійшовши ближче, Джуліан та Нісако оглянули дерева і враз побачили, що до однієї з гілок прикріплений невеликий папірець.

— І що ж це за таке послання? — глузливо усміхнувся Джул.

— “Коли людина хоче творити власну історію, для неї неважливо, у якому місці та завдяки чому вона напише свої слова. І навіть суспільство та світ не впливають на життєву розповідь, вони є тим, за допомогою чого ми творимо, але аж ніяк не змістом. Просто слід мати жагу та бажання, від яких залежать барви та відтінки життя і у кожного вони різні…”

— Очманіти… Та ж тут написані майже ті самі слова, які ми написали у книзі! — вражено прошепотіла Нісако і поглянула на свого хлопця.

Втім, Джул зовсім не був здивованим. Лише таємнича усмішка простягалася на його чарівному обличчі…

***

— «…Тільки ти твориш історію свого життя, а світ та люди — лише папір та перо, завдяки яким ти напишеш неповторні слова», Джуліан та Нісако, — вражено прошепотів Лоді, сторопіло вдивляючись у останні слова.

Неймовірно! Його батьки додали власний твір до цієї величезної збірки! Скільки тут різних та захопливих оповідань, однак хлопчику, звісно, найбільше припало до душі останнє — «Історія — це ти, а світ — твій папір та перо».

«Що ж, якщо і мої батьки написали, то значить і я не гірший, чи не так?» — твердо вирішив для себе Лоді і потягнувся до полиць, аби знайти чорнило.

Хлопчик навіть не помічав усміхненого батька, що стояв у дверях їхньої бібліотеки. Чоловік виглядав задоволеним і навіть зворушеним — він чудово бачив захоплений погляд та усмішку сина, коли той прочитав останні рядки книги.

«Якби ж ти бачила, Нісо, те здивування й захват, що виднілися у його очах… Втім, упевнений, ти все одно відчула це серед хмар та ясних зір, чи не так?..»