Останній поїзд

Антон біг, що було сили. Він не був впевнений, що встигне, але дуже на це сподівався. Зовсім не хотілося витрачати останні гроші на таксі, коли можна було проїхатися на метро.

Друзям пощастило жили недалеко від місця зустрічі, а йому тепер майже через пів міста їхати доведеться та від метро хвилин п'ятнадцять чалапати. Всі вони залишилися сидіти в парку, а Антону тепер бігти, бо втратив лік часу та забув, що то йому одному треба.

Звернувши на перехресті, вже міг споглядати заповітну букву “М” на будівлі. Ще горіла. Ще був шанс встигнути. А от компанія біля парадних дверей трохи бентежила. Антон вже раз так поцілував дверцята та кукував разом з іншими, викликаючи машину та намагаючись відхопити тариф понижче.

Коли вже залишалося метрів двадцять, від серця нарешті відлягло. Двоє людей з тієї компанії пішли геть, а п'ятеро інших почали заходити всередину. Встиг.

— Хутчіше, — крикнула Антону дівчина, що заходила остання та притримала двері.

— Давайте на станцію. Я вже зачиняю, — працівник метро одразу вставив ключ в замок єдиних не закритих дверей.

— Доїду, — прошепотів Антон, намагаючись відновити дихання.

Колись давно з ним поділилися однією важливою істинною: якщо встиг потрапити на станцію, то вже доїдеш. Хтось колись дуже влучно розрахував, що станції зачинялися раніше, а потяги ще ходили. І якщо не плентатися черепахою на переході, то і потяг на іншій гілці тебе дочекається.

— Я йому так і сказала: пиши повідомлення, але він продовжив кидати голосові. Здається, що ми не зійдемося.

Компанія з двох дівчат та трьох хлопців, що стояла нижче на сходах ескалатора, тихо посміялася та продовжила жваве спілкування. Антон лише раз на них глянув та заозирався навкруги.

Його увагу привернула реклама на одній з панелей, коли сходи ескалатора зробили різкий рух, зупиняючись. Антон збагнути не встиг, як вже летів уперед. Дарма за поручень тримався лиш номінально.

— Піймав, — констатував чоловічий голос над головою.

Розгублений та відчуваючи себе якимсь желе, Антон підняв очі, зустрічаючись поглядом зі своїм рятівником. Летів би він далеко, якби не було тієї компанії. А може і з ними разом, якби не спрацювала у хлопця реакція.

— Дякую, — Антон спробував зібратися, але одна нога одразу втрапила на край східців, зіслизнувши.

— Ти як? Все добре? — дякувати можна було ще й за те, що хлопець не відпустив Антона одразу, а міцно тримав, притискаючи до себе.

— Нормально, — таки вставши рівно, Антон опинився в кільці рук незнайомого хлопця, який не поспішав відсторонюватися.

Можливо хотів впевнитися, що все дійсно гаразд і вони не впадуть уже вдвох на інших, що стояли нижче.

Втім, Антон і сам не поривався виплутуватися. Трохи, звісно, зніяковів, але і не кожен день до тебе гарний хлопець буде так турботливо притискатися.

— Слава, як вже впало щастя в руки, то ти тримай — не випускай, — штовхнула інша дівчина його рятівника та пограла бровами, роблячи натяк вже зовсім однозначним.

— Ти тільки казав, що ми тобі набридли, — підхопила настрій дівчина, що тримала двері, — ось і нові знайомства під’їхали.

— Досить вам, — трохи підвищивши тон, названий Славою вже спокійно сказав Антону, відпускаючи: — Не звертай уваги. Вони приколюються, — та відступив на півкроку назад, бо більше не дозволяв ескалатор.

— Ой не бреши.

Слава знову зиркнув на дівчат, що загиготіли, але відповісти не встиг.

Приміщенням рознісся голос співробітниці з позаштатним повідомленням. Поінформувавши, що ескалатор не запустять, вона попросила всіх спуститися на станцію пішки.

— Що вже сталося? — відізвався хлопець, що розташувався нижче всіх та намагався роздивитися ситуацію внизу.

— Ходім, бо потяг пропустимо, — з цим зауваженням погодився й Антон, побігши слідом за всіма.

Вони були не єдині на ескалаторі, але останні.

У самого низу побачили причину зупинки — в якогось чоловіка затягнуло парасольку в місце обертання сходів. Він саме сварився зі співробітницею, коли їх голоси заглушив звук з платформи. Прибував потяг.

— Ходу! — крикнула одна з дівчат та побігла не обертаючись.

Антон тихо сам про себе простогнав, але теж піддав газу.

Було не зрозуміло на яку саме колію прибував потяг. Лунало звідусіль. Чекати наступного, можливо, довелося б хвилин двадцять.

Однак, побачивши, що то все ж не його напрямок, Антон сповільнився, переходячи на крок. Компанія майже вся побігла, викрикуючи прощання. Вся, крім Слави, який теж сповільнився та, склавши тунелем руки навколо рота, підбадьорював своїх бігти скоріше.

Сміючись, та дивлячись, як його друзі намагаються втиснутися не в такий вже й порожній вагон, Слава розвернувся саме в момент, коли Антон з ним порівнявся.

— О, — усміхнене обличчя в момент змінилося здивованим. На мить. В наступну Слава вже знову посміхався, сунувши руки в кишені. — То тобі зі мною в один вік, — хутко витягнувши руку, протягнув її вперед. — Святослав. Можна “Слава”.

— Антон, — простягнув він руку у відповідь. — Мої друзі взагалі недалеко живуть, тому до метро я біг сам.

— Ну, я теж недалеко живу. Одну зупинку проїхати та трохи пройтися. Просто не дуже хотілося в гору дертися.

— Пощастило, — заздрісно прокоментував Антон. — Мені майже до кінцевої їхати, а потім ще йти темними дворами, щоб швидче було. Не найприємніший маршрут, але що вже поробиш.

— То може тебе провести, щоб самому не йти? — Слава неочікувано легенько штовхнув плечем в плече. — В мене тиждень як друга біля дому пограбували. Відволікли, а він зорієнтуватися не встиг.

— Пропозиція, звісно, цікава, але ти сам потім як?

Слава не встиг відповісти, бо прибув потяг та люди на платформі почали скупчуватися біля дверей.

— Ходім, — Антон поспішив до людей і тільки зупинившись, зрозумів, що потягнув свого нового знайомого за рукав. — Вибач.

— Нічого, — він просто сяяв. — З тобою я точно не загублюся.

Натовп почав заходити, але якось забагато людей було для такої пізньої години. Ніхто не проходив вглиб та хлопці ледь влізли, щоб не залишитися на станції.

Антон бачив, що всередині вагону було вдосталь місця, але чому люди туди не проходили, зрозумів лишень коли двері зачинилися. Рушивший вагон майже одразу приніс запах давно не митого безхатька.

— О господи, — пробурчав Антон, впершись лобом у плече Слави. — Оце так виграшний квиток витягли.

— Еге ж. Особливо витриманий попався.

Слава похлопав Антона по спині, але це не дуже заспокоїло. Від думки, що от з цим доведеться їхати до кінця — а в тому, що ніхто не потурбується виставити безхатька з вагона, він зовсім не сумнівався, — настрій просто танув на очах. Навіть приємний запах Слави не перебивав смороду, що наповнював вагон. Люди терпіли, як могли. Хтось навіть поряд сидів і нічого. Але Антон з цим миритися не збирався.

Рятівна думка змусила підняти голову. Вони зайшли у крайні двері. Їм всього-то і варто було, що перебігти до сусіднього вагону на наступній зупинці. Вони стоять з краю, часу має вистачити на…

Краєм ока Антон помітив якесь дійство через вікно. Людей у наступному вагоні було не менше, але вони бодай тримали хоч якусь дистанцію. Саме тому, можна було у всі красі розгледіти, як чоловік, що сидів біля вікна, розпилював освіжувач повітря.

— Що за?.. — тихо пробурмотів Антон, коли раптом картина доповнилася таксою, яку господарка тримала на руках, і яка блювала жінці через плече.

Це був якийсь сюр. Люди у тому вагоні метушилися і добре, що потяг саме дістався наступної зупинки.

— Виходимо, — скомандував Антон та виштовхав Славу, як тільки двері відчинилися.

Шоу, якого не замовляли: частина людей з їх вагона почала переходити в сусідній, а люди звідти — навпаки.

Відійшовши до стіни, Антон просто спостерігав за цим дійством, та насолоджувався, здавалося, набагато свіжішим повітрям. Йому зовсім не хотілося з’ясовувати, що там сталося в іншому вагоні. Краще вже він дочекається наступного.

— Ти не переходиш? — поцікавився Слава, вказуючи на сусідні двері.

— Ні, в тому вагоні ситуація ще гірша. Я краще наступного дочекаюся.

— Так це останній, — двері вагона зачинилися, — поїзд.

— Точно? — поцікавився Антон недовірливо, проводжаючи очима вагони. — Може все ж передостанній.

— Навряд, — Слава пішов до колони, де було розміщено розклад. — Диви, — він глянув на годинник, — все ж останній.

— Ну і що нам тепер робити?

— Нам?

— Ну так. Як їхати тепер плануєш, якщо це останній?

Слава кілька разів кліпнув, наче не зрозумів питання.

— Я на цій зупинці живу. Далі тільки пішки.

— О, — розуміння накотилося, наче хвиля, — чорт, — рука ковзнула в волосся, підіймаючи прядки. — Чорт-чорт-чорт.

Сам собі підісрав, виходить. Тепер вже точно таксі. Плакали його останні дві сотні. Тепер кілька днів до кінця місяця буде перебиватися тим, що вдома лишилося. Чи все ж пішки дійти? Година-півтори дорога точна займе. Нічого іншого вже не ходило, хіба що хтось запропонує підвезти.

— Може це… до мене? — Слава знову сунув руки в кишені, потупивши погляд. Не отримавши одразу відповідь, таки підняв очі. — Я недалеко живу. Зранку зможеш до себе поїхати. Чи поспати подовше та вже одразу у своїх справах. Обіцяю не чіплятися, — на останню фразу Слава витягнув руки та підняв перед собою, наче демонструючи, що в них нічого не було.

У Антона нарешті склався пазл. Тепер він знову окинув нового знайомого поглядом. От чого-чого, а небажаних залицянь Антон міг легко уникнути, якби захотів. Слава був не більший за нього. А от зовні точно мав кілька пунктів зверху.

— Диван є? — все ж спитав Антон.

— Щось придумаємо, — знову сховавши руку, Слава посміхнувся, ніби не незнайомця в гості отримав, а віскі по акції відхопив.

— Хлопці, на вихід. Ми зачиняємося, — до них вже прямувала робітниця станції. Потягів однозначно було не варто чекати.

— Ну ходім. Покажеш свій холостяцький барліг.

— Добре, що ти це підмітив. В мене саме не прибрано, — від веселої посмішки Слави неможливо було не заразитися та не повеселішати також.

— Може ще й фільм подивимося?

— Тоді може ще й у магазин зайдемо, щось візьмемо? В мене тут дорогою як раз буде цілодобовий.

— Пиво ж вночі не продають.

— Ну кілька банок в мене все ж знайдеться.

— От і план вималювався. То ким ти працюєш? Чи вчишся?

— Працюю в сервісному центрі ремонту телефонів. Саме сьогодні сталася дуже кумедна історія. Приносять нам втоплений смартфон…

Так за балачками вони й вийшли зі станції. Робітник метро чекав біля дверей, щоб одразу за ними зачинити. Якщо вже продовжувати знайомство, то однозначно за межами підземки.