БЕЗРУКІ І БЕЗНОГІ УСМІХАЮТЬСЯ

Якщо історію Землі стиснути в 24 години, то життя на планеті з’явилося о 4 –ій годині ранку, наземні рослини о 22:24, динозаври вимерли о 23:41, а історія людства почалася о 23:58:43.

Журнал «Маловідома історія» (жовтень, 2016 року, с. 17)

До півночі 1 хвилина і 18 секунд

Ол не може заснути. Сон не йде до нього. Вагон розгойдується з боку в бік. Він летить у нічну безвість. Але Ол не боїться, що потяг впаде в прірву. Бо в прірві – долоні Бога. І долоні його,певне,теплі. Бо ніхто з тих долонь не виривався. Не просився назад.

Ол потихеньку засинає…

Безрукі і безногі усміхаються. Вони ще не народилися. Син, змордований в душманському полоні приснився матері: «Не плач, мамо». Мати плаче-голосить. «Підійди до мене, просить він.– Відгорни покривало». Вона відгортає шершавими скривленими руками. Ангел смерті лишив на руках її сина кості білі з недоладно обскубаними гостроносими червами м’ясом. Черви кишать у глибині тіла, клекочуть, шелестять, наче осикове листя.

Йому не страшно, що його ще хтось побачить отакого. Бо тіло посипали білим порошком. Порошок – ніби тальк, а ніби цукрова пудра, бо розплився. І боки мокрі. Отако, як після дощів промокає сорочка до тіла і парує теплом. Але від нього нема тепла. Ніч і темрява поглинули все його тепло.

Навіщо щось створювати, а потім знищувати? Навіщо створене проходить оте альфа і омега, і не можна нічого змінити? І не треба знати алфавіти. Бо є перша буква алфавіту і є остання. Є початок і кінець. І немає зупинки потяга десь посередині, аби там вийти і залишитися назавжди.

«Мамко, не плач. Вже нема за чим плакати. НЕ просися на ТОЙ світ. Там страшно. Ми розлучені не навіки. Може, я іще повернуся. Хоча… не варто. Бо я іще не народився…»

… біля хати народу – як маку. Ол третій день в хаті. На вікнах – штори наглухо і довкруг свічки млостю.

Позавчора цвів жасмин рясно. Гули над ним бджоли, а відтак –дощі гуділи, дощі. А дощі – солоні – солоні.

Мало прожив. Багато хто тужитиме за ним.

Мати просить:

– Мо, ще ніч най лишиться?

Але її зацитькують.

Тхне. Нема чим дихати. Оно люди в обмороки мало не падають. А вона не чує… їй ніс заклало. Їй слуху нема.

З хати …тяжко… виносять до-мо-ви-ну. Ото тепер його домівка назавжди. До Страшного суду. Тоді ангели добрі мають зійти на землю і битися з ангелами злими. Мертві повиходять з своїх гробів, як Лазар був вийшов за велінням Ісуса.

Йому так мало. Мало того білого цвіту. Того світу мало. В садах суниці почервоніли, а в лісах конвалія біліє. І поміж конвалією провадять гадюки шлюбні ігри. Котиться клубок шипить. І біля ніг Олесевих зупиняється…

… його підкидує угору. Він сіпається і не годен дихнути. На полі нікого нема. Земля –як халва – солодка… не наїсися. Зірок на небі – множінь.

– Ходіть вечеряти… хоодіть, – шурхотить устами знеможено.

Він не може рушитися. Розпанахана шкіра… печінка чорніє…

І ранішнє зарево – жовчю.

Мариться…

Потяг…

Тіло свіже…ще тепле… і нігті на обох руках підстрижені рівненько.

– Руки йому рівно поставте. Ноги не спутуйте. Бо буде снитися. Нехай на ТОМУ світі ходе вільно.

…Навколо неквапно походжають динозаври. Завтра мав би впасти огненний камінь. Бо перед тим птеродактилі тривожили простори Пангеї диким криком. І не боялись падати в розбурханий океан під рвучкими вітрами.

– Мене нема… мене нема тут…

Огненний камінь падає. Димить прадавній ліс, по якому ходили хіба ангели. Перед Олем зупиняється один з них. Обладунки його мідні сліплять зір. Ноги його – в попелищі, і сандалі його вкриті метеоритним пилом.

Він дивиться чорними пронизливими очима і хитає головою:

– Люди... люди... Не з своєї волі ви в цей світ прийшли. І не з своєї волі його покидаєте…

Він витягує із своєї кольчуги дві пластини і закриває Олу очі.

Холодом… холодом війнуло. Він непоїться. Бо ті, що біля нього – виходять на свій перон, щойно диктор повідомить. Він не пам’ятає імен і обличь. Їх багато. Всі вони ….

Скільки ж йому років…. Ол не знає…

– Ол Веллс. Тобі на 8 платформу. 8 вагон. 8 місце.

Вісім – число безкінечності. На пероні ходять поодинці неандертальці з дровиняками. Дровиняки чорні, й на них чорні плямиська крові. Кроманьйонці тримаються зграями. У декого з них є стріли і луки за плечима. Ще він бачить малих пігмеїв, бачить папуасів. І бачить індіанців. Він в тому мурашнику губиться. І знаходить свій восьмий вагон. Шукає восьме місце.

Знак безкінечності губиться…

Отак як число Пі…

Навіщо так багато цифр? Цифри – вбивці всього живого. Вони породжують найбільш злі умисли геніїв і знищують творива тих, хто помилився на енну частку.

Вагон розгойдується з боку в бік. Він летить у нічну безвість. До півночі залишається 1 хвилина і 16 секунд.

…Рій співає «Со святими упокой». У вулику згинув мурах, що прожив двадцять і шість днів бджолиних, а кожен день бджолиний – рік людський.

Ол підіймається зі свого білого ложа. Тріщать нитки, що ними зшили йому черево, аби нутрощі не вивалювалися. Він бачить велику армаду безруких і безногих. Вони усміхаються!!!

Йому хочеться проповідувати:

– Радуйтеся, браття. Віднині і навіки радуйтеся. Ми ще не народилися!

До нього наближається двоголовий пес. У нього – вогняна слина з пащеки. Пес кидає його до човна першим. І інших, тих що слухали, – жбурляє до човна. Як ляльки - мотанки легко і звично…

Вокзал – наче чорний кіт. Блимає загадково жовтими очицями. В їх глибині копошаться темні тіні.

До півночі залишається 1 хвилина і 17 секунд.

В сузір’ї Оріона вибухають стовпи Творення.

Ол відчуває пекучий біль у горлі. Терпкі поколювання у скроні дедалі тісніше обвивають джгутом кінчики пальців на руках і ногах…