Скеля

Скеля здригнулася… і почала падати!

Точніше, повзти. Чи радше хитатися?

Так, вона хиталася туди-сюди, але не падала… поки що.

Усі люди в містечку невідривно слідкували за Скелею.

- Коли вона впаде – знищить наше містечко, - сказав Старійшина.

Проте навіть він не знав, що робити.

Скеля знову здригнулася!

Покотилася… ні, просто сильніше розхиталася.

- А коли вона впаде? - запитав Малий.

Та відповіді не було.

Минуло багато часу. Старійшина помер. Малий виріс і почав ображатися, коли його називали Малим.

Скеля здригалася й хиталася. Але не падала.

Люди в містечку почали відволікатися від Скелі.

- Коли вона впаде – ми будемо готові, - сказав Міський Голова.

Він вважав, що вже зробив усе, що міг.

- А коли вона впаде? - вкотре запитав Малий.

- Коли усі про неї забудуть, - відповів Дідо.

- Як це забудуть?! - здивувався Малий. - Вона ж нависає прямо над містечком – її неможливо не бачити.

- Так. Проте усі вже звикли постійно її споглядати. Подивися – люди більше не помічають її.

- Але ж вона знищить все містечко, а значить уб’є кожного з нас! Хіба можна про таке забувати?

- Як бачиш… - печально відповів Дідо.

Малий довго думав, а тоді сказав:

- Я завжди пильнуватиму. Бо колись вона впаде – про таке не можна забувати.

Його слова прозвучали як гасло.

Скеля хиталася все менше. Хоча, радше людям у містечку так задавалося, бо вони звикли до її ритму.

Коли траплялися грози й завірюхи, Скеля зловісно хрипіла в тон стогонам вітру. Але не падала.

Міський Голова стверджував, що містечко у повній безпеці, бо вправні майстри звели довкола нього захисну сітку. Звісно, сітка з тонкого срібла не могла затримати падіння величезної кам’яної брили, зате, за словами Голови, вона “відлякувала” Скелю – їй боязко було падати на срібло.

Шаман також стверджував, що містечко у повній безпеці, бо його заклинання надійно втримують Скелю на місці. Звісно, більшість людей у містечку скептично ставилися до захисних чарів, але хто ж не повірить справжньому Шаманові, вічному, як сама Скеля?

Тільки Міський Дурник закидав, що Скеля насправді чхати хотіла і на закляття, і на срібну сітку – вона не падала просто тому, що їй було ліньки так далеко котитися заради такого маленького містечка з таким тупим населенням. Та на його слова ніхто не зважав. Тим більше, що й він зрештою погоджувався, що містечко у повній безпеці.

Минуло ще багато часу. Дідо помер. Малий став дорослим і перестав ображатися на прізвисько Малий.

Скеля хиталася й хрипіла.

Люди в містечку звикли до цього хрипу і більше не звертали на Скелю жодної уваги.

- Вона ніколи не впаде, - заявив новий Міський Голова.

- Вона ніколи й не збиралася падати, - підтвердив новий Шаман, такий же вічний, як і попередній.

Малий хотів заперечити, нагадати, пробудити, але… навіщо лякати людей?

- Ти єдиний досі пам’ятаєш про мене, - сказала Скеля. - Значить, ми з тобою один на один.

Малий печально кивнув.

- То лови мене, мій єдиний! - сказала Скеля.

І почала падати…!