Ефіопська ніч

Молодший санітар уже майже заснув, але раптом поранений почав марити вголос:

- Ти все ж таки прийшла.

- Ти так наполегливо кликав мене.

- Так. Я ще ніколи так сильно не хотів тебе.

- Ти мій хороший.

Санітар стрепенувся й різко прокинувся. Людина не може марити на два голоси. До того ж другий голос, здається, жіночий, хоч і на диво низький.

Почувся звук поцілунку.

У ліжку пораненого полковника сиділа жінка. Юна, чорна, як ніч, і абсолютно гола.

Як вона сюди потрапила? Невже вартові теж позасинали? Геть усі? А інші санітари?

- Я не надовго.

- Як це? Ти не залишишся?

- Ні. Скоро прийде Керрі.

- Керрі? Але ж вона…

- Вона вирішила повернутися до тебе.

- Я не бачив її років десять.

- Вісім, і без трьох днів десять місяців. Але ж ти чекав на неї.

- Я чекав на тебе… - невпевнено заперечив полковник.

Чорна жінка посміхнулася. Принаймні, це відчувалося, як посмішка – у її глибоких темних очах блимнули веселі синюваті вогники. Вона грайливо погладила офіцера по стегну і плавно підвелася. Її м’язи звабливо переливалися ебонітовим блиском.

- Не йди, прошу тебе! - полковник обхопив руками міцний блискучий торс і притулився обличчям до невеликих пружних грудей. - Я так хочу тебе!

- Якщо ти увійдеш в мене – то вже не повернешся.

- Як забажаєш, моя люба. Я підкорюся будь-якому твоєму наказові.

Санітар закляк на своєму табуреті та з відкритим ротом спостерігав чудо: кілька хвилин тому чоловік був буквально при смерті, а тепер кохався із жагучою ефіопкою, як молодий олень. Але ж він точно не придурювався – поранення було дійсно дуже тяжке.

Загадкова жінка мурчала ніжним утробним голосом. Її чорне волосся переливалося то штормово-синім, то криваво-червоним. Її очі розгорялися все насиченішим індиго – здавалося, вони готові поглинути коханця, а заразо́м і увесь його світ. Її тонкі пальці мерехтіли імлисто-білим світлом, і залишали на темному волоссі офіцера пасма сніжної сивини.

- Ти чудовий. Я не даватиму тобі жодних наказів. Я бажаю дати тобі вибір: можеш отримати мене, або все те, чого прагнув за життя.

- Тобто?

- Рана загоїться. Біль мине й забудеться. Війна закінчиться вашою перемогою. Ти отримаєш підвищення. Керрі повернеться. У вас буде дитина.

“Звідки Ви все це знаєте?” хотів запитати санітар, але чомусь був впевнений, що його не почують.

Полковник поступово засинав. Його руки розслаблено сповзли з вологого чорного тіла. Жінка поцілувала його й прошепотіла:

- Вважай, що я прийшла переказати тобі добрі новини.

Тоді вона підвела погляд на санітара.

Її лице перекосив страхітливо-звабливий білозубий вишкір. Хлопця охопила суміш солодкої жаги й крижаного жаху. Він скрикнув і міцно затулив очі руками.

А коли розкрив їх – ефіопка зникла. У палаті знову було лише двоє – молодший санітар та поранений полковник.

За дверима почулася приглушена лайка, а за нею роздратований шепіт: “Хто ж винний, що тобі козирна масть не йде?”.

Полковник мирно спав. Його темно-каштанове волосся геть посивіло…

Наступного ранку вона знову з’явилася. На цей раз у звичний спосіб – поговорила з вартовими та зайшла до палати через двері. Її шикарне тіло закривав чорний діловий костюм, а мерехтливі очі ховалися під вуаллю.

Молодший санітар чекав за рогом у коридорі. Сумнівався: мозок прагнув розумного пояснення появи сексуальної примари, та водночас застерігав, що це може зруйнувати її привабливу загадковість. Раціональність переважувала.

За деякий час жінка м’яко закрила за собою двері палати, кивнула вартовому і пройшла на балкон. При світлі дня її фігура здавалася цілком звичайною, та й хода не мала особливої грації.

Санітар закусив губу від напруження й послідував за нею.

Зі спини побачив, як вона відкинула вуаль і запалила сигарету.

- Це знову Ви? Як Вам на цей раз вдалося… Ой! Ні, це не Ви…

Ця жінка була біла, вже не така юна, також красива, але зовсім не загадкова.

- Ви Керрі, так? - запитав хлопець.

- Так. А Ви чекали когось іншого?

- Та я не те щоб чекав… просто вночі приходила одна… - він запнувся й відчув, що червоніє під пильно-здивованим поглядом темно-зелених очей.

“І хто мене за язик тягнув?”

- Ви її бачили?

- Ну, я… я не те щоб… хотів пліткувати чи… чи настукати…

Керрі посміхнулася:

- Все гаразд, я знаю, що вона приходила. Він казав.

- Тобто… це не секрет?

- Ні. Але дивно, що Ви також її бачили.

Вона замислено випустила дим з носа, тоді запитала:

- А яка вона? Мені просто цікаво.

- Неймовірна! - миттю вигукнув санітар і знову почервонів. - Я не те щоб хотів підглядати… просто… знаєте, коли вони, ну… це було так по-справжньому, так гарно, що просто… я не вуаєрист, але… ну, просто очей не відірвати!

Керрі оглядала лікарняний сад і намагалася уявити, як цей наївний круглоокий юнак спостерігав нічну сцену. Невже полковник дійсно з нею кохався? В прямому сенсі, як із людиною? Мабуть, небагатьом випадає такий привілей…

- Але вона Вам поступилася, - поспіхом завірив санітар.

Почувши це, жінка дзвінко розреготалася.

- Ви зовсім не ревнуєте? - здивувався хлопець.

- Ревную, звісно. До неї я завжди ревнуватиму. Вона – моя вічна суперниця. Та, на щастя, єдина.

- На щастя, Ви її побороли!

Керрі також була приваблива, й санітарові дуже хотілося підтримати її – він щиро вважав, що вона потребує підтримки.

- Ні. Побороти її не під силу жодній людині. Я можу тільки радіти, що цього разу вона вирішила, як Ви сказали, “поступитися”, й не забрала його у мене.

- Що? Я не розумію…

- Та я теж не зовсім, якщо чесно.

Певний час вони мовчки дивилися на пишні кущі троянд. Зрештою молодший санітар зробив ще одну спробу раціоналізувати нічну загадку:

- Але Ви знаєте, хто вона? І куди вона поділася?

Проте відповідь тільки посилила страхітливу плутанину:

- Нікуди вона не поділася – вона вічна й повсюдна. Не знаю, як ти раніше це уявляв, якщо взагалі уявляв… - мудрі очі мерехтіли соковито-зеленим, ніби готові були поглинути співрозмовника, а заразо́м і всі його уявлення про світ. - Але цієї ночі ти бачив Смерть.