Тролейбусний пілігрим

— Що ти від мене хочеш? На кого я тебе залишу? Купимо овочі — повернемось у двір! — бабуня не кричала. Вона говорила дуже чітко, підвищивши голос. Казала, що це її учительська звичка.

— Таж я завжди сам гуляю!

Мій погляд плентався навколо. Крамниця для радіолюбителів... тітки з продуктами… тралік «двійка», білий з червоною смугою, стоїть на кінцевій. Двері відчинені: чекає на пасажирів.

Безліч разів я їздив до інших бабусі й дідуся на «двійці». Ми сідали на наступній зупинці — туди з дому ближче йти. Квиток мені не купляли. Бо мені шість. А попередження в салоні, яке я вже сам прочитав, було таке: «Діти з 7 років оплачують проїзд у повному обсязі». Виходили ми перед метро «Університет». Завжди той самий маршрут. І щоразу мене хтось супроводжував: чи мама, чи тато, чи обоє.

Як же хотілося зробити це самому! Сісти, поїхати, вийти біля метро. Що далі? Ну не знаю, напевно, постовбичити та повернутись тим же шляхом. Не має значення. Головне — самостійно! Але ж мені не дозволяють.

Ми зупинились коло жінки, що продавала зелень. Пучки були охайно розкладені на перевернутому ящику з-під овочів.

— Ну будь ласка-а-а, — ще трохи поскиглити не завадить.

— Йди, куди хочеш! — відмахнулася бабуся.

Це майже дозвіл! Майже. Я дочекався, поки бабуся відвернулася, захопившись вибором петрушки. Перевірив: тролейбус на місці. Мерщій! І помчав до нього. Навпростець по газону. Не оглядаючись. Підтягнувся за поручень — і я всередині.

Фууух! Можна відсапнутися. Я точно не чув нічого услід? Я справді втік?

Пасажирів не багато, можна сісти. Почувся різкий «р-р-рип», і тролейбус рушив. Я занурився у спогади про нещодавно побачений по телеку «Коммандос». «Сніг», що неодмінно супроводжував картинку каналу А/ТВК, не міг зіпсувати враження від Шварца. Із кулеметом у руках він вдирався в маєток, недбало розправляючись із охоронцями.

Розвитку сюжету завадила жінка з сумкою-бананом на поясі. Я навіть не помітив, коли вона зайшла. Широко розставивши ноги, кондукторка стояла поруч у проході й дивилась мені прямо у вічі.

— Квиток?

— Що?

— Квиток є?

— Немає...

Який квиток, думаю. Хіба вона не бачить, що він мені не потрібен? Але жінка не відставала.

— Ти сам?

Дивне питання. Звісно, ні.

— Із товаришем.

— Де він?

— Ось, — показую на пусте сусіднє сидіння.

Мій вірний друг завжди поруч. У Дениса в «Денискиных рассказах» друг Мішка. От і в мене теж є. Тільки несправжній. Уявний. Але контролерка, мабуть, нічого не зрозуміла. Тому посуворішала.

— Так, хлопче, ти без квитка і без дорослих. Не знаю, як ти тут опинився. Ти не їхатимеш сам.

Двері відчинились. Тролейбус ніби ґречно підігравав їй. Вхідні колони парку Горького височіли у вікнах. Але я був певен, що на атракціонах мене зараз не кататимуть. Жінка рішуче вхопила мене за руку й поволокла назовні. За мить її палець вп'явся у кнопку пішохідного світлофора.

— Марш!

Тупцюючи, я намагався зрозуміти, що відбувається. Ми прямували до невеличкої одноповерхової будівлі. Диспетчерської. Запхавшися всередину, контролерка підштовхнула мене до обдертої табуретки.

За столом сиділа огрядна жінка похилого віку в окулярах. Перед нею були розкладені журнали з якимись списками та підписами. Поруч стояв бежевий телефон. Кондукторка тицьнула пальцем у мій бік.

— Малий їхав сам у тролейбусі. Де батьки — невідомо. Уявляєш?

Вона дивилась широко відкритими очима на диспетчерку, міцно стуливши губи. Та зняла окуляри й повернулась до мене.

— Куди ти їхав? — спитала вона.

— Чому ти один? — не вгамовувалась контролерка. Її лице стало схожим на буряк у розрізі.

— Де твої батьки?

Я трохи розгубився. Чого вони від мене хочуть? Як мені тепер повернутися додому?

— Вдома є телефон?

— Ні…

— А в сусідів?

У сусідів також не було цього апарату. А номер мого справжнього друга Андрія, якого так хотілося вранці побачити, я не знав.

— Якщо нічого не скажеш — заберуть до міліції, — диспетчерка також починала дратуватися.

— От же змій! Оце твої батьки зрадіють, коли дізнаються! — кондукторка дивилась на мене зловісними очима.

У пам’яті спливло недавнє покарання. Я, певно, пів дня стояв у кутку. Батьки дізнались, що я поламав їхній радіоприймач. А щоб замісти сліди, скинув жертву з балкона нашого сьомого поверху. Навряд чи їм сподобається моя сьогоднішня витівка.

Допит тривав. Але мене більше турбувала прийдешня прочуханка вдома. Довго кричатимуть. Стало важко дихати, почали бити дрижаки.

Чомусь згадалося, як я показував Андрієві прийоми з гри Budokan — Mortal Kombat тоді ще не вигадали. Тищ — лівою ногою в голову. Бац — рукою в плече. І тут я дещо придумав.

— Можна подзвонити дідусю. На роботу.

Батько навчив мене користуватися телефоном-автоматом. Тримаючи на руках, показував, як зняти слухавку й крутити диск. Ми часто дзвонили до якогось інституту, де працював дідусь, — попереджали, що зайдемо. Там мені показали комп'ютер. Звісно, я грав на ньому в ігри.

Я завзято гриз нігті, диктуючи номер.

— Алло. Миколу Васильовича, будь ласка. Здрастуйте. Диспетчер Галина Сергіївна. У нас ваш онук. Сам їхав на тролейбусі. Так. Парк Горького. Забирайте. — вона поклала слухавку й повернулася: — Скоро тебе заберуть, не бійся.

Усі трохи розслабились.

— У Міхалича знов реле згоріло, чула?

— Так нове тільки поставили.

— Отож!

Завершивши новинний блок, моя викрадачка пішла. Мені дали аркуш та олівець. Я довго малював. Спочатку зобразив комп’ютер. Потім на його екрані — самого себе персонажем гри Golden Axe. Довершили картину злодії-суперники з «бананами» на поясі.

Час плинув повільно. Коли я з нудьги намагався відколупати залишки фарби зі столу, двері нарешті прочинилися. Смагляве обличчя з густими чорними бровами стурбовано зазирнуло. Я підскочив і притулився до діда, не давши йому зайти.

— Забирайте пілігрима, — посміхнулась диспетчерка.

Дідусь у неї щось питав, але я вже не слухав. Тримаючи його за руку, я радів, що все скінчилось.

Подякувавши й вибачившись разів зо п’ять, ми вийшли. І тут я усвідомив, що назад маємо діставатись у такий же спосіб. Але нам пощастило: в тому тролейбусі була інша кондукторка.

По дорозі дідусь розповів, що вже виходив з роботи шукати мене, коли подзвонили з диспетчерської. Бабуся встигла щось переказати. Врешті він взяв із мене обіцянку, мовляв, я так більше ніколи не робитиму.

А я подумав, що завтра під час прогулянки можна збігати за гаражі до нашого городу. Туди мені теж самому не дозволяли. Тільки треба взяти з собою Андрія.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.