Примарне щастя

Звичайний літній ранок охопив славне Запоріжжя. Я прокинулася від наполегливого цвірінькання горобців, що сиділи на гілці старезного дуба під моїм вікном. Підвелася з ліжка і похмуро визирнула у вікно. За відчиненою рамою починався спекотний літній день. Сонце нещадно палило. Дерева у дворі шуміли підкорюючись легенькому вітерцю-суховію. Десь за сусідніми будівлями сотнями голосів й десятками машин шуміла вулиця.

Я замислено вдивлялася в пейзаж за вікном роздумуючи про своє. Сесія тільки-но закінчилася, а в мене, як студентки третього курсу, залишилася ще купа справ.

По-перше, написати оповідання для студентської збірки. І це мене зараз дуже хвилювало. Термін дали невеликий. Усього лише тиждень на написання трьох сторінок тексту. Начебто і нормально, але. Ось в цьому «але» й ховалася моя нагальна проблема. В мені просто бракувало натхнення. Я не знала за що братися. З чого почати. Та взагалі, про що писати? Ідей було нуль, а термін невблаганно спливав. В мене залишилося ще три дні.

Кількахвилинне розглядання двору не принесло мені жодної корисної думки. Я все ж таки зібралася з силами й попленталася вмиватися. Закінчивши із ранковими процедурами, поснідала й усілася за комп’ютер. Почала штурмувати Інтернет у пошуках порад і технік які б допомогли позбутися стресу.

Мережа не допомогла мені відшукати натхнення. Тай не дала жодної ідеї. Тоді я написала кільком друзям одногрупникам. Поскаржилася на брак натхнення і бажання відпочити. Моя давня подружка Олена запропонувала провести вихідні на Хортиці. Тим краще, що сьогодні свято Івана Купала. Отже, ми зголосилися провести купальську ніч на Хортиці. В наметах біля вогнища на березі Дніпра.

Домовившись, повимикали комп’ютери та розійшлися збиратися. Я швидко і бездумно, наче автоматично покидала у рюкзак речі. Взяла пляшку води та вирушила на відпочинок.

Байдуже, повністю заглибившись у себе, подолала знайомі з дитинства сходи. Грюкнула дверима під’їзду звичайної багатоповерхівки й опинилася на спекотній вулиці. Черепашачою ходою рушила у бік автобусної зупинки. Вечір тільки починався й спекотні вулиці нагадували пустелю. Де-не-де пройде перехожий. Десь грюкнуть двері магазина. Той й все.

На пустельній вулиці ніде сховатися від пекучих променів. Асфальт плавиться під літнім сонцем. На мою превелику радість, довго чекати автобуса мені не довелося. Я простояла на зупинці під навісом лише кілька хвилин. Підійшов автобус і я вирушила до місця зустрічі нашої невеличкої компанії. В салоні стояла суцільна задуха. Від неї не рятували навіть відкриті віконця. Попиваючи прихоплену у дорогу воду я доїхала до потрібної зупинки.

Вивалилася з задушливого транспорту. Роззирнулася навколо. В стороні, під навісом зупинки мене вже чекала невисока дівчина. Найкраща подруга мала приємне обличчя з трошки гострими рисами. Довге пряме чорне волосся вона заплела в тугу косу.

Помітивши мене дівчина рушила вперед. Ми підійшли одна до одної. Перекинулися з Оленою привітаннями. Посиділи трохи на лавочці біля зупинки очікуючи інших.

Незабаром з’явилися хлопці. Високий та худий наче деревце, гостроносий коротко стрижений рудун – Антон. Компанію йому складав невисокий худенький, але з приємним обличчям та великими сірими очиськами Ілля. Він сховав своє кучеряве біле волосся під банданою, щоб не заважало.

Хлопці весело перемовляючись підійшли до нас. Ми перекинулися вітаннями. Й друзі потягнули нас у напрямку невеличкого селища, що розкинулося на широкому острові. Поки йшли, обговорювали свої майбутні оповідання:

- Ви вже вирішили про що будете писати? – спитала я друзів.

- Не зовсім. Думаю написати щось типу слов’янського фентезі. Того й іду на свято. – відповіла Олена.

- Я, думаю написати якийсь бойовичок. – кинув Ілля.

- А я взагалі не буду нічого писати. Не моє то. – відповів Антон.

- А я не знаю. Я ще вагаюся. Не маю жодних конкретних ідей. І навіть бажання щось писати не маю. – поскаржилася я друзям.

- Нічого. От розважимося; відсвяткуємо; відпочинеш і прийде натхнення. – підтримав мене завжди веселий і сповнений оптимізму Ілля.

- Хотілося б. – зітхнула я.

Поки базікали, дійшли до поселення. Пройшли повз кілька хат. Підійшовши до одного з дворів, Ілля забарабанив у хвіртку. Гукав останнього з нашої компанії - Олега, що живе саме в цьому невеличкому будиночку. Приятель визирнув з хати. Високий кремезний парубок з широким привітним обличчям та коротко стриженим темним волоссям махнув щоб почекали і знову зник.

Невдовзі Олег з’явився у дворі з рюкзаком. Закинув його на плече. Потім витяг з хати два згорнуті намета і передав їх хлопцям. Навантажившись, рушили святкувати.

Прогулялися Хортицею у пошуках святкувальників. Натрапили на саме дійство. Тоді, не роздумуючи, відшукали мальовничу галявинку й розмістилися поруч.

Влаштувалися на густій траві під розкидистими старими деревами біля річки. Хлопці поставили намети. Ми з Оленою назбирали дров. Відклавши все інше «на потім» долучилися до святкування.

Разом з іншими святкувальниками водили хороводи, стрибали через багаття, співали пісень. Я весело сміялася захоплена дійством. І з ентузіазмом приймала участь в розвагах. Навіть сплела кривенький віночок і пустила його кудись в далину за течією Дніпра. Та коли свято скінчилося й люди почали розходитися по домівках, знову засумувала.

- Ну чого ти? Не картай себе. Щось вигадаєш. Твір обов’язково напишиться. Ось побачиш. – намагалася заспокоїти мене подруга.

- Пробач Оленко, але не можу. Я у відчаї. – промовила тихо.

- Що лікувальний ефект свята вже закінчився? – весело спитав Ілля долучаюсь до розмови.

- Мабуть, так воно і є. – сумно відповіла.

- Так ти хоч залишишся з нами? Чи може поїдеш до дому?– запитав завжди раціональній та дбайливий Олег.

- Ні. Я мабуть, піду. – замислено промовила.

Мені раптом згадалася давня легенда. Згідно з оповіддю, у купальську ніч на Хортиці розпускається рідкісна квітка папороті. І у того хто зможе її відшукати збудеться найзаповітніше бажання.

- Що? Куди ти зібралася? – здивовано промовив завжди спокійний і виважений Антон.

- Піду шукати примарного щастя. – відповіла я.

- В сенсі? – хором перепитали друзі, не зрозумівши мого натяку.

- Піду вештатися островом у пошуках квітки папороті. – пояснила я.

Й не роздумуючи рушила кудись вглиб Хортицького лісу. Лиш спиною відчувала схвильовані погляди друзів. Ніхто не кинувся мені навздогін. Мене не намагалися рятувати, чи вмовляти. Розуміли, що то марна справа. В такому стані я ні до кого не дослухатимусь. Сама мала зрозуміти що то все маячня. Я завжди вважала, що знання треба отримувати з власного досвіду. І друзі про це добре знали.

Отак, роздумуючи над ситуацією в якій опинилася, я йшла лісом не розбираючи дороги. Під хрускіт гілок і шелестіння листя думки здавалися якимись більш чіткими. П’янке нічне повітря додавало сил. Я просто йшла не видивляючись у підліску потрібну рослину. Мене наче щось тягнуло. Кудись вперед. До якоїсь незрозумілої мети.

Ось, майже тут. Ще кілька кроків. Раптом, я опинилася на якійсь галявині. Залита сріблястим місячним сяйвом місцина вщент заповнена кущами з гнучких високих, наче порізаних чимось гострих листків. Я неквапливо, обережно ступаючи, рушила крізь зарості у пошуках рідкісного явища – квітучої папороті. Врешті-решт, у протилежному кінці галявини натрапила на дивну квітку. Вогняно-червона, видовжена, з тонкими загостреними на кінцях пелюстками. Здавалося рослина світилася в півтемряві літньої ночі.

Обережно зірвала тендітну квіточку. Й пригорнула до серця ніжні пелюстки. Кілька хвилин я мовчки стояла обіймаючи квітку. Потім обережно вийшла із заростів й всілась під найближчим деревом.

І поринула у медитацію. В той момент для мене наче не існувало світу. Наче я знаходилась в іншій реальності. Я тільки пам’ятаю як сиділа під деревом і нашіптувала тендітній рослині свої найзаповітніші бажання.

Як дісталася стоянки не пам’ятаю. Отямилася лише як вийшла на галявину де розмістилися друзі. Посеред галявини яскраво палало багаття. Біля вогню, на колоді, що замінювала лаву, сиділа Олена й задумливо копалася в телефоні. Мабуть, нотувала побачене на святі й отримані під час дійства ідеї та цінні думки щодо майбутнього оповідання. Поруч, хлопці старанно малювали на папірці якусь схему, підсвічуючи собі телефоном. Вони гучно обговорювали майбутній бойовик Іллі.

Першою мою збентежену персону помітила Олена.

- Хлопці, Леся повернулася! – вигукнула подруга.

Вона посадовила мене поруч з собою на колоду. Олег одразу ж напоїв своїм фірмовим чаєм з духм’яних трав. Я ніяковіючи й постійно вибачаючись переповіла те що зі мною сталося. Чесно повідомила все, що пам’ятала. Бо під час пошуку магічної квітки, перебувала наче в тумані. На останок показала друзям стиснуту у долоні зів’ялу квітку.

- Так вона справді існує! – вигукнули хором друзі.

- Виявляється що так. – стиснула я плечима.

Мені досі здавалося все тільки-но пережите яскравим магічним сном. Здавалось, ось-ось я прокинусь, і все. Казка закінчиться . І ніяке бажання, навіть найпростіше, не збудеться.

- А що ти побажала? – з притаманною йому цікавістю запитав Антон.

- Натхнення. Я побажала написати найкращій твір у своєму житті. – не вірячи в можливість здійснення такого тихо промовила.

- Ого. – аж присвиснули друзі: - от ти замахнулася.

- Чому? Це ж просто красива казка. Можна було й пофантазувати. – стиснула я плечима.

- Так ти й досі не віриш? – перепитав Ілля.

- Угу. – замислено пробуркотіла.

Мою увагу привернув містичний пейзаж. Ми розмістилися на березі Дніпра. І я зачаровано вдивлялася в темні води давньої річки. Над галявиною своє сріблясте світло розливав повний місяць. Темну воду перетинала чарівна місячна доріжка. Десь серед срібного відлиску хлюпала брудною водою якась рибина. Десь в хащах кричав пугач. Десь у темряві шурхотіли крилами нічні птахи.

Мене раптом почало хилити в сон. Очі почали злипатися. Повітря здалося якимось п’янким й солодким наче варення.

- Піду я мабуть спати. Щось стомилася. – пробурмотіла я й прокрокувала до намету.

Залізши до намету, завалилася спати накрившись пледом. Заснула я дуже швидко. Мене наче затягнуло марево неспокійного сну. Наче огорнула нездоланною дрімотою.

***

Леся стояла посеред темної вулиці. Навколо пустка. Лиш сірі будівлі в тьмяному світлі повного місяця. Нічна прохолода огортає худенькі голі плечі. На стрункій постаті лиш коротенька літня суконька. Хочеться кудись іти, шукати тепла й компанії.

Леся вже хотіла зробити крок до темніючої поруч будівлі. Та раптом, десь у далині почулося вовче виття. З темного стовпа непрацюючого ліхтаря спурхнула чорна птаха. Ворона описала коло навколо змерзлої Лесі й плануючи залетіла в арку. Десь між кам’яними мішками міських будівель пролунало гучне каркання.

Звідкись знов почулося вовче виття. За ним слідував вереск кажанів. Темною вулицею зашурхотіли шкірясті крила. Повз Лесю з писком пронеслася зграя кажанів. Зачіпаючи крилами й дряпаючи кігтями пронеслись повз й зникли в темряві. Виття почулося ще ближче.

Лесю раптом охопив дикий, паралізуючий страх. Жах роздирав дівчину сковуючи холодними щупальцями й женучи вперед. В голові пульсувала лише одна думка: - «Бігти! Якнайшвидше. Туди де світло. Туди де люди. Вперед. Подалі від цього страхітливого місця.»

І Леся побігла. Вперед, не озираючись. Туди де вдалині мерехтить світло вуличних ліхтарів. За спиною знов почулося жахливе виття. Серце калаталося. У грудях кололо льодяними голками страху. Легені заморожувало прохолодне нічне повітря. Дихання збивалося. Рухатися ставало все важче і важче. І ось, вже поруч. Останні кілька кроків.

Задихаючись Леся вибігла на слабко освітлену жовтими ліхтарями вулицю. Зупинилася посеред вулиці. Перевела подих, та почимчикувала до ліхтаря. Сперлася рукою на стовп і застигла, перепочиваючи.

Раптом, десь поруч почулося жахливе виття. За спиною пролунало тупотіння в компанії з клацанням величезних кігтів по асфальту. Лесю знову охопив невимовний жах. Їй на секунду здалося, що той страшний монстр вже в неї за спиною. Леся охоплена холодними лещатами переляку знову побігла. Кудись вперед. А за спиною один за одним згасали тьмяні жовті ліхтарі. З гучним тріском лопалися лампочки на високих стовпах. Розсипалися, висіюючи шлях за спиною дівчини дрібними гострими уламками.

Тупіт чувся все ближче. Серце несамовито колотилося. Дихання збивалося. Легені наче вогнем пекло, та дівчина все рухалася. Вперед подалі від незрозумілого жахіття.

Леся вибігла на бруковану вулицю старого міста. Вона бігла повз давні закинуті будівлі. Пусті, але музейно-правильні. Навколо знов наповзла темрява. Від важких кроків старезною бруківкою йшла луна. Вуха закладало неймовірно гучним звуком в тиші пустого нічного міста.

шаленіла від відчуття що її зараз схоплять. Ось - ось, Ще трошки, і її схоплять з-за спини. Не збавляючи темпу, вона роззирнулася. Увагу привернула одинока будівля в кінці вулиці. Леся підбігла до здоровезного закинутого будинку зі старої місцями вищербленої цегли.

Леся трошки пригальмувала. Широкими кроками підійшла до дивної будівлі і спробувала відкрити двері. Великі і важкі дубові двері виявилися не замкненими. Дівчина увійшла в похмурий будинок, відчуваючи дивну цікавість. Здавалося, тут, у цій дивній будівлі, вона може бути у безпеці.

Леся опинилася в маленькій темній кімнаті. У тьмяному срібному світлі повного місяця що лилося з високих вікон, вона побачила покинуту свічку на низькому дерев’яному столику. Одинока свічка чомусь палала. Тьмяне світло дало дівчини можливість роздивитись інтер’єр. Сіру обшарпану стіну прикрашав великий поїдений міллю гобелен. Все тут було вкрито пилом.

Аж раптом… "Дзинь!" Старезний іржавий замок на масивних дверях зачинився за її спиною. Звук різнув по вухах. Дівчина скривилася. Вона повернулася, зробила крок до дверей. Леся почала смикати їх намагаючись вийти на зовні. Безрезультатно. Двері не відчинялися. Вона почала з усих сил стукати по них. Двері не піддались. Леся спробувала відкрити іржавий металевий замок. Та їй не вдалося зрушити язичок заіржавілого механізму навіть на міліметр.

Все здавалося таким дивним для неї. Місце здавалося просоченим темною магією. Леся хотіла вибратися з цієї цегляної в'язниці якнайшвидше. На мить її охопила паніка. Та раптом, щось підстебнуло Лесю. З’явилося невимовне бажання рухатися вперед. Дівчина роззирнулася у пошуках іншого шляху. Леся побачила двері в іншому кінці кімнати. Вона зробила крок у темряву. Хотіла знайти інший вихід з цієї похмурої пустої будівлі.

Наступна кімната, здавалася Лесі схожою на картинку зі старого історичного роману, що раптом ожила. Велике приміщення заливало тьмяне сріблясте світло. Як паралізована, дівчинка стояла і дивилася на таємничий танок пилинок в сріблястому місячному промінні, яке падало з величезного вікна. Отямившись, вона роздивилася навколо. Величезний прямокутний стіл з темного дерева стояв в центрі кімнати, в оточенні великих дерев'яних стільців.

Леся швидко прокрокувала повз стіл в протилежний кут кімнати. Там знайшла величезний мармуровий камін. Вона підійшла і побачила купу попелу в каміні. Незважаючи на те, що все було вкрите товстим шаром пилу, хтось можливо жив тут, або покинув це місце кілька днів тому. На підтримку цієї ідеї, Леся почула важкі, швидкі кроки десь у глибині будівлі.

"Бум!" "Бум!" "Бум!" Все наближалися і наближалися до неї важкі кроки невідомої істоти. Щось похмуро блищало на ідеально білому мармурі каміна. Неначе очі примарного монстра. Важкі темно-сині оксамитові штори затуляли вікна, занурюючи кімнату в темряву. Знов опинившись у повній темряві, дівчина злякалася. Намагаючись не шуміти, вона відкрила маленькі двері збоку каміна і швидко ступила в наступну кімнату.

То була кімната повна книжкових шаф. Там знайшовся дерев'яний стіл. Якраз біля вікна. Дівчина залізла на нього і спробувала відчинити вікно. Воно виявилося замкненим. Масивні залізні грати на вікнах перегородили їй шлях у двір. Леся відскочила від письмового столу і кинулися геть. Вона бігла і бігла темними коридорами. Лячні кроки лунали все ближче і ближче.

Забігши в маленьку порожню кімнату, Леся зрозуміла, що заблукала в лабіринті стародавньої будівлі. Тремтячи від страху і дивлячись на брудні цегляні стіни, вона слухала кроки невідомої істоти. Кроки лунали все ближче і ближче. Леся побачила величезну, високу тінь на цегляній стіні. За спиною у дівчини стояла страшна неймовірно зла істота. Раптом, свічки у високому підсвічнику спалахнули і згасли поширюючи важкий задушливий запах.

Леся задихнулася від жаху. Вона стояла скам’яніла, наче паралізована. Серце билося швидше і швидше. Леся була не в змозі рухатися. Вона почала кричати. Страшна істота схопила її за довге каштанове волосся й потягнула. Дівчину почало трусити.

***

Я прокинулася від власних криків. То був неймовірно страшний проте напрочуд дивний кошмар. Я нервово видихнула. Трохи заспокоїлась. Зрозумівши, що вже не сплю, повільно відкрила очі.

Тут до мене прийшло розуміння, що то не істота у вісні, то Олена трусила мене тримаючи за плечі. Подруга намагалася мене розбудити. Наметом пройшлося полегшене зітхання. Я глянула на вхід. Там, на вході до намету стирчали голови хлопців, що зазирали усередину. Друзі прибігли на зойки.

- С тобою все добре? – дбайливо спитав Олег.

- Так. Нічого. Просто кошмар наснився. – разгублено відповіла я.

- Тоді ми пішли гріти чай? – весело промовив Ілля.

-Так. Йдіть. – промовила я.

- Що сталося, Лесь? Що тобі наснилося? – обережно спитала Олена.

- Так. Звичайне жахіття. Просто було дуже лячно. – спробувала відкараскатися від розпитувань подруги.

- Щось не схоже на звичайний сон. Лесю, ти якась задумлива. Щось важливе? Може то був не просто сон? – не переставала розпитувати подруга.

- Ти вгадала. Сон був якийсь дивний. Дуже реалістичний. Наче те все насправді зі мною відбулося. – розгублено мовила я.

- Так це ж добре! – вигукнула подруга.

- Ну й що ж тут хорошого. Я ніяк не можу забути це жахіття. Постійно згадую як за мною нічним місто ганяється здоровезний вовк. Б-р. Не люблю собак. – я здригнулася згадуючи лячні ведіння.

- Але ж ти хотіла ідею для оповідання. Ось і маєш готовий сюжет. Навіть емоції підказали. Запиши свій сон, то й все. – оптимістично запропонувала подруга.

- Мабуть, ти маєш рацію. – невпевнено відповіла я.

- Не мабуть – а точно. – кинула подруга й покинула намет.

Я підвелася, розправила одяг. Розчесала стріпане за ніч волосся, скрутила його в хвіст. Й вийшла до друзів. Спершу спустилася до води щоб вмитися. Потім повернулася на галявину. Розгублено всілася на колоду. Антон всунув мені в долоні чашку гарячого чаю. Під тиском друзів переказала їм свій сон.

Я ніяк не могла забути незвичайний, страшний, але водночас яскравий і таємничий сон. Була засмучена, але той будинок справив на мене враження. А коли ми повернулися додому, я засіла за комп’ютер. Полізла в Інтернет. Відшукала там старі фотографії міста. Серед світлин часів Олександрівська відшукала зображення сумнозвісної будівлі.

Надивившись на світлини, вирішила намалювати цю загадкову будівлю саме такою якою бачила її у вісні. Я взяла альбом і олівці й почала малювати темну будівлю на тлі срібного повного місяця. Я намалювала кілька картинок зображаючи побачене.

Наступного дня вирішила перевірити ступінь реалістичності свого сну. З самого ранку вирушила на вдавану екскурсію. Дісталася потрібного місця. І там, переконалася, що ця будівля реально існує. До того ж, в тому стані, якою я її бачила у вісні. Я зробила кілька світлин.

А коли повернулася до дому, знов всілася за комп’ютер. Почала писати своє обіцяне оповідання. Пальці неслися клавішами. Слова спліталися в речення. Створюючи на екрані дивовижну історію в кілька сторінок.

В той вечір, я виклала свій твір в Інтернет. Додала малюнки й фотографії в якості ілюстрацій до своєї роботи. Твір швидко набрав популярність і розлетівся мережею. Багато читачів полюбило цю історію. Твір привернув увагу поціновувачів жанру та зайняв гідне місце серед студентських творів.

Запоріжжя 27.02.2018