Секретна зброя

Бульдо із задоволенням оглянув кабінет. Обстановка була розкішною. Одразу було видно, що тут мешкає справжній Господар цього міста. Місто довго опиралося його царюванню, кричало, мітингувало. Але нарешті здалося. Не без допомоги добрих людей, звісно. Але здалося. І особисто він, Бульдо, підніс Місто на блюдечку із золотою облямівкою Першому, за що мав від цього багато класних плюшок. І, як родзинку на торті, отримав саме Місто у повне феодальне володіння.

Тепер можна жити. Якби тільки не ці, що стоять за його спиною та стежать. Ось один зараз у кабінеті щось втирає йому, Господарю. І не виженеш, адже завдяки цьому Службовцеві та його Службі, Місто лежить біля його ніг, смиренне та покірне.

– Люди пропадают,— втирав між тим службіст, – каждый день по несколько штук.

–Дезертиры? – ліниво запитав Бульдо.

– Дезертиры – это мобики, контрактники, в общем, низший состав. Да, эти тоже есть, но их в итоге ловят, если они бегут на нашу сторону. Это херня. Пропадать стали люди из офицерского состава. Проверенные, те, кто не побежит, поскольку все одной кровью мазаны.

– Партизаны? – так само ліниво перепитав Бульдо.

– Это я тебя должен спросить. Это твой город и ты за него в ответе перед Первым, – жорстко відповів службист. – Задействуй свои связи, свою сеть! Немедленно!

– Я не умею выбивать признания, – трохи розгубився Господар.

– Я умею. Ты мне пальцем покажи, кого брать, а уж показания я сумею выбить.

Бульдо навіть здригнувся від його слів. Він знав, що перед ним стоїть насправді страшна людина, якій у жодному разі не можна переходити дорогу. Ті наївні недоумки, що вихвалялися своєю проукраїнською позицією, розмахували прапорами та намагалися голими грудьми йти на танки – вони не просто зникли у його підвалах. Вони зникли страшно. Навіть він, Бульдо, людина цинічна та безжальна, він, який прибирав своїх ворогів ще в лихі бандитські дев'яності, був вражений жорстокістю, про яку чув.

– Я найду, – коротко пообіцяв він службісту. – Все сделаю. К вечеру дам наводку.

Службовець уважно подивився на нього, кивнув та попрямував до виходу. Бульдо з полегшенням видихнув.

Раптом відчинилися двері і в щілину просунулась голова охоронця.

– Тут какая-то баба просится на прием. Очень сильно просится. Говорит, по личному делу.

– Ну почему сразу баба. Женщина! – пролунав глибокий з легкою хрипотою жіночий голос із-за спини охоронця.

Бульдо заінтригований кивнув охоронцю та в отворі з'явилася... Ну так, бабою таку не назвеш. Лише жінкою.

У неї не було того тюнінгу, що зараз чіпляли на себе все більш-менш заможні баби. Вії були просто віями, а губи нормальної ширини, без ефекту бджолиного укусу. Але, чорт забирай, який у неї був хвилюючий погляд. А усмішка! Посмішка була така незвичайна, що було абсолютно все-одно у що ця жінка одягнена і який у неї манікюр.

Посмішка показувала прихильність, викликала інтерес, кружляла голову, Адже саме це потрібно нормальному мужику. Саме це викликає трепет у грудях та хвилювання у штанцях.

– Я по личному вопросу к вам, – жінка затремтіла віями у бік господаря кабінету та додала, – очень личному.

Той не зміг стримати усмішку у відповідь та зробив запрошуючий жест. Жінка увійшла, а Службистові довелося вийти.

“Везет же хмырю, – з роздратуванням думав він, – город во владение, покровительство Первого, бабы какие хошь. А тут корячишься, корячишься…”

Жінки його справді не любили. Та й таких жінок, як на цій землі, він у себе вдома не бачив. Там, де він народився, баби ділилися на дві категорії – або хамовиті стерви, або залякані покірні курки. Траплялися винятки, але рідко. А у цій країні жінки все як на підбір – гарні, гонорові.

Як він любив цей гонор обламувати у себе в підвалах. Нічого, може, й ця краля потрапить до нього в підвал рано чи пізно.

А вранці у Службиста зателефонував телефон і з короткої розмови він раптом дізнався, що Бульдо зник.

– Как пропал? – запитав він у телефонуючого.

– Так и пропал. Не вышел из кабинета.

– Он что, там лежит?

– Нет, в кабинете вообще никого нет.

Довелося швидко їхати та допитувати весь персонал. Охоронець говорив щось незрозуміле.

– К нему та вчерашняя баба вошла. Час никто не выходил из кабинета. Ну я понимаю, дело житейское, не беспокою. А еще через полчаса я постоял под дверями, послушал, думаю, может, чего надо, кофе там… А там тихо. ну… так не бывает, когда мужик с бабой. Ну, я открыл тихонечко дверь. А там никого нет!

– Они могли выйти, пока ты отлучался.

– Куда?

– Посрать, подрочить, сам думай, куда ты уходил! – гаркнув службіст.

Охоронець зблід, але твердо заявив, що ні, нікуди не йшов, мамою клянеться.

Службовець у серцях плюнув. Ось недаремно йому не сподобалася ця баба. Ось серцем відчував, що щось не так. Прошляпив. Адже вона напевно з нациками пов'язана, з уьобками цими проклятими.

З такими думками він вийшов із будівлі мерії та сів у свій автомобіль. Як раптом, коли авто повернуло за рог, побачив жінку, що шла по тротуару. Ту саму! Помилки не може бути.

– Берем ту бабу, – коротко скомандував він водієві.

Схема була відпрацьована – зупинитися трохи далі, почекати, поки вона дійде, вискочити з машини та заштовхати її всередину. Зазвичай це робили перевірені рєбятки. Але й він сам свого часу чимало людей заштовхував до машин, поки був на нижчій посаді. А майстерність, як то кажуть, не проп'єш.

Все вийшло як по маслу. Жінка була дуже занурена у свої думки й засідки не помітила. Схопити та заштовхати її в машину було легко.

У машині він одразу наставив на неї зброю та попередив, що якщо рипнеться – він уб'є.

Вона затихла, перестала вириватися та лише зрідка кидала на нього переляканий погляд.

Доїхавши до приміщення Контори, він одразу, без зайвих розмов, потяг свою здобич до підвалу. Помічник допоміг прив'язати її до стільця і ​​став за спиною, притримуючи жінку за волосся. Службіст узяв стілець та сів навпроти, щоб бачити її очі.

– Ну а теперь, сука, ты ответишь мне на все вопросы, – сказав він і з щирого серця вдарив її по обличчю. Голова від удару метнулася, попри те, що її тримали за волосся, і з очей одразу полилися сльози. Це було добре. Він любив, коли ці тварюки плакали. – Где Бульдо? – Запитав він

– Я не понимаю о чем вы, – пробурмотіла вона. Він вдарив ще раз.

– А теперь еще раз подумай, прежде чем что-то сказать, и ответь мне. Медленно. По буквам. Где базируются нацики?

Вона заплакала. Гірко. Безрадно. Здається, вона розуміла, що звідси їй нема виходу.

– Не бейте меня. Я ничего не знаю. Я пианистка. У меня маленькая дочка.

Він кивнув головою. Тисне на жалість. Ломка йшла швидко та за всіма правилами. Ці тварюки думають, що можуть тримати мужика за ширинку та керувати ним. Це для таких легковірних недоумків, як Бульдо. А він, Службіст, ламав таких стерв об коліно.

Він із задоволенням врізав їй ще раз по пиці.

– Куда. Ты. Его. Отвела?

Вона схлипнула та відповіла:

– Меня попросили. Мужчины. Говорили на украинском. Пожалуйста. Если я вам расскажу, они меня убьют!

– Нет, – сказав він майже ніжно, – это я тебя убью. Но сначала я убью твою малолетнюю выблядку.

– Пожалуйста, не надо, – заплакала вона.

– Ты мне скажешь, где они находятся.

– Скажу, не бейте меня, я простая пианистка! Я не нацистка.

Він узяв її за руки та наблизив своє обличчя.

– Я переломаю тебе все пальцы, пианистка!

Вона звела на нього очі. Йому не сподобався цей погляд. Він хотів ще раз їй врізати. Але тут її пальці переплелися з його пальцями та сильно стиснулися.

Темрява накрила його з головою.

Коли в очах просвітліло, перше, що він побачив – це ті самі очі піаністки.

Тільки цього разу вони дивилися на нього глузливо та зневажливо. Вона все ще тримала його за руки.

– Ну що, любий, показати тобі куди вирушив твій бандюган? Тут він. Здається, ще живий. Зайчику подобається грати з новими іграшками.

Він ошелешено озирнувся. Поруч плескалося море. І височіли якісь скелі. Було схоже на Крим. Але Крим якийсь незнайомий, дикий, без будь-яких ознак людської присутності.

– Что это? Где мы? – з загрозою запитав він жінку. Але тій уже було начхати на його погрози.

– Це Русь, щурьониш. Ти ж хотів побачити, куди пропадають ваші орки.

Він зрозумів лише слово "Русь". Адже з історії він завжди мав п'ятірку.

– Наша Русь? – перепитав він.

– Ні, не ваша, ординець. Це Наша Русь, – посміхнулася вона. – Усього півградуса повороту реальності, й ти нарешті можеш з'ясувати, чия це земля була споконвіку. Але я б радила поквапитися, гаденьошу. Зайчику швидко набридають нові іграшки.

Він спробував її схопити. Але його багаторічні вміння дали збій – жінка, немов вода вислизнула з його рук. Мить – і вона вже стоїть далеко від нього, на пагорбі. І сміється.

– Ти так і не зрозумів, сину свині та собаки, що мене можна спіймати тільки якщо я сама дозволю.

Він вихопив пістолета та вистрілив у неї. Всю обойму. Вона продовжувала реготати.

Несподівано над головою пролунав шелест гігантських крил.

І прямо поруч із жінкою на пагорб приземлився…

…Справжній дракон. Жінка ласкаво потріпала чудовисько по потворній гігантській морді.

– Знайомся, Зайчику, це твоя нова іграшка, – лагідно сказала вона. – Знайомся, виродку, це наша секретна українська зброя, – сказала вона службісту.

Службист спробував перехреститись, чого не робив ніколи у своєму житті. Це вийшло ніяково.

"Господи, допоможи!" – раптом пригадалися відчайдушні слова, які він чув недавно, від замордованого українця, що загинув у його підвалах.

Але боги були точно не на його боці.

Дракон зробив крок назустріч та відкрив пащу.

Чоловік розвернувся і почав щосили бігти до скель. Він відчував, що це його єдина можливість спасіння.

– Дай йому втекти трохи подалі, Зайчику. Так буде цікавіше грати, – пробурмотіла жінка, погладила дракона та зникла з цього світу.

Щоб знову опинитись у тому, звідки прибула. У світі, який набагато небезпечніший, хоча там і немає драконів. Де чудовиська в людській подобі поводяться набагато гірше, ніж може уявити найсильніша фантазія будь-якого казкаря.

"Гаразд" – думала жінка, продовжуючи йти вулицею. – "Мінус один. Шкода, що не можна так скопом переправити всю цю армію орків на втіху Зайчику. Але потихеньку я туди перетягну багатьох. Цей був особливо важким. Як до такого підійти близько та ще взяти за руки? Довелося діяти через бандюка Бульдо. Сподіваюся, той не став Зайчику впоперек горла. А що робити? Із чекістами лише чекістські методи”.

Вона посміхнулася осінньому сонцю й подумки себе похвалила:

"М – Многоходовочка!"

©Ірина Подгурська