Крок за кроком

Андрій двічі провернув ключа, відкрив двері та втік від спеки в прохолоду квартири. У напівмороці коридору знайомо пахло домом. Він скинув кросівки та пройшов на кухню, із задоволенням відчуваючи під ногами гладку підлогу.

Хлопець налив у склянку води з карафки та змив із горлянки пил та спрагу.

Сьогоднішня вилазка на блошиний ринок виявилася більш ніж вдалою. Андрій за безцінь купив гравюру, яку нашвидку оцінив вісімнадцятим сторіччям. Висіла, мабуть, у когось на стіні поколіннями, а люди й гадки не мали, що то цінна річ, яку можна вигідно продати на аукціоні. Якщо знати що й до чого, звісно. Андрій це добре знав, тому й займався перепродажем антикваріату не перший рік і непогано цим заробляв. Він високо цінував те, що може забезпечувати себе самостійно — без начальства, без сидіння в офісі з дев’ятої до п’ятої, і щиро радів своєму способу життя. Сам собі господар, сам вирішує, що йому робити. Захотів — попрацював, захотів — влаштував відпустку та полетів до Європи. Але й на відпочинку хлопець не припиняв шукати цікавинки, цінність яких може бути вищою, ніж їхня ціна. Як то кажуть, зроби хобі роботою й тобі не доведеться працювати ані дня.

Сріблястий гігант-холодильник мирно гудів у кутку. Простору кухню заливало біле сонячне світло, але все одно тут було прохолодніше, ніж на вулиці. Андрій сів за стіл та дістав із валізи гравюру. На перший погляд, у ній не було нічого цікавого. На шматку цупкого паперу в потьмянілій металевій рамці зображено пишний будинок, перед яким росли дерева. Від дверей маєтку тяглася і зникала звивиста доріжка. Непрофесіонал глянув би на гравюру та відразу й забув би, але Андрій мав метке око на цінні речі і не обманювався першим враженням. Щось у цьому витворі мистецтва, розміром трохи меншого за айпад, було варте уваги. До того ж він купив її майже задарма, що робило придбання вдвічі приємнішим.

Андрій спер гравюру об керамічну миску з яблуками й трохи відійшов назад, милуючись зображенням.

«Може, я навіть залишу її собі», — подумав хлопець.

Він не продавав геть усе, що потрапляло до рук. Деякі витвори мистецтва, які глибоко западали в душу, він залишав собі. Так, він не продав скриньку слонової кістки 16-го сторіччя, за яку пропонували чималу суму, бо вона йому сподобалася. Така ж доля спіткала картину, яку він знайшов на смітнику, і яка виявилася рідкісним твором місцевого художника. Андрій шанобливо ставився до антикваріату, і, можливо, саме тому й був успішним у роботі з ним.

Кинувши на гравюру останній погляд, Андрій пішов у ванну, де із задоволенням прийняв прохолодний душ. Тужаві струмені змивали спеку, пил і денну втому, повертаючи сили. Андрій пройшов на кухню в самих трусах, збираючись зробити бутерброд. Дорогою туди, він увімкнув розумну колонку і спокійна джазова мелодія заповнила квартиру.

Андрій ще раз поглянув на гравюру, милуючись довершеними лініями малюнка.

«Мабуть, я таки її залишу, — знов подумав Андрій. — Цікаво, чия це робота?»

Це було одне з найулюбленіших його занять — визначення автора та віку твору, підтвердження його оригінальності, адже саме це й робить річ цінною. Андрій узяв гравюру та ретельно оглянув з усіх боків. Нічого. Та, можливо, обережна чистка та сильна лупа дадуть більше інформації про цю знахідку.

Андрій перевернув гравюру назад й ледь не випустив її з рук. Двері маєтку були прочинені й на порозі стояла темна фігура. Серце хлопця на мить завмерло і сторожко застукотіло.

«Можливо, я спочатку неуважно дивився і просто не помітив цієї деталі. — сказав він собі. — Глянув похапцем й не побачив усього».

Що ж, таке могло бути, але Андрій знав, що має погляд професійного експерта з антикваріату, особливо уважного до деталей. Але ж не могло так статися, що гравюра раптом змінилася? Це ж неможливо.

Андрій обережно поставив придбання на місце і відійшов від нього. Двері маєтку відчинені, на порозі стоїть темна фігура, схожа на чоловічу.

«Гаразд, часом і найкращі з нас помиляються», — втішився хлопець.

Він зробив сендвіч з шинкою, сиром та соусом барбекю, схопив пляшку холодного пива та пішов у вітальню. По телевізору показували пригоди Індіани Джонса, а це був його улюблений фільм. Андрій уявляв себе шукачем старовини, який за допомогою свого розуму і вдачі долає перешкоди та переживає тисячі пригод. Він із дитинства любив речі з історією й міг годинами гратися бабусиною скринькою з ґудзиками. Йому подобалося відчувати вік під своїми пальцями, уявляти, як десятки, сотні людей до нього торкалися цих речей, і він майже фізично відчував зв’язок із ними.

Коли пішли титри, Андрій підхопив тарілку й порожню пляшку та пішов на кухню, підспівуючи фінальній пісні фільму. Він викинув пляшку в відро для сміття, поклав тарілку до посудомийки, і збирався повернутися до вітальні, коли помітив на столі гравюру. На мить йому стало незатишно, й Андрій згадав чому. Чудасія з деталями.

«Що ж, таке трапляється», — заспокоїв він себе.

Рука сама потяглася до гравюри. Двері маєтку були відкритими, але темна фігура в них не стояла. Вона була на доріжці.

Андрій ледве втримався, щоб не випустити гравюру з похололих рук.

— Що за чортівня?! — вигукнув він і відчув, що голос прозвучав напрочуд жалібно.

Він дивився й не міг відірвати очей — темна фігура чітко стояла на початку доріжка, що йшла від дверей будинку.

«То, може, вона там і знаходилася?» — спробував знайти пояснення Андрій, але він точно пам’ятав, що фігура стояла у дверях, які до цього взагалі були зачинені. Страх льодяною рукою розповзся животом. Хлопець із жахом помітив, що його правиця, якою він тримав гравюру, труситься. Він обережно поставив гравюру на стіл.

«Як таке можливо, га?»

Андрій завжди пишався своєю тверезістю мислення. Він не вірив у прикмети, віщування чи забобони. Зображення просто не могло змінюватися, це факт, це закон природи, якщо бажаєте. Але холодок у животі, що лоскотав, не відпускав, а голові не зникала думка: «Я точно бачив, що двері були зачинені й ніякої фігури там не було».

Хлопець повільно видихнув.

«Цьому є пояснення. Можливо, я його поки що не знаю, але воно точно є», — ця раціональна думка заспокоювала, та лише трошки. Він не відривав погляду від темної фігури й кожної миті боявся, що зараз це станеться — фігура просунеться далі, а Андрій цього не витримає. Це буде таким порушенням усього, у що він вірив, що годі й уявити. Сонце щоранку з’являється на сході, якщо підкинути камінь у повітря — він впаде на землю. Закони природи єдині та непорушні вчора, сьогодні та завтра. Але якщо зображення на гравюрі рухається…

— Воно не рухається! — вигукнув Андрій і знітився. Кричати, коли ти сам-один у квартирі, було ніяково.

Він ще раз поглянув на гравюру. Двері відчинені, фігура стоїть на початку доріжки. Ніхто не рухається.

Хлопець хотів сховати гравюру, та йому стало соромно. Дорослий чоловік, що боїться купленого витвору мистецтва — це ж смішно. Але серце билося занадто схвильовано, щоб залишити це просто так. Андрій вирішив покласти гравюру в шухляду письмового столу, поки не віддасть її на експертизу. Він мить вагався, потім узяв предмет старовини в руки, очікуючи, що зараз щось трапиться. Та нічого не сталося.

«Як і має бути», — нагадав собі Андрій.

Він відніс знахідку в кабінет та сховав у верхню шухляду. Мить повагався — і замкнув її ключем. І швидко вийшов із кімнати, наче йому було соромно за свій вчинок.

Вечоріло. За панорамним вікном золотом розлився захід сонця, але з півночі насувалися важкі темні хмари. Андрій відчинив вікно, і свіжий вітер доніс запах пилу та озону.

«Дощ не завадить, — задоволено подумав хлопець. — Нехай трохи вгамує спеку».

Та і йому просто подобався дощ. Тоді можна вмоститися в улюблене крісло з гарною книжкою, дослухатися до стукотіння крапель у вікно й радіти затишку.

Андрій сходив у туалет, пиво та вода вдавалися взнаки, і заодно закинув у пральну машинку одяг із кошика. За відчиненим вікном шуміли дерева, хитаючи гіллям у передчутті негоди, і цей природний звук заспокоював хлопця. Він пішов на кухню та заходився готувати вечер. Хотілося фізичними діями перекрити нещодавній страх, й Андрій вирішив приготувати пасту карбонару. У каструлі мирно кипіла вода, очікуючи спагеті, у пательні шкварчав соус — ці звуки, разом зі стукотом ножа, що нарізав груднинку, змішувалися в одну заспокійливу мелодію, й Андрій почав мугикати пісеньку.

За вікном різко потемнішало, важкі хмари вкрили вже чи не все небо. Коли Андрій сів за стіл, налив собі келих білого сухого вина (призвичаївся під час торішньої відпустки в Римі), на підвіконня невпевнено ляпнули перші краплини. Уже за хвилину дощ вперіщив з усієї сили, так що хлопцю довелося зачинити вікно, щоб нахабні краплі не залили підвіконня із середини.

Після смачної вечері до Андрія повернувся звичний спокій та відчуття задоволення життям. Історія з гравюрою здавалася дрібницею та непорозумінням. Він уже передумав лишати її, якщо, звісно, пощастить її продати.

Закинувши посуд по посудомийки та ввімкнувши її, Андрій повернувся до вітальні, де зручно вмостився в кріслі біля вікна. Він узяв збірку оповідань Лавкрафта, яка здалася доречною в цю погоду. Як хлопець і любив, за вікном шумів дощ, а він сидів у затишку й насолоджувався читанням. Важкий стиль письма Лавкрафта ідеально пасував до негоди. Андрій яскраво уявляв древні, загублені на дні моря, міста, чудовиськ та загадкові артефакти, що їх викликали.

Прочитавши про загадкові речі, Андрій згадав про гравюру, замкнену в шухляді. Тривога прокотилася стравоходом і серце нервово стукнуло.

«Облиш, і то, і то вигадка. Це ж книжка, вигадка, тут всяке може бути, що нереальне в нашому світі».

«А от просто зараз у шухляді твого улюбленого столу лежить річ, яка тебе двічі сьогодні і здивувала, і налякала».

Ця думка причепилася, наче реп’ях, і не відпускала, хоч як хлопець не намагався її відігнати. Він спробував зосередитися на читанні, та літери розбігалися, і перед очима невпинно виднілася гравюра. Різкий тріск грому змусив його серце битися ще сильніше. Раптом затишок, про який він так мріяв, здався таким крихким та ненадійним. Тривога розтікалася по грудях і мучила його, наче отрута.

«Досить, припини», — наказав собі Андрій, але це не допомогло.

«Вона лежить поряд просто зараз. А що як фігура пройшла ще далі?»

Андрій спробував перемкнути увагу, ввімкнувши телевізор, який радісно оглушив його рекламою засобу для гоління, та думки не відступали і ятрили йому серце все сильніше. Хлопцю хотілося пересвідчитися, чи щось змінилося на гравюрі, й одночасно він цього боявся.

Нарешті йому набридло з цим боротися. Андрій рвучко піднявся та пішов до кабінету. Ввімкнув горішнє світло, підійшов до столу та відімкнув шухляду, рухаючись швидко, доки не зник запал. Він побачив це, ще коли потягнув на себе шухляду. Двері маєтку були відчинені, а темна фігура стояла біля поштової скриньки, а це було на пів дорозі від будинку, ген далеко від початку.

Андрію захотілося закричати, роти мимоволі роз’їхався в безпорадну гримасу. Дихати стало так важко, наче в кімнаті закінчилося повітря. Він дивився на зображення й не міг відірвати погляд. Воно рухалося. Темна фігура наближалася все ближче. Хлопець відчув дике бажання викинути гравюру у вікно, просто в дощ.

«Що мене обманює — очі, мозок? Може я захворів? Я, мабуть, таки захворів».

Андрій відчув слабкість у колінах і впав у шкіряне крісло.

Відчуття безсилля краяло йому серце. Він був сам один у великій квартирі, яку він так ретельно обставляв, і, очевидно, сходив із глузду, і нікому було йому допомогти.

«Може, це мені все-таки привиділося? — з надією подумав Андрій. — Я так накрутив себе, що побачив те, чого не може бути».

Треба було змусити себе ще раз поглянути на гравюру, а робити цього ой як не хотілося. Андрій поволі нахилився до шухляди, узяв картину, відчуваючи пальцями холодний метал рамки й вкотре поглянув на неї. Помилки не було — фігура стояла не там, де раніше. Ба, більше — вона підійшла ще ближче. Або Андрій втрачає глузд із якоїсь причини, або ж…

«Або що? — подумав він. — Це чарівна гравюра?»

Це звучало так абсурдно для сучасного хлопця тридцяти років. Він вірив у інтернет та космічні польоти, бо в їх основі лежали фізичні закони, підкріплені дослідами. Це були факти та реальність, а не магічні зображення. Фігури можуть рухатися, якщо це пікселі на дисплеї, запрограмовані певним чином. Цьому є пояснення. Тому, що він бачив — не було.

Андрій розгледів риси обличчя цієї фігури. Це був чоловік, з густою бородою та гачкуватим носом. Що йому не сподобалося, так це його погляд — зловтішний, жорстокий, у якому відчувалася сила.

Раптом хлопця осяяла рятівна думка.

«А що, як це гравюра з фокусом? — гарячково подумав Андрій, й аж підібрався в кріслі, що поважно зарипіло шкірою. — А що як це спеціально так зроблено, скажімо, за допомогою якихось хімікатів, і насправді тут накладено один на одного кілька зображень? І під дією температури чи ще чогось вони змінюються, створюючи ілюзію руху фігури?»

Йому аж захотілося засміятися від цього простого рішення. Звісно, це не було щось надприродне, це лиш хитрий фокус. Андрій відкинувся на кріслі, відчуваючи як напруження гарячою хвилею проходить тілом і зникає. Він випустив гравюру з рук і та металево брязнула об поліровану поверхню столу. Хлопцю стало смішно й соромно за свої недавні страхи.

«От йолоп, — доброзичливо картав себе Андрій. — Це ж треба було так злякатися нікчемного старого малюнка».

Дощ за вікном періщив із новою силою, сиплючи в шибки жмені крапель. Блискавки раз по разу прорізали темряву, супроводжуючись гучним тріском.

Погляд Андрія зупинився на настінному годиннику, що розмірено цокав. Майже десята.

«Нічогенько я провів вечір», — втомлено подумав хлопець.

Йому захотілося прийняти гарячу ванну й забути про цей день. Встаючи з крісла, він нахилився, щоб закрити шухляду й не зміг втриматися від того, щоб ще раз поглянути на гравюру. Фігура зникла. Двері маєтку так і були відчинені, але доріжка була порожньою. Загадковий чоловік досяг свого й пішов далі.

«Куди?» — стукотіла в голові Андрія єдина думка.

Він прислухався. Шумів дощ, гриміло, цокав годинник, на кухні мурчав холодильник. Більше нічого не було чутно. Якоюсь частиною мозку Андрій боявся почути чужі кроки та побачити фігуру, що виникне у дверях. Цього б він не пережив.

Рішення прийшло миттєво. Андрій схопив гравюру, відкрив вікно та щосили пожбурив злощасну покупку в ніч. Краплі дощу били по підвіконню, по обличчю, але Андрій цього не помічав. Він дивився як шматок паперу в рамці полетів і зник у темряві. Напружив слух, намагаючись почути, як гравюра впаде на землю, та даремно. Хлопець ще хвилину дивився в морок, насолоджуючись дощем, який наче змивав із нього сьогоднішні переживання.

Андрій почув шум за спиною і рвучко розвернувся. Прямо перед ним стояв високий кремезний чоловік із гравюри, зловісно посміхаючись.

* * *

Тіло хлопця знайшов вранці двірник і викликав поліцію. Не було сумнівів, що той загинув унаслідок падіння з висоти сімнадцятого поверху. Єдине, що непокоїло поліцейських, це волосся загиблого. Воно було геть біле, наче молоко, хоча хлопцю не було й сорока, а на обличчі застиг вираз жаху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Мирослава Горностаєва
30.01.2023 17:14
До частини "Крок за кроком"
Вау, супер) Обожнюю історії з загадковими картинами. У Кінга є оповідання "Дорожній жах жене на північ" моє улюблене, про картину, що змінювалася. А ця гравюра теж жаахлива)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше