Виховання

Я знала про нього мало, але те, що знала, воно мене заманювало, і я розуміла, що треба щось робити.

Я тоді проходила практику, але так хотілося скидатися на досвідчену у справі, мінімум на капітана. Хоча поняття не маю, скільки всього треба знати, щоб таки стати капітаном. Але назва мені подобалася. Можна було викаблучуватися, і хотіти бути підполковником (не в прямому значенні "під полковником", ні в якому разі), або «полканом». Але чомусь мені хотілося бути капітаном, як у кіно.

Адмінкорпус, де мені випадало проходити службу, він був чималим. Я хотіла бути професіоналом, і не дати маху, але цей чоловік мене буквально дістав. Він любив морально дрюкати усіх жінок-колег, які не виконували відомчі стандарти, перфекціоніст, вилизаний, стриманий і зібраний. Я спочатку грала під його дудку, збирала волосся, не фарбувала нігті улюбленим червоним і носила форму. Він прискіпливо оглядав кожну колегу-жінку, не даючи пристойному закладу перетворюватися у бордель і базар. Я поважала його принципи, але мене вабило, і я не знала, що таке мені відкинути, щоб таки він мене помітив, як жінку, а не як товариша. Щось там було з документами, вчили нові паспорти, мікротекст і елементи захисту, і він приймав екзамени. Завтра здача. Поза очі дівчата шепотіли про нього, що він людина-кремінь, і тихо ненавиділи за смикання щодо охайності, серйозності і положення кокарди.

Мене заїло це все!

Бо я хотіла до нього звернутися на ім’я, а не по батькові і як заведено на службі. Він для мене був людиною, цікавим чоловіком, а не просто колегою, і того ранку я вирішила, що таки натягну панчохи, хоча не по формі. Спідниця, блуза, під блузою, як бронежилет, бюстгальтер, але без трусів. Щось сталося останнім часом, не можу носити білизну, мені вона створює дискомфорт, натирає, торкаючи ніжної шкіри. Під спідницею не видно, байдуже, подумала я, про всяк випадок закріплюючи панчохи на пояс. Спеціальний пояс, звісно, а не армійський.

Постукала у двері, і увійшла.

- Готові? – спитав він, виклично - важливий павич у кітелі, сьогодні він був точно такий, як на дошці пошани почесних кадрів. Можна замилуватися або заблюватися, такий бо гарний і уважний, діловий.

- Так точно! - відрапортувала я, і непомітно позаду закрила двері кабінету на ключ.

-Кхи-кхи, - відкашлялася я, і він спитав, може води.

- Артуре Івановичу, можна води, а можна і міцніше, - відказала я і моргнула.

Артур протер очі і вирячився на мене, а я посміхалася, стоячи біля дверей.

- Ви впевнені? – перепитав, і я зробила вигляд, що нічого того не було і взагалі то не про мене.

-Дозвольте пройти, - сказала я і пройшла без дозволу до столу Артура. Стілець для відвідувачів, о, ні! Підійшла впритул до колеги, і сказала: Місцем поступися!

Наказовий тон і психологічний тиск поглядів очі-в-очі. Артур Іванович зрозумів, що я нариваюся, але поки ніяких явних пасів не було. Ну, порушення звернення по формі, так, але ж мало бути щось іще. Він підвівся, я всілася у його крісло, тепле, нагріте, і завалила ноги на стіл, а-ля шериф. Артур стояв і дивився, що робитиму далі, і я порадила йому постояти у кутку, щоб надлишкову упередженість забрали стіни.

- Отже, потягнула я, дістаючи цигарки, хоча не палю, Артуре Івановичу, розповім я вам про засоби захисту документів. - Кхи-кхи, - в цей момент мені було кайфово, я не палю, але то треба було для образу.

- Розповідай-те, - Артур був як завжди стриманим і непробивним.

- Фімка, - натиснула кнопку селектору, Фімка, змотайся мигом у чопок, неси джин, лимони, рибу, маслини і фрукти, 5 хвилин.

- Яку рибу? – перепитали на тому кінці.

- Будь-яку, щоб загорнути потім у папери, можеш цілу, можеш без голів, копчену, солену, сушену – байдуже.

- Так точно, – селектор затих.

- Ну що, Артуре, що там у нас?

- У вас? Ну як мінімум – де ваша форма?

- Яка форма? – я закотила очі? Вечір переставав бути млосним. - Такк… Потягнула я, і скидаючи ноги повільно зі столу, як у фільмі основний інстинкт встала, щоб прочинити двері і забрати принесений провіант.

- Я завжди у формі, якщо що, не розжираюся, стараюся, – сказала я, розкладаючи на стіл пляшку джину, лимон, рибу, яка таки була добре копчена.

- Ви будете пити? Вам налити? – спитав чемно, коли я не могла відкрити пляшку. мало палець не порізала.

- З вами, на брудершафт! - сказала я і махнула ручкою, мовляв, гарсон, підходь, допоможи.

- Я не питиму, – відмовився правильний Артур, але порізав лимон, налив води, і опустив туди скибочку.

- Добре, як хоче-те! – підкреслила я, підійшла впритул, торкаючи грудьми Артура. Так було завжди, спочатку заходять груди, потім заходжу я.

- То Ви пити будете? – спитав, наливаючи 50г у склянку, і взявши шматочок лимону.

- Буду! - махнула я і він мені поклав лимон до рота.

У повітрі іскрило, мене несло, але він уважно дивився на мене, моє обличчя, очі, і куди мене понесе. Я зробила затяжку і пахнула димом йому у обличчя. Не подіяло. І тут я взяла його за комір. Були варіанти, звісно, покласти руки на дупу чи помацати нижче пояса, чи взагалі, яка реакція є на мене, як на жінку-провокатора, який увалився сюди і таке собі дозволяє. Без форми, без трусів (він ще не знав), без усіх вимог протоколу.

-Де ваша форма? Спитав він, і різко повернув мене спиною до себе, це було так блискавично і швидко, що я не зрозуміла як.

-Ось, на столі, берет, це форма, частина форми - говорила я ще вдаючи впевненість, але на зап’ястях були браслети. Він мене упіймав, треба було думати, до далі. Наступити на ногу каблуком і постаратися втекти чи таки побачити, що буде.

-Я ще хотіла нагрубити вашому начальнику, загорнути рибу у ваші папери, черствий і діловий, нічого не бачите, але Ви завадили, - додала я і зітхнула, але він штовхнув мене на диван, знімаючи ременя.

Халепа, нарвалася – у голові неслося, що таки цей Артур таки непробивний збоченець, у нього служба це головна любов, і ніхто не цікавить більше.

-Так, - продовжив він, пройдемося по базових правилах, - якого кольору берет у тебе сьогодні (ну, подумаєш, червоний під настрій)? З якого боку має бути кокарда? Чому ти без форми? Навіщо ти дістала ПМ і хто тобі дав право роззброювати мене? Кожна відповідь не за статутом буде зарахована ремнем, він задрав мою спідницю.

«Ні, ну точно, він якийсь термінатор, -пронеслося у голові, як аж ремінь замахнувся і опустився, лишаючи червону смугу на моїх сідницях.

-Чорт! – виялаялася я, - Я пожартувала, не хочу я таких ігор! Відпустіть, Артуре Івановичу.

-Ні, доповідайте за формою!

І я закотила очі, згадуючи, що там треба говорити, бо джин, сморід сигарети, моє становище і розтріпане волосся уже починали мене дратувати.

-Ви мене здасте властям? - спитала про вся випадок.

-Власті вже в дорозі. Ми тебе "задуєм" і складемо протокол по Статті 172-20. Розпивання алкогольних, слабоалкогольних напоїв або вживання наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів військовослужбовцями.

-Ой, не треба, я зумисне Вас провокувала, відпустіть. -квилила я, і про всяк випадок уже грізно додала:А то погано буде! - і ремінь спустився ще раз на мою дупку.

-ААА!

Виходу не було. Треба дуло шукати приводи. Я нагадала, що сьогодні день добровольця і він має мене помилувати.

-Добре, але більше ніяких коників! - Сказав він, опускаючи мою спідницю, звільняючи мої руки, я потерла зап’ястя і глянула на нього. – Дивись мені, а то розжалувати тебе можемо, будеш солдатиком дослужувати, – і я надула губи.

Чи подобався він мені? Так, бо він знав, що він на роботі, і ніякого блядства не може бути. Чи хотіла я його як раніше? Хотіла, звісно, але не могла взяти силою, хоча кортіло спробувати. Спробувала.

Я почувалася студенкою, яка завалила іспит.

У своїй уяві я давно уже розщібнула його кітель і сорочку, цілувала вуста, пестила язиком шию і вуха, плечі, груди, спускаючись нижче і нижче, але він мені не дав. Він спинив мене, зупиняючи руки, губи, і поглянувши суворо у очі.

-Ти ж не зможеш потім бути такою, як ти є зараз. Ти подумала, що це ну надто рішуче і сміливо, і це дурість. Не вийде потім повернутися до нас тепер. Це грань, це межа. Ти подумай.

І я спинилася.

-Давай зробимо вигляд, що нічого цього не було, ніколи, - запропонувала я, поправляючи свою сорочку, і відвернулася. Він мене обійняв за плечі. Легенько дихаючи на вухо. А я розуміла, що є грань, яку не можна перетинати. Як би мені не хотілося. Я поважала цього чоловіка, і край.