Повірила на слово

Це було літо. Спекотне місцями, вологе часом, і інколи таке густе, що тепло можна було розмішувати ложкою.

Таке собі тягуче, медове літо, мед акації і липи. Ми зустрілися нарешті. Південна Пальміра, Станція Великого фонтану, він і я.

М’ятна сукня, яка оголювала періодично плечі, зібране волосся, бо таки важко з розпущеним у спеку, якісь там класичні білі босоніжки на невеликому каблучку. А, може, тих босоніжок і не було, бо босоніж хотілося гуляти, а не на підборах.

Але ми йшли, отак, поруч один одного, і ліхтарі підсвічували нам дорогу. Чому ми вийшли у цей вечір? Морозиво, полуниці чи що нас виманило надвір? Ми могли лежати і знемагати від спеки під кондиціонером, але ж пішли.

Дорога прямувала до маркету, шлях долали у тиші. І я мовчала, усвідомлюючи його присутність, бо рука в руці – то була необхідність. Мені треба було тримати його за руку, щоб точно розуміти, що цей вечір не гра свідомості і не вигадка. Не сон і не марево.

І тут він спинив ходу, обійняв мене ззаду за талію і поцілував ніжно у плече. Я розвернула голову і запитально глянула у вічі – що? Чому? Він посміхнувся, і сказав, що відігнав комарика. І я повірила на слово.