Начаклувала

Сніг замітав білий світ. А я, одягнувши теплі штани і не нові, але такі зручні ботинки, прогрузаючи у заметах, таки йшла. Всупереч завірюсі. У цьому снігопаді губилося все, місто, час, дні тижня, це була всепоглинаюча зима, у якій лишалася я наодинці зі своїми думками, спогадами і несміливими мріями. Мрій було якось критично мало, і я старалася про це не думати.

-Ха, криза середнього віку? - лукаво усміхнувся він, чоловік, якого я ніколи не забуду, як завжди грайливий і провокатор ще той. Він стояв обабіч стежки, а мені було не до його жартиків.

-Не дочекаєшся, - ображено буркнула йому у відповідь і проходячи повз, злісно штурхнула, щоб впав у сніг, кучугури були підходящі.

-А от і не попала!- жартівливо обізвався він, як завжди, чого-чого, а отого нестримного пустунства у нього вистачало. У нього було все, якщо чесно, зріст, фігура чоловіка, довгі ноги, очі з бісиками, харизма, гострий розум і підхід до мене.

-Ненавиджу, сука, як же я тебе ненавиджу! - кинула я йому, але це ненавиджу не означало ненависті, воно означало величезну любов, яку я носила у собі до нього, єдиного чоловіка, який вп'явся мені іскоркою у серце.- Я ненавиджу тебе, чуєш! Так сильно, що ти пішов, назавжди пішов!

-Тю, таке придумала! Глянь, сніги, світ, ми поряд, чого тобі ще треба? Якого ти рюмсаєш?

Я його знову штурхнула, але він виявився вправнішим, підняв мене і ми упали разом у сніг. Я була дуже на нього зла, десь так само, як і любила, і тому не знала, чи мені його цілувати, чи набрати снігу і заліпити йому у обличчя. Він жартував, смішив і заводив, і я подумала, поки ми ще не замерзнули остаточно у цьому снігові, таки я йому надеру вуха, щоб знав, як лишати мене без своєї уваги і любові.

-Ваааа, Вітуля, не треба! - грав він роль жертви, коли я розходилася не на жарт. Сніг у обличчя, за комір, шапка злетіла, я нікого жаліти не збиралася, я глушила біль втрати і розпачу його фізичним болем.

-А от і не дістала! - показав жартівливо язика і перевернув мене у сніг, борюкалася, але він грав не гірше. Сніг за комір-сумнівне задоволення, ну а секс на снігу, як колись я типу там фантазувала, лежачи в теплому ліжку, то взагалі кошмар. Ага, три рази на снігу, трясця. Коси у снігу, обличчя розпашіло, руки мерзнуть, за шиєю сніг, що починає неприємно танути. Ні! Ні! І ще раз ні!

Він ліг поруч на снігу і ми лежали і дивилися на небо, яке було не видно, бо сніг падав і падав, і ми лежали і розводили руками і ногами, малюючи янголів.

-Вставай, пора відігріватися, - він допоміг підвестися, і я його ще раз штовхнула для профілактики.

Я не злилася, але ще не вилила свого болю, то була остання крапля.

-Айда пити какао! - пустотливо запропонував він, і я кивнула. Голос почав від переохолодження потроху сідати.

У маркеті відвідувачів майже не було, люд сидів домівками, і лише ми, мокрі, обліплені снігом, ніби єті, намагалися обійтися без зайвих розмов з персоналом, м'ялися біля автомата, який готував смачний гарячий шоколад.

-Слухай, ну навіщо ти пішов, га? Жив би собі, чесно, мені було б важливо знати, що ти гаразд, я б ніколи тебе не забула і так, якого хріна ти помер? - сказала йому подумки.

Він чув усе, але мовчав.

-Іди сюди, сказала йому я, і взявши за шкірки, поцілувала. Це тобі, щоб ти знав, що я ще можу цілувати, кохатися, бути навіженою і живою. Це тобі, щоб ти навіть не сумнівався, що ця ніч напередодні Валентинів дня мною начаклована, бо я відьма, і я можу тебе воскресити бодай у пам'яті. Я можу, бо я знаю, що ти той, кого я полюбила багато років тому, і інший поки не прийшов, щоб я таки не займалася цими протиприродніми справами.

- Вітуля, не починай, я тобі вже не раз казав, є кращі за мене!

-Я чекатиму, хай приходять, я хочу цього, я буду терплячою і гарячою, сильною і відважною, я житиму і знатиму, що вони є!

-Насолоджуйся зараз, шоколадом, тим, що промокла, і відчуваєш жар і мороз, відчуття, вони безцінні, і коли ми борюкалися у снігу, я знав, що холод, жар, азарт і мороз відчуваєш лише ти. Тобі ж хотілося давно бешкетувати, і я прийшов у цю магічну ніч.

-Ти правий, я давно вже не драйвувала з капітаном піратського корабля, Джеком Горобцем, яким був ти. Незбагненний і непередбачуваний, веселий, кмітливий, щедрий і безстрашний.

-Ой, допивай вже свій шоколад, і додому тебе проведу, бо ще у хурделиці заблукаєш, завтра ж на працю, а у тебе ще трохи і лихоманка розпочнеться.

-Яка там лихоманка? Мене лихоманило лише від тебе лишень поки, а пляшка рому вдома є, після гарячого душу, з лимоном, думаю, буде айс.

-Моя ти розумашка, - обіймає він мене і ми ідемо отак через хурделицю, повз пустий скверик до мого будинку.

-Обійму тебе, дай, - я міцно обіймаю його, як колись, стаючи навшпиньки, і він мені тепло дихає на вухо.

Навколо світ приховує завіса снігу, і лише світло ліхтаря відбиває тінь, мою тінь, яка вміщує солодку пам'ять.

13-14/02/2021