Момент в мільйонах років

Краплі дощу повільно падали, тяжіючи землі. Я підняла обличчя назустріч нічному небу і дощу, який був схожим на мікродисперсну вологу, аніж краплі, і потягнулася усім тілом догори. Злетіти не вийшло, проте віра у це була надто сильною, як віра у спроможність ходити по воді. Ця волога проникала крізь пори мого обличчя і свіжістю розтікалася. Волосся, яке боялося вологи, кучерявилося, ніби бадилля квасолі, радісно завиваючись у локони.

Момент в мільйонах років, співали «Скорпіонс» у навушниках, а я крокувала, неспішно, обережно, щоб не сполохати цей стан, який знайшла у собі. Я вдихала спокій. Чим це було? Станом розслабленості, вмиротворення, гармонії з собою, коли нарешті стихнули хоча б ненадовго внутрішні війни, нарешті, і я почувалася жінкою, вродливою і цілісною. І в мені розчинялася музика, вона відновлювала мене, ніби цілющий еліксир. І все переставало існувати, була лише я, нічне місто, дощ-не -дощ і музика. І я вже злітала у своїх думках до зір, чорного неба, як автівка пригальмувала неподалік.

Красива дорога автівка, і наміри водія були підвезти мене (?). І я не хотіла нікого, нічого і всього було вдосталь -шляху у мене під ногами, сильних і красивих ніг, ритму серця і тихої радості. Всього вдосталь. Для кожного, і для мене. Я відмовилася підїхати (?). Їдь, чоловіче, я дійду, навіть босоніж, сьогодні нема нікому місця у моєму просторі. І що я заберу з собою? Отакі моменти, щастя і радощів, і самоти, яку теж, зізнаюся, люблю.