Шматочок

— Хрис, це буде дуже ризиковано. Двадцять чотири кілометри, а з обох боків мінна зона, — Володимир Сергійович, негласний лідер волонтерської групи, подивився на дівчину, що застібала свій рюкзак, великий і жовтий, що був забитий хлібом, сиром та водою.

— Люди можуть померти без їжі, невідомо коли туди потрапить ЗСУ. А ми ще не можемо їх евакуювати. Це моя робота, — відрубала Христя, одягаючи велосипедний шолом на голову і застібуючи два чорних ремінці. — До того ж, я їздила і по сто кілометрів. Не помру, мій маршрут ви знаєте.

— Ти їздила сто кілометрів у мирні часи, разом з друзями і без ризику спіймати ракету на кожному кроці, — промурмотів собі під ніс чоловік, спостерігаючи, як волонтерка одягає рюкзак на плечі. Він не хотів цього визнавати, але Христя була права. Селища були далеко, людям була потрібна їжа, аби дочекатися евакуації.

Христині було дев‘ятнадцять, коли почалася війна. Звісно, вона відразу пішла до волонтерів, аби не марнувати часу і бути корисною. З дитинства дівчинка була закохана у велоспорт, тож швидко знайшла свій фронт і стала відвозити їжу та воду у постраждалі і недоступні армії селища. Ризиковано? Дуже. Росія жорстока і безжальна. Вони хотіли вбити усіх українців, їм чхати хотілося на жінок чи дітей. Вони просто так їх ненавиділи.

А Христя ненавиділа їх, тому допомогала всім, чим могла. Вона обрізала довге сіре волосся, аби воно не заважало їй працювати, майже перестала спати, плануючі маршрути і відправила маму з бабусею до Польші, аби їм нічого не загрожувало. Вона хотіла піти добровольцем у ТРО, але мати не пустила, занадто хвилювалася за єдину доньку. Залишалися лише волонтери, яких завжди було занадто мало, аби допомогти усім.

— Святий Батько наш, допоможи моїй грішній душі, — тихо промовила Христя, сідаючи на велосипед і міцно стискаючи кермо ладонями у чорних шкіряних рукавичках.

Поля були гарними, лани раскидалися на сотні кілометрів вперед, аж до самого обрію, там, де жовта, ще не прибрана озима пшениця, стикалася з блакиттю неба. Христя обожнювала краєвиди своєї Батьківщини. Вона пам‘ятала той час, коли війни ще не було і вони з подругами каталися по цих місцинах на велосипедах, фотографуючи гарні пейзажі та слухаючи музику. Зараз музики не було, Христина боялася пропустити шум машини чи сигнал повітряної тривоги. І не було фотографій, бо, якщо придивитися, можна було помітити брудні коричневі вири на полях, місця, де падали ракети, плями, які були нагадуванням страшної істини. Війна. Війна, яка стала їх життям, їх реальністю, єдиною реальною річчю в їхньому всесвіті. Війна, яка вбила сотні дітей. Війна, яка вбила її подругу.

Спогади про Марійку, вірну подругу сонячного дитинства, змусили Христину швидше крутити педалі. Очі неприємно пекло від сліз, які хотіли скотитися по червоному від втоми обличчю. Марійка була поряд з нею завжди, під час разлучення батьків, під час тренувань, змагань і навіть тоді, коли Христина хоронила свою кішку. А одного ранку Христина прокинулася від того, що на її телефоні і на вулиці лунав сигнал повітряної тривоги. Коли ракета впала у дворі, земля здригнулася і їх у бомбосховищі мало не підкинуло. Марійка спустися не встигла, уламок розітнув їй груди і порізав серце.

Це сталося майже три місяці тому, але біль досі не вщух. Христя прокидалася вночі, неначі знову чула протяжний крик болю з вуст подруги, вона здригалася, випадково побачив її номер у телефонній книзі. Іноді їй здавалося, що все було страшним сном, який занадто сильно заплутав її реальність. Але дівчина працювала, багато і втома була настільки справжньою, що сумнівів не залишалося. Фізичний біль змушував її продовжувати жити. Жити заради всіх, хто вже помер.

Село, до якого вона їхала, простяглося біля підніжжя пагорба, на який саме заїхала Христя. Декілька рядів будиночків, які заплуталися у вигадливий лабіринт, виблискували своїми скісними дахами у світлі дневного пекучого сонця. Навколо колихалися поля пшениці. Попереду волонтерки дорога була розбита ракетами і бомбами, а будинки, якщо пригледітися, замість вікон мали пусті, чорни прогалини, вирвані взривними хвилями. Російські війська були небезчно близько до цього місця, тож ЗСУ просувалося повільно, а волонтери не могли ризикувати і евакуювати мешканців, які застрягли без надії на порятунок. До селища було ще десь два кілометри — вниз, потрощеним шосе. Ноги вже нили від втоми, а спину віттягував тяжкий рюкзак. Руки заклякли, у роті пересохло, все тіло потребувало води. Христя зупинилася, аби віддихатися і з острахом подивилася навкруги. Дерева, що росли побоках від дороги, залишилися позаду і тепер неосяжні золотаві поля колихалися обабіч дівчини. Лише зліва була струнка біла берізка. Прямокутна червона табличка з білим написом «Мінна зона» біля деревця змусила Христю здригнулася.

— Я не вмру, я не вмру, — прошепотіла собі під ніс дівчина і відразу почула важкий, монотонний шум, який наближався до неї з кожною секундою. Христина озирнулася і відразу ж побачила, як недалеко від не падає велика сіра ракета і відразу вибухає з жахливим гуркотом і дуже яскравим спалахом, від якого запекло очі.

Христю відкинуло в бік і сильно вдарило об гарячий асфальт, велосипед, судячи зі звуку, впав десь поряд і його ланцюг жалібно забринчав. Рюкзак теж відлетів в сторону і вона впала спиною прямо на твердий асфальт, гарячий, від сонця. Біль затьмарив усе. Христя відчувала, як щось, гаряче та неймовірно гостре, розтинає грубу від вітру кожу на її ланітах. Обличчя неначе палало вогнем. Щось в‘язке і неймовірно тепле текло по її губах, заливаючи рукава вітрівки та шию. В очах було темно, неначе наступила ніч, а в голові — лише важке і нав‘язливе гудіння, неначе на неї знову летіла ракета. Це був єдиний звук, який Христина могла чути.

Боляче.

Боляче.

Господи, як же боляче.

Єдина думка, яка пульсувала у її скронях, єдине, що знала в ту секунду Христя. Їй було боляче. Її пошматував вибух і, можливо, вона вже помирає. Помирає тут, під березою, стікаючи кров‘ю за двадцять два кілометри від рідного дому. Христина не знала, скільки пролежала часу, доки перший, мало помітний, майже інстинктивний спалах свідомості з‘явився їй у голові. Праве око пульсувало болем, тож бачити дівчина могла лише одним, лівим. Вона бачила розмиту блакить неба і золотаву пшеницю, які зустірчалися на виднокраї. Сонце було високо, але вже нижче, ніж до ракети.

Дві години.

Перше, що зрозуміла Христина, перше, що затьмарений розум сказав, пробиваючись через біль та шок. Приблизно дві години вона лежала тут, самотня, стікаюча кров‘ю. Вона досі жива. Вона мусить врятуватися. Ця думка змусила її міркувати.

Кожен рух відзивався болем і дівчина дуже повільно та обережно, намацала охлялою рукою кишеню вітрівки. Діставши телефон, наосліп Христя ввела пароль, вгадавши нужні цифри. Скло було побите, але телефон досі, якимсь дивом, працював. Перший номер з останніх викликів був номером Володимира Сергійовича і не думаючи, Христина натиснула на нього, слухаючі слабкі, монотонні гудки. Вона підштовхнула телефон до себе, не взмозі сісти прямо і стала чекати. Все здавалося вічним. Коли ж хрипкий чоловічий голос з того кінця проводу покликав її на ім‘я, Христя спробувала розтулити рота, аби щось сказати, але в‘язка солона кров залила її вуста і голова вибухнула болем, ще гострішим за попередній. Христина заплакала. Їй було боляче, вона не могла нічого сказати, лише схлипувала, аби показати, що вона жива. Аби вони приїхали по неї. Вона не чула питань, лише плакала, схлипуючи і це знов і знов віддавалося важким болем у скронях.

Коли біла машина приїхала по неї, дівчина вже майже втратила свідомість, лежачі на асфальті під сонцем та відхекуючись від крові, що утворила червону калюжу навколо її голови. Хтось підняв її на руки і вона знову розридалася. Все тіло боліло від удару о землю, але найбільше — обличчя.

Наступний місяць Христина не пам‘ятала. Були операції. Багато операцій. Майже весь час вона лежала під наркозом, а коли він закінчувався — у напівсвідомому стані, плутаючи сни з реальністю, знемагала від болю. Дикого, безмежного, нестерпного болю. Кожен вдих, кожен рух був її прокляттям. Але вона жила. Вона боролася, аби жити. Уламки ракети пошматували її обличчя і ноги, а удар об землю зламав чотири ребра. В неї не було правого ока, яке виткнув особливо гострий шматок. Хірурги робили все, аби зберегти їй обличчя, збирали по шматочках, накладали шов за швом, багато годин проводячі в операційній.

Йшов час. Шви та рани загоювалися, Христина з часом знову навчилася сидіти та ходити, а лице більше не пекло так сильно. Вона могла посміхатися, їсти майже без болю і, звісно, розмовляти. В той день, коли вперше зняли бінти і дозволили поглянути в дзеркало, Христина із жахом сахнулася від нього, затуляючи обличчя руками. Через праве око йшов занадто страшний і великий шрам, замість ока була біла тоненька плівка, а низ обличчя, щоки, вуста, підборяддя, ніс — усе вкривала сітка із рубців та шрамів, вони, як павутина невідомого павука, плелися через її губи. Там, де були червоні опіки, шкіра лущилася і сповзала бридкими сухими шматками. Вона довго дивилася у дзеркало, роздивляючись своє відображення. Обережно торкалася рубців, проводила кінчиками пальців по кривих шрамах, прикривала ліве око зі здивуванням поринаючи у дивну пітьму, через яку пробивалося біле, розпливчасте сяйво. Торкаючись тонких, пошрамованих губ язиком, вона хмурила брови від того, наскількі багато на них ліній шрамів. Тепер лише ліве око сяяло смарагдовою зеленню, а сіре волосся підстригли ще коротше, майже під їжака, аби вилікувати і зашити її шию.

Ракета розібрала її на шматочки. І якийсь шматочок, щось з минулого, залишилося в тому самому дні, коли вона, виконуючі свою роботу, мало не втратила своє життя.