Вільна

- Мамо, чи любила ти мене колись?

Немолода жінка у чорній хустині звела очі до неба.

- Ні … – відповідала сама собі. Важко повірити, що у твоєму серці була бодай маленька іскра любові до мене.

Темна фігура сповзла на коліна і завмерла. Сухі очі дивилися в нікуди. Не помічала, що вітер зриває хустку, не чула, як голосять дерева і горнуться до обличчя траурні квіти.

На допомогу вітрові прийшло небо. Хмари напнулися і заплакали дощем. Холодні краплі обпікали тіло, ховалися за комір, стікали глибокими борознами в куточки губ, але жінка нічого не відчувала.

Смеркалося. Дощ припустив, розігнавши перехожих. Жменька людей, що проводжали покійну в останній путь, поминали її у старенькій «хрущівці».

- Відмучилась Тамарка. Хай з Богом спочиває – мовив сухий дідок, перехиляючи чарку.

- Відмучилась, але ж і доньку замучила. Бідолаха пупа вірвала, таскаючи інвалідного візка. Через неї ні заміж не вийшла, ні дитини немає.

- Гм, ніколи не чув, щоб скаржилася.

-Ехе-хе- зітхала ще одна сусідка, пригадуючи сумну історію. Геніколог за фахом, вона усе життя пропрацювала в жіночій консультації. Якось до неї на роботу прийшла Тамара. Кажуть про мертвих – добре, або нічого, але… Вона привела до лікаря свою п’ятнадцятирічну доньку тільки тому, що та зустрічалася з юнаком.

- Твоя дитина цнотлива – прокрутила у пам’яті власні слова. А ти … зовсім втратила розум. Ти сама про що думаєш ? Про те як спіймати мужика?! Прочитай краще психологію.

- Та пішла ти ! – рявкнула у відповідь мати. Я педагог, я вихователь! У мене власна система.

Тамара дійсно працювала вихователькою у дитячому садочку і що таке педагогіка знала не з чуток. « Дитину має бути видно, але не чутно » - любив повторювати « заслужений фахівець ». Хто-хто, а Тамара Іванівна уміла ставити на коліна.

Донька не плакала- стояла на колінах, затиснувши спогади в кулак. Може була сильною занадто довго? Чи відчувала своє безсилля перед нею, навіть мертвою?

Пустота, що блукала венами, нарешті стала криком. Нелюдським криком. Перемащена багнюкою жінка сповзла долу.

- Скажи , чого ти хотіла від мене? - мовила тихо, в ніч. Покори, любові, страху? Заради чого карала мене за найменші провини?

Ніч відповідала ляпасами дощу.

- Страх ???!!! – жінка зайшлася несамовитим реготом. Ти черпала силу у моїй слабкості! Ти кричала, наче різана, паралізуючи мене страхом і безпорадністю, або мовчки спопеляла поглядом…

Важко підвелася і торкнула лобом хреста.

- Міцно стоїть, як кіл. Як часто у дитинстві ти повторювала мені : «Стій колом » !? Тобі не приходило у голову, що дитина не може стояти колом. Вона хоче рухатися, бо вона жива!

Чи думала ти про те, що маленька дівчинка взагалі не знає, що таке «довго» ? « що таке півгодини» ? «що таке час» ?! У певному віці вона не здатна передбачити коли захоче у туалет. Ні ! … Ні ! … Ти не думала. Ти гнівалася, бо я завжди робила це невчасно і горлала у людному місці : « Сци в штани !». А я ладна була провалитися крізь землю. Тепер я завдячую тобі циститом ...

Жінка притихла ненадовго і знову застогнала.

- Мамо, навіщо ти зробила мене неповноцінною? Може хотіла загартувати? Ха-ха-ха … Що ж, тобі це вдалося. Я кремінь! Я старий нікому непотрібний камінь. Я шматок мертвої плоті.

Слова спіткнулись і знову полились гірким потоком.

- Знаєш, мамо, різки я боялася найменше. Мене лякав твій поганий настрій. А він завжди був поганим, бо я нагадувала тобі батька. Я почувалася нелюбимою іграшкою, але мріяла про те, якою б ти могла бути. Чекала бодай крихту підтримки, втіхи, допомоги. Натомість, отримувала сором і приниження. Ти не захищала мене, коли було погано, а ображала ще більше. Я картала себе за твій поганий настрій, втому, одинокість і навіть зморшки. Маленька дівчинка вела себе по-дорослому, щоб тебе таку … чуттєву не розізлити, не засмутити, не налякати … А потім ти захворіла і вдочерилася до мене …

На чорну хустку упав лапатий сніг. Біле диво укривало холодне тіло і стікало теплими солоними потічками. Жінка підняла очі і проказала молитву. Потім присіла, зібрала поламані квіти і тихо мовила:

- Мамо… , я давала тобі те, чого чекала від тебе. І ось, я стою над твоєю могилою і уже неважливо - чи любила ти мене колись.