Один погляд

Це був звичайний ранок . Мама спочатку винесла на двір коляску, а потім узяла на руки Свєту.

- Доню, поглянь яка краса.

Свєта подивилася у небо байдужими очима. З того страшного дня минуло майже сім років, але жити вона все одно не хотіла. Якщо безпорадне пересування у інвалідному візочку взагалі можна назвати життям. Вона існувала заради мами . Мамусю, пробач. «За що тобі це ?»- запитувала не раз. Мама цілувала заплакані очі і продовжувала робити неможливе. Вона завжди була поряд, намагалася розговорити і читала про сильних людей. А вночі, коли Свєта прикидалася, що спить, гладила по голівці і примовляла : " Ти будеш щасливою, ти неодмінно будеш щасливою ".

Доня дякувала за все, а головне, що в маминих очах ніколи не було жалю. Того пекучого співчування, яким її обдавали усі. Було боляче, коли мами з дітками, забачивши здалеку її візочок, переходили на інший бік . Ховали очі, зітхали і втирали сльози бабусі. Спочатку вухо різали фрази :

- Мам, а чому тьотя у візочку ? Вона теж маленька ?

- Ні , що ти. Тьотя слаба.

Потім звикла. Це стало частиною її : як волосся, чи шкіра, чи ніс, чи ... мертві ноги.

- Доню , ти вже подумала про ту пропозицію? Кажуть, це найкращий тренер з плавання. У його команді не один параолімпієць.

Свєта не відповіла . Її погляд перетнувся з очима навпроти. Молодий, вродливий татусь віз коляску з кумедним малюком і співчутливо дивився на неї. Спогад стиснув горло.

Їй було 13 і вона покохала. Він був дорослим - мав цілих 16 років і навіть не дивився у її бік. Правдами і неправдами напросилася до старшої знайомої на ДР, сподіваючись, що він її помітить. " Один погляд , хоча б один погляд " - крутилось у голові. Годі й казати, у цей вечір Свєта була найяскравішою. Дівчина одягла довге плаття, бо воно робило її старшою і нафарбувала червоним губи. А ще зробила модну зачіску, але він її не помічав. Вирішила поводитися як доросла і трошки випила. Потім ще трошки і ще ... Коли компанія вийшла на балкон, дівчина попросила цигарку. Вона закурила і навіть спромоглася втамувати кашель, але ніхто на це не звернув уваги. « Треба зробити щось виняткове»- промайнуло в голові.

Вона не памя’ятає, як опинилася на перилах. Згадує, як трималася однією рукою, а іншою ефектно струшувала попіл. Але і цього разу за нею ніхто не спостерігав. П'яні хлопці і дівчата веселилися, дуріли і навіть не помітили, коли і хто, пхнув ненароком ту " малолєтку " і вона полетіла униз.

Світлана провела поглядом доленосний спогад. Її кохання здавалося тепер маленькою, темною цяткою.

- Я згодна, мамо. Я хочу плавати!