Цей світ належить тобі

Микола зашарівся, напевно, до самісінької маківки. Такому яскравому та соковитому червоному кольору позаздрив би навіть відварений рак, визирнувши з-під купки духмяної зелені. Тремтячими пальцями хлопець стискав клаптик паперу. Папір був звичайнісіньким, в клітинку, нещадно видраним із зошиту. Але літери на клаптику важили для нього дуже і дуже багато. Він знову і знову перечитував написане. Літери поводилися дуже дивно: то плигали, мов навіжені, то раптом зменшувалися в розмірі, то починали водити хороводи. Хоча, можливо це в нього пливло перед очима від хвилювання, Микола не відкидав такого варіанту. За сусідньою партою захихикали.

– Коля-коло, що трапилося? Невже від коханої листа отримав? – глузливий голос належав Арсену, найсильнішому хлопцеві у класі. Скільки себе пам’ятав, Микола завжди ненавидів його…і відчайдушно заздрив. Височезний, статний, дужий і спритний, Арсен завжди викликав захоплення у дівчат. І сміливо дозволяв собі кепкувати з Миколки, не очікуючи відсічі. Єдина спроба відстояти себе закінчилася для Колі повним фіаско ще в далекій початковій школі. З того часу прізвисько Коля-коло, що вигадав Арсен, міцно прилипло до нього. Микола мирився, іншого просто не лишалося. Та й що міг зробити невисокий і повнуватий Коля кремезному Арсену. Анічогісінько. Щоразу гамував у собі слабкий голос власної гідності. Терпів. Ще трохи, лише два роки поруч із цими покидьками.

– Ага, точно, дивись, як почервонів увесь, – підтримав товариша Левко, ліпший друг і поплічник Арсена, – Ро-ме-о, блін.

– Та ну вас, – голос Миколи потонув у лункому дзвінку.

Клас разом вибухнув звуками: крики, сміх, гуркіт стільців, шурхотіння зошитів. Усі заходилися збиратися додому, лише Коля продовжував сидіти, вдивляючись у зім’ятий папірець, вірніше коротеньку фразу: «Я тебе кохаю. Давай зустрінемося ввечері».

Микола поглянув на неї – найпершу красуню у класі. Потай, відвертих поглядів він соромився. Соромився, що вона дізнається про його почуття. Буде глузувати. Навіть незважаючи на цю записку. Але, здавалося, Наталці зовсім не було діла до нього. Разом із подружками вона була вже майже біля виходу.

Він так і не відповів їй нічого. Та й навіщо? «Це лише розіграш, дурний розіграш» – твердив Микола, чвалаючи додому. Знав напевно, що сьогодні п’ятниця і вона піде на дискотеку, куди його точно не відпустять батьки. Та він і сам не хотів. Навіщо? Кому він там потрібний, гладкий низенький хлопчик у величезних окулярах? А ще й кляті прищі повилазили, ніби опеньки після дощу… То й що, що розумний? Буцімто, комусь це потрібно? Відомо ж: дівчата люблять красивих і впевнених у собі, як он Арсен чи Левко…

Вдома нікого не було, батьки роз’їхалися по відрядженнях. Залишили купу харчів у холодильнику, та величезний список настанов, що висів тут же, на дверцятах. І як, питається, все умістилося на невеличкому стікері?

Обідати Микола не став. Налив чаю у чашу. Її він знайшов минулим літом в селі у бабусі. З того часу і користувався нею, попри вмовляння батьків. Ніби щось притягувало Миколу довше потримати у долонях посудину.

Із чашею пішов до комп’ютера. Відсьорбнув. Чай був смачним та запашним. Та смак швидко забувся, ледь мережа розкрила обійми. Так само лишилась непоміченою тоненька цівочка крові на долоні та чаші. Напевно, Микола подряпався об різьблені боки посудини. Такий рідний, такий близький інший світ кликав. Де ім’я твоє – грізний логін. Де байдуже, що ти в окулярах, що гладкий і низенький. Де ти стаєш тим, ким хочеш бути. Де немає Арсенів і Левків. Де ти не Коля-коло – володар…

Зоряне світло стиха стукало у вікно. Легко-легко, ніби нагадуючи: хлопче, глибока ніч надворі, а ти усе займаєшся казна чим. Микола вимкнув комп’ютер, впав на ліжко. Злипалися очі. Останнє, що він устиг зробити, перш ніж його сповив сон – сховати зім’ятий клаптик паперу під подушку.

Чорний вихор гудів, несамовито ревів, скажено обертався. Здавалося, голодна стихія ладна ковтнути увесь світ, засмоктати. І немає порятунку, немає сподівань. Жодних. Лише бігти. Бігти, незважаючи на втому, на ковальські міхи, що разом спухли у грудях, на несамовитий вогонь, що розливається м’язами. Бігти. І Микола біг. Але хижий вихор мчав швидше. Спритніше. Впертіше. Ось вже страшенна дзиґа лягла на плече, вичавила переляканий зойк із грудей. Стисла. Сильно. Ще сильніше. Вже й дихання перехопило. Миколі здалося, що тіло перемололи страшенними жорнами. І вже він не людина зовсім – іграшка. Лялька. Вихор ковтнув його. Пережував. Задоволено відригнув… Та на останок стихія щось прошепотіла, тихо-тихо, ніби й не ревіла щойно пораненим, знекровленим звіром.

Микола кричав, аж допоки не розплющив очей. Знову цей сон, цей жахливий сон. Такий химерний і такий реальний… Але цього разу дещо інший. З’явилися слова. Миколі здалося, що ще трохи, і він зрозуміє, та зміст вимовленого вислизнув, втік чимдалі. Здавалося вихор бавився з хлопчиком.

Піт котився чолом, стікав до очей. Огидний, липкий страх ніяк не хотів відпускати, чіпко тримав у пазурах. Свербіла долоня…і ледь-ледь помітно світилася чаша біля комп’ютера. Бурої плями на ній вже не було…

Микола поглянув на годинник. Дев’ята ранку. Вийшов не балкон, занурив руку у схованку, під невеличку шафку. Пальці наштовхнулися на картонну коробку, витягли її. В пачці лишилося три цигарки. Микола присів, запалив сірника, смачно затягнувся. Палити він почав нещодавно, сам одначе не зрозумів навіщо. Напевно, щоб виглядати доросліше. Або виділятися із натовпу. Те, що ті хто хочуть виділитися із натовпу – самі давно тим натовпом і є, він якось не замислювався.

Задзвонив мобільний.

– Ало.

– Миколо, привіт, – голос Ореста тремтів від збудження, – Що робиш?

– Та нічого, прокинувся щойно.

– Збирайся й приходь до мене.

– Навіщо?

– Доки це секрет.

– Не люблю секретів.

В слухавці на кілька секунд запанувала тиша, потім Орест не витримав:

– Похизуюся. Залізо оновив. Батьки нову відяху купили. Уявляєш, чотири гіга?!

– Ні фіга собі! Та це ж справжня мрія.

– Атож. Збирайся давай швиденько. Будемо юзати.

– Добре. Скоро буду. Давай.

– Чекаю.

Микола поклав слухавку. Пощастило, що й казати. Як справжній поціновував комп’ютерного залізяччя він уявляв можливості девайсу. І його ціну також. Ну що ж, заздрити – то останнє діло. Микола дійсно радів за товариша. Сумно поглянув на свій старенький четвертий «пеньок», зітхнув і пішов одягатися.

Орест мешкав поруч, хвилин п'ятнадцять ходу, або одна зупинка маршруткою. Але теплий та сонячний весняний ранок налаштовував саме на пішу прогулянку. Кликав, і Микола відгукнувся. Поглинутий думками про нову Орестову відяху, незчувся, як дійшов.

Посеред подвір’я була пісочниця, де завзято копирсалися малюки. Поруч стояв Левко. «А він звідки узявся?» – промайнула думка, та Микола згадав, що тут мешкала Танька, нова Левкова подружка. Левко теж помітив Миколу, рушив назустріч.

– Опа, Коля-коло, – Левко дихнув в обличчя їдкою суміщу алкоголю та тютюну – чого тут вештаєшся?

– А тобі що з того? Я маю звітувати?

– А ти не припух, коло?

– Левко, відійди, я поспішаю.

– Та ні, хлопче, так не піде. Гони червонець на пиво!

– Немає.

– Брешеш!

– Кажу немає. Відійди.

– А якщо знайду, – Левко недобре посміхнувся, ухопив Миколу за комір, – Давай швидко гроші!

– Відпусти!

– Ах ти… – прошипів Левко.

Удар зігнув Миколу навпіл. Дихання перехопило, перед очима закружляли міріади зірочок. Левкові було цього замало. Новий удар жбурнув Миколу долі…

Чорний вихор зревів. Завив пораненим вовком, закружляв. Навіть Хорс потьмянів, сховався десь у хмарах, рятуючись від гніву стихії. «Цей світ…» вив вихор. «Цей світ..». Інших слів Микола не розчув.

Хлопець стояв посеред степу. Скрізь, скільки сягав погляд розливалося море зелені. Лише десь вдалині, здіймав куряву караван. Вервечку чотирьох та шестиколісних кибиток підганяли вершники. Люди мчали якнайдалі від вихору.

А йому, здавалося, було байдуже усе, окрім Миколи. Страшний вихор потягнувся до хлопця. «Цей світ… цей світ…». Щось золотаве промайнуло у верхів’ї чорного велета. М’яко впало на траву, десь зовсім поруч. Микола навіть не встиг роздивитися, що саме. Вітер страшним тягарем навалився на плечі, притис до землі. Вже втрачаючи свідомість хлопець намацав щось у траві.

Згори долинав сміх. Образливий, болючий сміх. Микола розплющив очі. Коля валявся посеред пісочниці. Окуляри, вкриті мереживом тріщинок лежали поруч. Діти розбіглися хто-куди, лише сиротливо валявся забутий іграшковий тракторець. Левко нахилився до іграшки, торкнувся. Спалахнуло. Левко із зойком відсахнувся.

Крик та спалах остаточно привели Миколу до тями. Він підвівся, зиркнув на Левка. Щось темне, лихе підіймалося всередині. Таке, чого раніше ніколи не відчував. Кипіло, бурлило, дерлося назовні. «Цей світ…». І сил стримати це «щось» не було. Микола рушив на ворога. Напевно, щось страшне відобразилось, на його обличчі, бо Левко розгублено роззирнувся, прошепотів:

– Коло, ти чого?

Микола не відповів. Ударив. Раз, другий, третій. Левко навіть не захищався. Побіг. Дременув, мов той заєць. Лише п’яти замелькотіли.

– Біжи, холопе. Тікай! – вигукнув услід Микола. І сам здивувався, звідки взялися ті слова, те темне й незрозуміле, що штовхнуло в бійку. Ноги тремтіли, серце шалено калатало. Він повільно присів на пісочницю, віддихався. Обережно потягнувся до іграшки. Всупереч очікуванням тракторець не спалахнув, лиш блякло, ледь-ледь помітно засвітився. Малюка видно не було. «Нічого», – вирішив Микола, – «потім поверну».

Іти більше нікуди не хотілося, та й навіщо? Випити дешевого пива? Поюзати відяху, знову і знову вбиваючи барвисті картинки? Ні, бійок з нього на сьогодні вистачить. Він вирішив повертатися додому. Підібрав розбиті окуляри. Шкода, та й батьки сваритимуть.

Миколу чекали. Біля під’їзду тупцялися Арсен з Левком та двійко незнайомих хлопчаків. Перша думка була чимдуж дременути… та швидко зникла. Наздоженуть, неодмінно. Бігав Микола погано. Кликати на допомогу? Але ж на подвір’ї нікого. Лишень кілька бабусь, а помочі від них – пшик. Отже лишається єдине – просто йти. І нехай буде, що буде.

Левко зиркав неушкодженим оком. Інше запливло, забарвилося густим фіолетово-чорним кольором. Микола навіть посміхнувся: он який чудовий синець Левкові намалював. Але усмішка одразу сповзла з обличчя, радість поступилася місцем страху. «Зараз буде дуже боляче», – якось відсторонено зрозумів Микола.

– Привіт, коло, – голос Арсена був як ніколи люб’язним, – що ж це ти так, га?

Микола мовчав. Та й що казати?

– Вб’ю! – сіпнувся Левко, та Арсен смикнув поплічника, осадив його.

– Ти вже відгеройствував. Моя черга. Ну що коло, боїшся? Бачу, що так. Не бійся, бити буду сильно, але обережно, – Арсен гигикнув, інші – теж.

Микола зітхнув. Гадав, що бійок вистачить, а он воно як повернуло. Ну що ж…

Бив Арсен довго. Незважаючи на крики бабусь та сльози Миколи. На неписане правило, що лежачого не б’ють. Бив спокійно, без жодних почуттів. Механічно. Автоматично. Микола втратив свідомість.

Він стояв у самісінькому центрі вихору. Цього разу стихія не ревіла. Лагідно шепотіла. «Ти – це я, а я – це ти».

– Хто ти?

– Ти сам знаєш відповідь.

– Навряд чи, – Микола знизав плечима.

– Сколот. Воїн. Чи тобі ще й ім’я назвати?

– Не треба, я, здається, зрозумів.

– Лишилося знайти лишень одну річ. Вона зовсім поруч. Тоді я повністю відроджуся, зможу допомогти тобі. Відбери у братів те, що належить нам.

– Братів? Арсен, Левко?

– Так.

– Але ж…

– Вирішуй сам. Цей світ належить тобі. Дій.

– Досить, досить. Покалічиш! – трійця відтягувала Арсена від Миколи, – Вб’єш ненароком хлюпика!

Арсен важко дихав, піт котився чолом. Микола підвівся, витер кров з обличчя. Поглянув на Арсена…І дещо зрозумів. Він сам викликав те темне і лихе. Потягнувся до Арсенової футболки, ледь торкнувся малюнку. Гітара у вигляді сокири ледь помітно засвітилася…

Як вони тікали, усі четверо. Бігли, не обертаючись. «Ось як воно виходить, – подумав Микола, – варто лише повірити. Як повірив я. І відсьогодні цей світ належить мені. Лише мені. Шкода, що багато хто так і не в змозі цього зрозуміти, здолати свій страх та свої комплекси. Усвідомити це. І не треба нічого надприродного». Страшний чорний вихор зник, ніби й не було ніколи. Микола прошепотів «дякую». І ледь чутно долинуло «ти все зробив сам. Цей світ належить тобі». Микола побрів додому. Викинув на смітник ганчір’я, на яке перетворилася сорочка після насиченого дня. Увімкнув комп’ютер, і доки той завантажувався, прийняв душ. Зайшов у мережу, до свого ігрового аккаунту. Поміркував секунду, а потім ворухнув мишею. Бездушна машина запитала: «Видалити обліковий запис «Колоксай»? Микола не вагаючись натиснув «Так»…

-------------------------

Оповідання опубліковане у альманасі фантастики "Мантикора" № 2, 2013 р.