Каміння співає у тиші

Щоразу одне і те ж. Вони з’являються, щоб усе зруйнувати. Розбити стіни кам’яної фортеці, знищити результати багатоденної праці. Розтоптати кожен паросток величної краси, створений з дбайливою майстерністю. Минають роки, змінюються епохи, та одне лишається незмінним: хаос, який вони приносять з собою.

Навіщо — Ойхо не знав відповіді. Проте, не питає дуб, чому блискавка влучила саме у нього. Але ж і Ойхо не дуб, він має вибір піти туди, де блискавки його не знайдуть. У відчайдушній спробі віднайти гармонію він йшов все далі, поки не дістався краю світу. Місця, де земля зустрічається з небом, а знизу вгору тече водоспад, лягаючи прозорим блакитним килимом біля входу в печеру. Його нового дому.

Він одразу взявся до справи. Навколо печери повільно зростала фортеця, підіймаючись догори на тлі величної скелі. Пухкенькі хмарки зупинялись спочити на її стінах, тоді летіли далі або лишались назавжди. І час тік повільно, мов молочний кисіль, і помаранчеве сонце тихенько зазирало у вікна, а вітер тамував подих, щоб не потурбувати майстра.

Настав час, і Ойхо вийшов зі своєї хованки. Щоб не руйнувати матінку-скелю, все далі ішов він у пошуках потрібного каміння. Та якось зустрів коло лісу одного з них. Дитину. Чутливі вуха, здатні розрізнити шепіт найдрібнішого камінця, ледь витримали лемент маленької істоти. Ойхо повільно опустився на коліно та вперше зі створення світу заговорив.

— Чо-му. Ти. Кри-чиш.

— Я боюся…

— Чо-го.

— Тебе! — дитина із жахом вдивлялась в навислого над ним велета. Ніби вирубаний сокирою з обсидіану та рясно оброслий мохом, з п’ятьма круглими очима, що ніколи не кліпали, він міг налякати не лише малюка.

Ойхо пішов, і більше не ходив у той бік, де зустрів маленьку галасливу істоту. Він навіть встиг про неї забути. Але люди не забули. Чутки про страховисько, яке насилає погані сни, проростали мов насінини у родючу землю. Лихе, зле, потворне — для них він був монстром. І, як і багато разів до того, вони зібрались та прийшли. Але цього разу тікати з краю світу було нікуди.

Ойхо поклав зверху останній камінчик та усміхнувся. Притягнуті дивною силою, вони балансували на межі законів гравітації, простягаючись виноградною лозою до вікон фортеці. Краса, якою можна милуватися вічність… Раптом тендітна вежа затріпотіла, камінь з верхівки ледь не полетів униз. З нетрів печери долинув галас, змусивши велета відірватись від свого заняття. Вони наближались, підбадьорюючи одне одного войовничими вигуками. І тоді велет заревів — так голосно, як тільки міг. Звук власного голосу завдавав йому болю, та фізичний біль не був більшим за душевний. Ойхо мав будь-що їх зупинити. Він мав захистити свій дім.

Але вони не відступили. Палаючи жагою руйнування, сліпі у прагненні знищити все, що їм не підвладне, люди дикою зграєю оточили велета. Замість мечів та списів час подарував їм гвинтівки та кулемети. Проте кулі відлітали від обсидіанових грудей, не завдаючи йому шкоди. Тоді в хід пішла сіль, часник та вогонь. Обвуглені паростки моху впали Ойхо до ніг. Вперше в житті він по-справжньому розлютився та пролив кров тих, хто не схотів зупинитись.

Потім були інші. Доки хоч один з них знав дорогу, не мав Ойхо спокою. Вони приходили знов і знов, доки велет не навідався до них у відповідь. Остаточно відокремивши себе від цього світу, він розібрав на каміння їхні домівки, та більше ніколи не повертався. Ойхо знову був тільки майстром, покликання якого творити. Лише зрідка випадкові подорожні порушували його спокій. Здіймали галас, який він так не любив, зривали зі сплячого велета мох, сплутавши його зі скелею, або витягали каміння з “виноградного саду”. Жоден з них не повернувся додому.

Одного разу на порозі фортеці з’явився чоловік. Але він був інший. Мандрівник одразу вловив навколишню гармонію, почав дихати з нею в лад. Він не видавав жодного звуку, навіть тихі кроки не порушували баланс. Гість лише споглядав, а з останніми променями помаранчевого сонця пішов, щоб наступного дня з’явитися знову. Ойхо почав творити як ніколи натхненно, адже тепер у його праці з’явився новий сенс.

Велет дбайливо поправив маленькі камінчики, присів на краю печери та почав чекати. Він чекав на того, чия душа відкрита світу. На того, з ким можна розділити його красу.